Розділені повінню, об’єднані молитвою
Члени сім’ї Торрес, заблоковані в спальні, заваленій меблями, або припавши до гілок дерева, робили єдине, що могло їх врятувати.
Для Віктора Мануеля Торреса Куіроса, його дружини Ямілет Монге Уреньї та їхньої сім’ї неділя 25 вересня 2005 року почалася спокійно й мирно. Вони повернулися з церкви і відпочивали, читали й отримували задоволення від спокійного дощового вечора у своєму домі, розташованому в горах Коста-Ріки.
Дощ ішов уже майже два дні, але це не було чимось надзвичайним для цього регіону о цій порі року. Десь о п’ятій вечора брат Торрес помітив, що вода в річці, яка протікала неподалік їхнього будинку, піднялася вище, ніж завжди, і наближалася до будинку. Він спокійно повідомив сім’ю про небезпечну ситуацію та разом з 11-річним сином Еріком у вигляді заходу перестороги почав підкладати ковдри під двері, щоб вода не проникла в будинок.
За мить річка розлилася настільки, що вода піднялася на півтора метри навколо будинку. Через кілька секунд вода пробивалася крізь вікна. (Пізніше сім’я дізналася, що причиною розливу води став зсув землі). Брат Торрес крикнув, щоб сім’я бігла у двір, де на узвишші росло кілька дерев. Його троє дочок підліткового віку—Софія, Коріна і Моніка—відразу ж вибігли з будинку.
Однак сестрі Торрес не вдалося вийти з будинку. Тож вона забігла разом з Елізабет, малою дитиною, яку сім’я взяла під свою опіку на ті вихідні, до спальні. Вони швидко залізли на ліжко, яке, на диво, трималося на плаву. Вони не знали, де знаходяться всі інші і чи з ними все гаразд. Маленька Елізабет нагадала сестрі Торрес: “Не плач. Пам’ятай, що наш Бог любить нас”. Потім вони почали молитися.
Брат Торрес побіг за своїми дочками, коли зрозумів, що не знає, де ж Ерік. Долаючи течію, він повернувся в будинок і знайшов Еріка, який стояв на купі уламків з розваленої стіни, меблів та гілок, які вода прибила до дверей. Разом вони пройшли на кухню, де брат Торрес помістив Еріка на безпечному високому місці. Потім брат Торрес помітив, що вода закрутила навколо його ніг капронову мотузку, через що йому було важко рухатися. Але попри це йому вдалося пересунути холодильник і меблі, щоб двері не зачинилися і він разом із сином не потрапив у пастку.
З кухні Ерік і брат Торрес бачили дівчат на подвір’ї, але вони не знали, що ж сталося з сестрою Торрес та Елізабет. Брат Торрес запропонував, щоб вони всі разом благали Небесного Батька про допомогу.
У той же час, сидячи на гуаяві, дівчата також молилися. Софія, Коріна і Моніка бачили, як вода несеться крізь їхній дім. Ймовірність того, що будь-хто з тих, хто залишився всередині міг вижити, здавалася дуже малою. Дівчата хвилювалися за свою сім’ю. Потерпаючи від холоду й страху, вони співали гімни й разом молилися.
“Ми просили Небесного Батька, аби Він зробив так, щоб вода почала спадати,—каже Софія.—Ми знали, що нам треба вірити. Якщо віри не буде, то й чуда не буде. Найщасливіша мить настала тоді, коди ми розплющили очі й рівень води дійсно знизився”.
Він продовжував знижуватися. Невдовзі вийшов батько й запитав, чи з ними все гаразд. Вже було темно, тож він пішов у дім, знайшов свічку й за допомогою бензину зробив факел, аби сусіди знали, що сім’я все ж таки знаходиться в домі.
Один із сусідів побачив факел і прийшов на допомогу. Він допоміг дівчатам злізти з дерев і разом з братом Торресом прибрав речі, які не давали відкрити двері спальні, де сестра Торрес знаходилася з Елізабет. Ту ніч сім’я ночувала у родичів.
Оскільки було вже темно, коли вони вийшли з дому, сім’я Торресів не знала, наскільки було пошкоджено будинок. У понеділок вранці вони повернулися й побачили, що втратили все.
Проте вони не скаржилися. “Ми знали, що Господь дає, Господь і забирає”,—каже брат Торрес (див. Йов 1:21). Хоча дім і все майно було знищено, сестра Торрес, за її словами, “відчуває вдячність, бо бачила, як для них відкрилися отвори небесні”. Це проявилося і в тому, що їхнє життя було збережено, і в тих благословеннях, які прийшли потім.
Велика кількість благословень були виявом щедрості членів Церкви по всій Коста-Ріці. У четвер сім’я уже отримувала ліжка й інші меблі, продукти, одяг і решту необхідних речей від членів кількох колів у районі Сан-Хосе. Через чотири дні сім’я знайшла інше помешкання.
“Ми зрозуміли, що Бог виявляє Свою любов до нас за допомогою інших людей,—розповідає сестра Торрес.—Було так багато людей, так багато братів і сестер, які допомогли нам у той час. Ми відчували так багато любові. У нас не було причини запитувати: “Чому це сталося саме з нами?”
“Те, що всі ми вижили, є чудом,—каже брат Торрес.—Безсумнівно, віра нашої сім’ї зміцнилася. Я знаю без жодних сумнівів, що Бог живе і любить нас”.
Сестра Торрес додає: “У нашій сім’ї вже давно є девіз: “Бог знає найменші дрібниці нашого життя”. Після того, що з нами сталося, ми в цьому не сумніваємося. Небесний Батько знає нас. Він відповідає на наші молитви”.
Ілюстрації Бйорна Торкельсона