Коли я стала невидимкою
Ми щойно зайшли в номер мотелю, коли задзвонив телефон. Я знала, що то будуть недобрі новини про Джоді, мою дев’ятимісячну сестру. З дня народження вона була в комі й потребувала цілодобового нагляду. Її годували особливим чином через трубку. Ми на якийсь час залишили Джоді в лікарні, щоб усією сім’єю хоч трохи відпочити.
Я взяла слухавку. На зв’язку був дідусь. Його голос був твердим: “Поклич тата”.
Їхня розмова була дуже короткою. Мої побоювання виправдалися. Джоді померла.
Наступного дня, коли ми приїхали додому, я з полегшенням зітхнула. Шкільний автобус стояв у кінці вулиці. До мене прийдуть мої друзі. Нарешті поруч будуть однолітки, з якими я можу розділити свій біль.
Однак, коли я стояла на дорозі, чекаючи друзів, діялося щось дивне. Здавалося, ніби я була невидимою. Я бачила, як вони переходять на інший бік дороги, продовжуючи розмовляти між собою. Вони навіть не поглянули на мене.
Наступного ранку мої друзі не зайшли за мною, як завжди. “Це можна зрозуміти”,—подумала я. Мабуть, вони знали, що я не піду в школу, через похорон. Але вони не зайшли й на наступний день, і в інші дні. Вони не чекали мене й після школи.
У цей час моя сім’я отримала велику підтримку від Товариства допомоги й інших членів приходу. Однак куряча запіканка не могла зарадити болю, від якого страждало серце 13-річної дівчинки. Коли я знову прийшла на спільний захід, порадниця провела урок про життя після смерті. Я почала плакати. Моя порадниця опустила очі й продовжила читати. Дівчата у класі невідривно дивилися прямо перед собою. Я ридала. Як мені хотілося, щоб хтось поплакав зі мною чи обійняв мене.
Озираючись на ці події, я розумію, що мої друзі не були жорстокими чи байдужими. Вони просто не знали, як реагувати на мій біль. Вони думали, що я хотіла, аби мене ніхто не чіпав у моєму горі, і оскільки я була в траурі, то мені не потрібні розваги.
Я б хотіла, щоб моя порадниця й друзі знали про таке:
Будьте поруч з подругою. Напишіть їй записку, принесіть квіти, але найголовніше—прийдіть самі. Обніміть її і дайте відчути, що ви про неї піклуєтеся. І зробіть усе можливе, щоб прийти на панахиду чи похорон.
Залучайте подругу до всіх звичних заходів. Ваша подруга вже змирилася з втратою близької людини. Не змушуйте її змиритися також і з втратою друзів. Коли береш участь у звичних заходах, це приносить втіху.
Не потрібно проголошувати проповідь про життя після смерті. Коли проводиться урок на цю тему, то робіть те, що радив Алма: “суму[йте] з тими, хто сумує; так, і співчува[йте] тим, хто потребує співчуття” (Moсія 18:9). Мабуть ваша подруга вже знає, що побачить своїх рідних знову, а якщо й ні, то ця тема виникне сама собою, коли подруга буде ділитися думками й тривогами. То і буде найкращий час, щоб поділитися свідченням про план спасіння.
Через рік після смерті сестри померла мама моєї подруги. Мені було дуже шкода. Я подумала: “Коли я побачу її наступного разу, я скажу їй, як мені шкода”. Потім я згадала власний досвід і зрозуміла, що я потрібна подрузі прямо зараз. Коли я підходила до її дому, то відчувала страх. А якщо вона не хоче мене бачити? Може її сім’я не хоче, щоб я приходила. Може слід почекати й поговорити з нею пізніше? Але коли вона відчинила двері, то я побачила, що вона рада мене бачити. Її батько і старші брати й сестри займалися плануванням похорону. Ми пішли на прогулянку. Мені не потрібно було переживати, що я маю казати. Говорила, головним чином, вона.
Ілюстровано Керолайн Вібберт