Процвітати посеред змін
Коли я вирушив служити на місію в далекому 2018, я точно не очікував, що буду служити в період самоізоляції. Але насправді я був лише за, оскільки в нас з’явилося більше часу на зустрічі з членами Церкви, друзями і зацікавленими—часу, який витрачався на дорогу. Але я хотів би розповісти про труднощі.
Труднощі з’явилися разом з благословеннями. Наприкінці 2019 року нам дозволили користуватися смартфонами, які стали великим благословенням для нас під час самоізоляції і без яких у нас не було б чим зайнятися.
Тим не менш кожен день був схожий на попередній, тиждень за тижнем зливалися воєдино. Коли дні були завантажені, було добре, але не завжди і не у всіх нас були дні, повні зустрічей. Тоді починалася боротьба.
Боротьба з самим собою, де є “я”, який любить фільми, музику, книги тощо, і “я”, який перебував на службі у Господа.
Але ми були підготовлені, бо вже знали, як використовувати довірені нам технології. Ми успішно застосовували їх впродовж 4,5 місяців і встигли зрозуміти дещо головне.
Усе не погано, поки ти дивишся на головну мету, поки ти зосереджений на місіонерському служінні. Тоді ти розумієш, якщо тобі немає чим зайнятися, ти не будеш сидіти вдома і дивитися gif (так як спочатку у нас був лише WhatsApp), ти тут не для цього. Ми йшли й спілкувалися з людьми, бувало, що й увесь день.
У період самоізоляції наша мета не змінилася. Наше покликання ніхто не скасовував. Ми жили і дихали цим.
Бувало, що ми продовжували час особистого вивчення, хтось вивчав Писання, хтось мови, у нас були особисті проєкти, ми робили все, аби тільки чимось зайнятися, аби тільки не сидіти без діла. І одного дня під час самоізоляції нам сказали, що ми можемо користуватися соціальними мережами.
Нові, хвилюючі зміни, які з’явилися у нас, принесли нам багато можливостей, а також і багато спокус та причин відволіктися від нашої мети. Ми продовжували силою триматися свого святого покликання.
Ми шукали способів знаходити друзів і знаходили. Нові друзі з’являлися, а старі залишали нас. Нас ставало все менше і менше. Старійшини і сестри поверталися додому після завершення служіння, часом ми бачили їх востаннє лише на екрані телефону, було сумно.
Думки линули додому, але ми робили те, до чого нас покликав Господь. Ми робили найкраще, на що були здатні. Президент Росон, президент Санкт-Петербурзької місії, і його дружина, яких ми всі любили і поважали, також завершили своє служіння під час самоізоляції. Хоча ми і не були одні, президент Андерсон, президент Московської місії, керував нашою місією, тим не менш, ми почувалися дещо самотньо.
Я не хочу сказати, що все було жахливо. Було складно, але це життя. Ми багато сміялися, і це допомагало. Ми застосовували все, чого нас навчив президент і сестра Росон, і ми були благословенні.
Господь не залишав нас. Ми відчували Його поруч з нами, ми бачили чудеса і Його скерування у цій роботі. Ми не були залишені на самоті. І ніколи не будемо.
Я мав щастя служити з доблесними молодими чоловіками і жінками. Це була честь віддати два роки Господу і служити Йому і Його дітям. Мені подобається заклик Джозефа Сміта, який міститься у 128-му розділі книги Учення і Завітів (вірш 22):
“Браття [і сестри], хіба не підемо ми далі у такій величній справі? Рушаймо вперед, а не назад. Сміливіше, браття; і вперед, вперед до перемоги!”
Я знаю, що це робота Бога. Я знаю, що ця Церква—Церква Бога і керує нею Ісус Христос через Своїх святих пророків, один із яких сказав: “Або царство Боже, або нічого” (Teachings of Presidents of the Church: Brigham Young, Сhapter 44). За ці два роки, проведені в служінні, я піднімаю свій голос, щоб повторити слова Президента Янга:
“Або царство Боже, або нічого”. Але нічого мене не влаштовує.