Генеральна конференція
Справжня яскравість надії
Квітнева генеральна конференція 2020 р.


Справжня яскравість надії

Оскільки через Відновлення було підтверджено ту фундаментальну істину, що Бог працює в цьому світі, тож ми можемо мати надію, ми повинні мати надію, навіть коли стикаємося з чимось непереборним.

Минулого жовтня Президент Рассел М. Нельсон запросив нас подивитися вперед---на цю квітневу конференцію 2020 року, озирнувшись кожний по-своєму назад, щоб побачити велич Божої руки у відновленні євангелії Ісуса Христа. Ми із сестрою Холланд прийняли це запрошення пророка серйозно. Ми уявили собі, що живемо на початку 1800-х років, спостерігаючи за тогочасними релігійними віруваннями. У тій уявній обстановці ми запитали себе: “Чого тут не вистачає? Що ми хотіли б мати? Що, як ми надіємося, Бог дасть у відповідь на наше палке релігійне бажання?”

Перш за все, ми зрозуміли, що два століття тому ми б дуже надіялися на відновлення більш правильного уявлення про Бога, ніж те, яке того часу мала більшість людей, коли Він часто здавався схованим за століттями триваючих теологічних помилок і непорозумінь. Сказавши словами Вільяма Ейлері Чаннінга, видатного тогочасного релігійного діяча, ми б шукали “батьківського характеру Бога”, що, як вважав Чаннінг, є “першою великою доктриною християнства”1. За цією доктриною Божество усвідомлювалося як турботливий Небесний Батько, а не як суворий суддя, який строго виконує правосуддя, або як відсутній господар, який одного разу був залучений у земні справи, а тепер зайнятий чимось десь в іншому місці у Всесвіті.

Так, нашими надіями у 1820 році було б знайти Бога, Який говорить і направляє так само відкрито тепер, як Він це робив у минулому, справжнього Батька---у самому повному розумінні цього слова. Він точно не був би холодним і владним правителем, Який наперед визначив небагатьох для спасіння, а потім решту людської сімʼї піддав прокляттю. Ні, Він був би Тим, Чия кожна дія, за божественним проголошенням, була б “на благо світові; бо Він … любить світ”2 і кожного жителя в ньому. Саме любов була б для Нього остаточною причиною, щоб послати Ісуса Христа, Свого Єдинонародженого Сина, на землю3.

Якби ми жили на початку ХІХ-го століття, то, говорячи про Ісуса, ми б з великою тривогою усвідомили, що у християнському світі значною мірою почали піддавати сумнівам реальність життя і Воскресіння Спасителя. Тому ми надіялися б на доказ, який би прийшов для всього світу, аби підтвердити біблійне свідчення того, що Ісус є Христос, у буквальному розумінні Син Бога, Альфа і Омега і єдиний Спаситель, Якого світ колись пізнає. Серед наших найдорожчих надій була б і та, що явлено буде ще один доказ-Писання, щось, що зможе стати ще одним свідченням про Ісуса Христа, збільшуючи і розширюючи наше знання про Його дивовижне народження, чудове священнослужіння, спокутну жертву і славетне Воскресіння. Дійсно, такий документ був би праведністю, посланою з небес, і істиною, посланою з землі4.

Дивлячись на тогочасний християнський світ, ми б надіялися знайти когось, уповноваженого Богом мати повноваження істинного священства, хто міг би охристити нас, дарувати дар святого Духа і виконати всі обряди євангелії, необхідні для піднесення. У 1820-му році ми б надіялися побачити здійснення красномовних обіцянь Ісаї, Михея та інших давніх пророків стосовно повернення величного дому Господа5. Ми були б у захваті від того, що побачимо славу знову встановлених святих храмів, де були б Дух, обряди, влада і повноваження навчати вічних істин, зцілювати особисті рани і обʼєднувати сімʼї навічно. Я б роздивлявся скрізь і повсюди, щоб знайти когось, хто уповноважений сказати мені і моїй коханій Патрісії, що наш шлюб в такій обстановці буде запечатано на час і на вічність, і щоб нам ніколи не почути і щоб нам ніколи не навʼязували це переслідуюче прокляття---“допоки смерть не розлучить вас”. Я знаю, що “[б]агато осель у домі [наш]ого Отця”6, але говорячи про себе, скажу, що якби я був тим щасливцем, який успадкував би одну з них, вона не могла б бути для мене нічим іншим, як просто розваленою хатиною, якщо Пат і наші діти не будуть зі мною, щоб нам разом мати те успадкування. І для наших предків, дехто з яких жив і помер у давнину, так і не почувши імʼя Ісуса Христа, ми мали б надію на те, що найбільш правильні і найбільш милосердні біблійні концепції будуть відновлені---практикування того, що живі виконують спасительні обряди за своїх померлих родичів7. Я не можу уявити собі, яке інше практикування виявляло б з більшою величчю турботу люблячого Бога про кожного з Його земних дітей, незалежно від того, коли вони жили чи де померли.

Що ж, список наших надій 1820-го року можна було б продовжувати й далі, але, можливо, найважливішим посланням Відновлення є те, що такі надії не будуть марними. Починаючи з подій у Священному гаю і триваючи до цього дня, ці бажання почали втілюватися в реальність і, як навчали апостол Павло та інші, стали для душі, мов справжні якорі, міцні та безпечні8. Те, на що колись лише надіялися, тепер вже стало історією.

Ось чому ми озираємося на ці 200 років Божої доброти до світу. А що ми бачимо попереду? У нас ще залишаються надії, які все ще не справдилися. Навіть тепер, коли ми говоримо, ми ведемо війну з COVID-19 і лунає сигнал: “Усі на палубу!” як серйозне нагадування, що вірус9, який у 1 000 разів менший за піщинку10, може поставити на коліна все населення землі й світову економіку. Ми молимося за тих, хто втратив рідних під час цієї сучасної пошесті, а також про тих, хто тепер інфікований або ризикує захворіти. І, звичайно ж, ми молимося за тих, хто надає таку важливу медичну допомогу. Коли ми переможемо її---а ми переможемо,---давайте однаково відданно звільняти світ від вірусу голоду, звільняти мікрорайони й країни від вірусу бідності. Давайте надіятися на школи, де учні навчаються, а не бояться, що їх розстріляють, і на дар особистої гідності в кожній дитині Бога, без будь-якого расового, етнічного чи іншого упередження. Коротко кажучи, ми невтомно надіємося на більш віддане виконання двох великих заповідей: любити Бога, виконуючи Його пораду, і любити своїх ближніх, виявляючи доброту і співчуття, терпіння і прощення11. Ці два великі божественні повеління все ще є---і завжди будуть---єдиною реальною надією, яку ми маємо, щоб дати нашим дітям, на світ, кращий за той, який вони тепер знають12.

Окрім цих глобальних бажань, багато хто в цій аудиторії сьогодні має глибоко особисті надії: надію зміцнити свій шлюб, а іноді просто надію на шлюб, надію позбутися залежності від чогось, надію на те, що норовлива дитина повернеться назад, надію на припинення сотні різних видів фізичного болю й емоційних страждань. Оскільки через Відновлення було підтверджено ту фундаментальну істину, що Бог працює в цьому світі, тож ми можемо мати надію, ми повинні мати надію, навіть коли стикаємося з чимось непереборним. Це те, що мається на увазі у Писаннях, коли Авраам зміг мати надію, навіть коли здавалося, що її немає13---це те, що він зміг повірити всупереч будь-якому резону, щоб не повірити, що він і його Сарра зможуть зачати дитину, коли це взагалі здавалося зовсім неможливим. Отже, я запитую: “Якщо так багато з наших надій 1820-го року змогли почати здійснюватися у спалаху божественного світла для простого хлопця, який стояв навколішках у невеличкому гаю у північній частині штату Нью-Йорк, то чому ж у нас не може бути надії, що на праведні бажання і прагнення, подібні до Христових, буде дивовижно й чудесно дано відповіді Богом усіх надій?” Нам усім потрібно вірити, що те, чого ми бажаємо у праведності, одного дня якимось чином і в якийсь спосіб усе ж здійсниться для нас.

Брати і сестри, ми знаємо, що на початку ХІХ-го століття була певна нестача релігійних істин. Більш того, ми знаємо про деякі з сучасних релігійних недоліків, які все ще залишають голод і надію на дещо з того, що не виповнилося. Ми знаємо про різноманіття тих невдоволень, через які дехто відходить від традиційних церковних інституцій. Ми також знаємо, як написав один вдумливий автор, що “багато релігійних лідерів [нашого часу], здається, не мають ключа до розгадки” такої тенденції й пропонують у відповідь на неї “малокалорійну кашу терапевтичного деїзму, дешевого символічного активізму, ретельно перекрученої єресі [або просто] якусь дурницю, що не надихає”14, і все це в той час, коли світ потребує набагато більшого, коли підростаюче покоління заслуговує набагато більшого і коли Ісус у Свої дні запропонував набагато більше. Як учні Христа, ми в наші дні можемо піднятися вище тих давніх ізраїльтян, які жалілися: “Повисихали наші кості, і загинула наша надія”15. Дійсно, якщо ми остаточно втрачаємо надію, то втрачаємо останнє, чим володіємо. Над самою брамою до пекла Данте написав попередження всім, хто мандрує його Божественною комедією: “Лишай всю надію,---сказав він,---той, хто сюди входить”16. Справді, коли надія зникає, те, що у нас залишається,---це полумʼя пекла, палаюче зусібіч.

Тож коли нас притіснено до стіни і, як співається в гімні, “на серце тужні думи йдуть о цій сумній порі”17, серед найнеобхідніших для нас чеснот буде цей безцінний дар надії, тісно поєднаний з нашою вірою в Бога та нашим милосердям до інших.

У цей рік двохсотріччя, коли ми озираємося назад, щоб побачити все, що нам було дано, і порадіти, усвідомлюючи, як багато надій справдилося, я повторюю думку однієї прекрасної сестри, колишньої місіонерки, яка кілька місяців тому сказала нам в Йоганнесбурзі: “[Ми] не для того пройшли так далеко, щоб на цьому зупинитися”18.

Перефразовуючи одну з найбільш надихаючих прощальних промов, будь-коли записаних у Писаннях, я скажу разом з пророком Нефієм і тією молодою сестрою:

“Мої улюблені браття [і сестри], після того, як ви [отримали ці перші плоди Відновлення], я спитаю вас, чи все зроблено? Слухайте, я кажу вам: Ні. …

[В]и повинні просуватися вперед з непохитною вірою в Христа, маючи справжню яскравість надії, і любов до Бога і до всіх людей. … Якщо ви просуватиметеся вперед, … каже Батько: Ви будете мати вічне життя”19.

Мої брати і сестри, я дякую за все, що нам було дано в цей останній і найвеличніший з усіх розподіл---розподіл відновленої євангелії Ісуса Христа. Дари, що рясно приходять від тієї євангелії, для мене означають усе---усе, тому, стараючись подякувати своєму Небесному Батьку за них я маю “обіцяння, щоб їх дотриматися, і милі, щоб пройти до того, як засну, і милі, щоб пройти до того, як засну”20. Тож давайте просуватися вперед з любовʼю у своєму серці, йдучи у “яскравості надії”21, що освітлює шлях святого сподівання впродовж уже 200 років. Я свідчу, що майбутнє буде сповнено чудес і щедро благословенним, як і минуле. У нас є всі підстави надіятися на благословення навіть ще більші за ті, які ми вже отримали, бо це є робота Всемогутнього Бога, це є Церква триваючого одкровення і це є євангелія безмежної Христової благодаті і безмежного Його милосердя. Я свідчу про всі ці істини і про ще більше, в імʼя Ісуса Христа, амінь.