Я не хочу вас знати!

Ірвін Файджер, шт. Юта, США

Зі щирою молитвою в серці разом зі своїм 14-річним напарником я постукав у двері до Енді. То був наш перший візит в його дім у якості домашніх вчителів. Нам нещодавно доручили відвідувати його, хоча у нього була репутація важкого підопічного. Двері відчинилися і на порозі у японському кімоно стояв він.

“Слухаю вас”.

“Добрий день. Мене звуть Ірвін, а це—мій напарник. Ми ваші домашні вчителі і хочемо вас відвідати”.

За його спиною ми побачили його дружину, одягнуту таким самим чином. У них була вечеря в японському стилі.

“Мабуть, ви бачите, що ми вечеряємо і в нас немає для вас часу”,—сказав він.

“Може, ми прийдемо іншим разом?”—запитав я.

“Навіщо?”

“Щоб краще з вами познайомитися”,—відповів я.

“Навіщо вам зі мною знайомитися?—запитав він.—Я не хочу вас знати!”

Мабуть, після тієї ж зустрічі ми могли здатися й не відвідувати його більше. Але ми продовжували. Коли ми прийшли наступного місяця, то Енді впустив нас. Прямо перед нашими очима була стіна, заставлена пляшками з-під пива у формі старовинних машин. Наша зустріч з Енді була короткою, але ми дізналися, що він був полковником Військово-Повітряних сил у відставці. Наші наступні візити були також короткими і малорезультативними.

Одного вечора, коли я йшов з церковних зборів, то почув, як внутрішній голос спонукає мене зайти до Енді. “Ні, дякую,—подумав я.— Не сьогодні”.

Коли я стояв на червоному світлі світлофора, то знову відчув спонукання відвідати Енді. Я подумав: “Будь ласка, я цього вечора не в тому настрої, щоб відвідувати Енді”.

Однак, коли я зробив останній поворот по дорозі додому, втретє відчув те ж саме спонукання, яке не залишало сумніву, що мені слід робити.

Я поїхав до його дому, просячи в молитві спрямування. Потім я підійшов до дверей і постукав. Коли Енді впустив мене, я побачив на столі Книгу Мормона і сімейний родовід. Я відчув, що в домі панує інший дух. Щось також змінилося і в Енді. Він спокійно розповідав про свою любов до матері й сестри, які склали родовід.

Вперше він розмовляв зі мною відверто. Він розповів, що відчуває біль у спині, й додав, що наступного дня лягає в госпіталь March Air Force Bas, що знаходиться неподалік, у Ріверсайді, шт. Каліфорнія. Я запитав, чи хоче він отримати благословення священства. Не вагаючись, тихим голосом він сказав: “Так, я хочу”. Я зателефонував президенту кворуму старійшин, який прийшов допомогти мені дати благословення.

Наступного дня лікарі сказали Енді, що у нього рак легенів, який не піддається операції. Після такої новини він пішов на зустріч з єпископом. За кілька місяців Енді вже був прикутий до ліжка.

Якось увечері, коли я прийшов провідати його, дружина провела мене в його кімнату, де він лежав уже дуже слабкий. Я став на коліна біля його ліжка і обійняв його. Я прошепотів: “Я люблю тебе, Енді”. Зібравши всі сили, він поклав руку мені на плече із великим зусиллям сказав, що також мене любить. Через два дні він помер.

Його дружина запросила мене на похорон. Крім мене були присутні лише чотири члени його сім’ї.

Я такий вдячний, що прислухався до спонукання Духа відвідати Енді.