Вона не махнула на мене рукою
Коли в 1990 році я приєдналася до Церкви, то подружилася з багатьма сім’ями, отримала покликання і відчувала себе в приході своєю. Однак через рік, переїхавши до нового приходу, я почала віддалятися від Церкви. Я перестала ходити на збори і почала зустрічатися з чоловіком, який не був членом Церкви.
Я продовжувала вірити, що Церква істинна. Просто я більше не вважала себе достатньо хорошою, щоб ходити до неї. Потім моєю візитною вчителькою призначили Кеті.
Кеті телефонувала мені щомісяця перші кілька місяців, намагаючись призначити зустріч. Оскільки я завжди знаходила відмовки, вона натомість почала поштою надсилати мені “Послання візитного вчителювання”. Щомісяця послання надходило без жодної затримки. Так тривало чотири роки, навіть після того, як я вийшла заміж за свого хлопця і в нас народилося двоє дітей.
Іноді я викидала ті послання, навіть не відкриваючи їх. Іноді я їх читала, а після того викидала. Потім одного дня мій чоловік пішов від мене. Побачивши, що я залишилася сама з немовлям і ще одним малюком, у мене раптом з’явилося багато запитань, що потребували відповідей. Коли знову надійшло моє щомісячне “Послання візитного вчителювання”, я вирішила вперше після довгої відсутності піти до церкви.
Я почувала себе так незручно, ніби мої гріхи були написані у мене на лобі. Сестра, яку я знала завдяки програмі для дорослої молоді, привітала мене і ми сіли разом. Раптом увійшла Кеті. Я відвернулася, почуваючи себе незручно через те, що не відповідала на її добрі послання. Вона посміхнулася до мене, перекинулася слівцем з моєю сусідкою, а потім сіла біля свого чоловіка.
Коли наступного дня я прийшла додому з роботи, на автовідповідачі було повідомлення від Кеті. Я не могла їй передзвонити. Я знала, що вона хоче сказати, що мені більше не можна приходити до церкви, бо мої гріхи надто тяжкі. Було неприємно, що Кеті має сказати мені про це, однак я знала, що це правда. Мені не було місця серед праведних. Я не змогла їй передзвонити, проте наступного вечора вона знову зателефонувала.
“Я хочу вибачитися”,—сказала вона.
Чому це Кеті потрібно просити у мене вибачення?
“Я не впізнала вас, коли побачила в церкві в неділю,—сказала вона.— Після причасних зборів я запитала про вас у сестри, яка сиділа поруч з вами. Але на той час ви вже пішли. Я була така рада бачити вас!”
Я остовпіла.
“Сподіваюся, що ми можемо сидіти разом, коли ви наступного разу прийдете до церкви”,—додала Кеті.
“Мені буде приємно”,—раптом додала я, переповнена почуттями.
Ми дійсно сиділи разом наступної неділі, і багато неділь після того. Вона надихала мене бути кращою матір’ю, кращим членом Церкви і кращою візитною вчителькою. Вона завжди уважно слухала, не засуджуючи,—так само, як, мабуть, робив би Спаситель.
Кеті сиділа поруч зі мною в той день, коли я отримувала ендаумент і тоді, коли я укладала храмовий шлюб з моїм новим чоловіком. Вона залишалася моєю візитною вчителькою, поки ми не переїхали з того місця. Її служіння благословило мою сім’ю так, як я не могла навіть уявити. І все це завдяки тому, що вона не махнула на мене рукою.