Євангелія—для всіх
Я часто міркував, де знайти справжнє щастя. Потім я знайшов його у “великій коробці”.
Коли мені було 16 років і я жив у Порто-Алегре, Бразилія, у нас зі старшим братом був друг, який часто приходив до нас додому. Одного разу цей друг сказав нам, що він знайшов церкву і йому дуже подобається стиль життя, якого дотримуються її члени.
Він трохи розповів нам про те, що приєднався до Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, однак не вважав, що ми з братом були “підходящим матеріалом” для Церкви. Він подумав, що церковні норми є надто високими для нас.
Наша сестра була хорошою доброю дівчиною. Завдяки цим її якостям наш друг вирішив, що вона може зацікавитися святими останніх днів, тому запитав у нашої мами, чи може наша сестра піти з ним на церковний захід.
Мама погодилася, але лише за тієї умови, що піде також брат або я. Мій брат був прудкішим за мене й швидко сказав: “Тільки не я!” Тож мені доручили піти на захід із сестрою.
Я не дуже-то й заперечував. Я зацікавився Церквою, як тільки вперше побачив велику кубічної форми каплицю навпроти моєї школи. Я бачив, як люди постійно заходять до церкви й виходять, і я помітив, що чоловіки були одягнуті в білі сорочки й краватки. Коли я у той час думав про ту будівлю, мені було цікаво, що відбувається всередині “великої коробки”.
Мій перший захід
Ми з сестрою прийшли до церкви разом з другом. Там, посеред великого залу для заходів, була невеличка групка людей: дві сестри-місіонерки й може шість інших людей. Вони грали в просту гру й пригощалися попкорном та соком. Усі сміялися й добре проводили час.
“Хто ці люди,—думав я,—і чому вони такі щасливі?” Я точно знав, що не через гру, в яку вони грали, і не через те, що було навколо них, і не через пригощення. Усе це було дуже простим. Складалося враження, що щастя всередині їх.
Я часто міркував над тим, що є джерелом справжнього щастя і що я можу зробити, щоб знайти його. Я думав, що, можливо, щастя приходить, коли робиш щось незвичайне, або коли їдеш у відпустку в екзотичні країни, або намагаєшся здобути все, що є у світі. І от я пішов у дім зборів, де люди були такі щасливі без усіх тих речей. На мене це справило сильне враження.
Після заходу місіонери стояли в дверях і всім потискували руку. Коли моя сестра підійшла до дверей, вони запитали, чи хоче вона дізнатися більше про Церкву. Сестра відповіла: “Ні, дякую”. Але моя зацікавленість не зникала. Я відчував “бажання повірити” (Aлма 32:27), тож коли вони запропонували мені більше дізнатися про євангелію, я погодився.
Моїх батьків не цікавили уроки місіонерів і вони не хотіли, щоб навчання відбувалося у нас вдома, тому я домовлявся про зустрічі в домі зборів. Протягом наступного місяця я здобув знання про відновлену євангелію Ісуса Христа—про те, чому ті люди в залі для проведення заходів були такі щасливі. Я дізнався, що щастя приходить тоді, коли я виконую призначене для мене Господом, що воно всередині мене і що я можу бути щасливим, незважаючи на все, що відбувається навколо мене. Учення було “приємним для мене” (Aлма 32:28). Я хотів мати його у своєму житті.
Через місяць після того першого заходу я вирішив приєднатися до Церкви. У наступні роки обоє моїх батьків приєдналися до Церкви.
Випробування після хрищення
Після хрищення я стикнувся з багатьма випробуваннями. Мені потрібно було багато в чому змінити своє життя. Крім того, мені іноді здавалося, що в мене немає друзів у Церкві і виникала спокуса повернутися до старих друзів. Але моє бажання відчувати щастя—і моє розуміння, що ми можемо бути щасливими попри всі зовнішні обставини—допомогли повертатися до церкви. Я знав, що не міг “залишати в стороні [свою] віру” (Aлма 32:36). З часом я знайшов друзів у Церкві, які допомогли мені під час перехідного періоду. І оскільки я продовжував жити за євангелією, моє свідчення і моє щастя зростали (див. Aлма 32:37).
Мій досвід навернення—свого власного й інших людей—навчив, що Дух може торкатися будь-кого, в будь-якому місці й що немає ідеального переліку якостей потенційного члена Церкви. Нам усім потрібна євангелія Ісуса Христа. Усі ми лише на шляху, який наближає нас до Нього.
Розуміння цього допомагало мені, коли я служив на місії в Сан-Паулу, Бразилія, президентом місії в Белемі, Бразилія, і допомагає зараз. Це допомагало мені, коли ми з дружиною готували наших дітей до місіонерського служіння. Двоє наших дітей уже відслужили на місії повного дня, і перед від’їздом я нагадав їм, щоб вони не судили про людей з їхнього зовнішнього вигляду чи способу життя. “Не махніть на когось рукою лише тому, що людина здається вам дивною,—сказав я їм.—Намагайтеся роздивитися її внутрішній світ. Можливо, там іще один Карлос”.
Я вдячний за розуміння того, що всі ми є дітьми Бога і за знання, що кожен—не лише кілька людей—може отримати радість, яку приносить життя за євангелією Ісуса Христа.
Друг мого брата не був упевнений у тому що ми з братом (вгорі) були “підходящим матеріалом” для Церкви. Але мені було цікаво.
Старійшина Годой під час служіння на місії в Бразилії в 1982 році.
Ілюстровано Брайяном Бічем; фотографії люб’язно надані старійшиною Карлосом А. Годоєм