Павук і тихий спокійний голос
“Це був спокійний голос цілковитої лагідності, немов шепіт” (Геламан 5:30).
“Дякую за те, що запросив мене, Джейку,—сказав Бріттон, коли виходив з дому свого друга.—Зараз мені потрібно іти додому на обід”.
Друзі помахали один одному рукою на прощання і Бріттон попрямував на ґрунтову дорогу, якою він завжди йшов до Джейка чи від нього. Потім він поглянув на поле, яке називав “джунглями”. Там не було ніяких тропічних рослин чи диких тварин, а лише стежка, що бігла крізь високу траву. То був коротший шлях додому.
Якусь мить Бріттон подумав, а потім швидко прослизнув між жердинами огорожі, яка була навколо поля.
З шумом і свистом розступалися сухі гілки й трава, коли Бріттон продирався стежкою. Сонце дуже пекло й сорочка прилипла до спини. Потім повіяв легкий вітерець і Бріттон вирішив побігти з ним наввипередки додому.
Потім стежка стала вужчою. Бріттон знав, що попереду струмок, тож побіг ще швидше. Стежка повертала і він уже був готовий перестрибнути через струмок, як раптом почув слово: Зупинись!
Бріттон завмер і почав слухати. Він чув лише, як шумить на вітрі трава. Бріттон нахмурився. Голос був тихим, але дуже чітким, ніби хтось шепотів на вухо. Але він нікого не бачив.
Бріттон знизав плечима і повернувся, щоб перестрибнути через струмок. І потім він завмер. Прямо перед його обличчям поблискувала величезна павутина, схожа на сітку, що загороджувала шлях до струмка. У центрі павутини сидів величезний павук.
Кілька секунд Бріттон дивився на павука широко розкритими очима. Потім він побіг стежкою геть із джунглів. Він вирішив зрештою піти додому ґрунтовою дорогою.
“Мамо! Мамо! Знаєш що?” Бріттон вбіг у дім і поспішив знайти маму. Відсапуючись, він розповів їй про свою подорож через джунглі, про голос і про те як перед самим обличчям побачив павука.
“Ось так близько, мамо!” Він пальцями показав, як.
“Ого! Це страшно,—сказала мама.—Як ти думаєш, звідки долинув той голос, який ти почув?”
“Я не знаю,—сказав Бріттон.—Там нікого не було. Ти думаєш, що то був лише вітер?”
“Чи пам’ятаєш ти, що ми вивчали про тихий спокійний голос на домашньому сімейному вечорі?”—запитала мама.
“Так. Саме таким голосом Небесний Батько іноді з нами розмовляє, правильно?”
Мама взяла Писання з полички, яка висіла поруч з кухонним столом, і відкрила книгу Геламана.
“Ось яким голосом Господь розмовляв з нефійцями,—сказала вона.—“Це не був голос грому, а також це не був голос великого збудженого галасу, але ось, це був спокійний голос цілковитої лагідності, немов шепіт” (Геламан 5:30).
“Ага! Саме таким він і був—шепотом! Я чув тихий, спокійний голос!”
Мама усміхнулася. “Так, ти його чув. І ти послухався його так, як і слід було слухатись. Я дуже тобою пишаюся”.
Бріттон обійняв маму. Йому було дуже приємно, що мама ним пишалася. А від думки про те, що він дослухався до тихого спокійного голосу йому стало навіть краще.
Ілюстрація Крейга Стейплі; фотографія Busath Photography