Класика євангелії
Зміцнення менш активних
Скорочений виклад виступу, проголошеного на зборах провідників священства, які відбулися 19 лютого 1969 року. Повну версію виступу можна знайти у книзі Boyd K. Packer, Let Not Your Heart Be Troubled (1991), 12–21.
Розділові знаки та вживання великої літери узгоджено із сучасним Правописом.
Усі ми, хто керує приходами і колами, повинні відкрити двері загубленим вівцям. Відійдімо вбік і даймо їм увійти.
Активність—можливість служити і свідчити—можна порівняти з ліками. Вона вилікує духовно хворих. Вона зміцнить духовно слабких. Вона є найбільш необхідною складовою у викупленні загублених овець. Однак існує тенденція, яка діє майже автоматично і полягає в тому, щоб надавати можливість для зростання тим, хто вже і так надто активний. Така модель, яка прослідковується в наших колах і приходах, не дає загубленим вівцям повернутися назад.
Коли домашній учитель приводить загублену вівцю на збори, то це лише початок процесу повернення до кошари. Що можна доручити цій вівці, щоб зміцнити її духовно? Насправді не так багато можливостей має провідник, щоб якось залучити людину, яка намагається бути гідною. На жаль, ті кілька моментів, у яких вони можуть брати участь—помолитися, дати коротку відповідь, свідчити—майже завжди розподіляються між активними членами Церкви: президентством колу, членами вищої ради, єпископатом, патріархом, провідниками допоміжних організацій. В дійсності, іноді ми докладаємо великих зусиль, щоб запросити промовців та учасників із зовні, забуваючи про своїх голодних овець.
На причасних зборах, які я нещодавно відвідував, запросили співати одну сестру, чоловік якої не був активний у Церкві. Однак він прийшов на збори. З цієї нагоди єпископ хотів, щоб усе відбувалося найкращим чином. Його першим оголошенням було таке: “Брат Х, мій перший радник, скаже вступну молитву”. Його другий радник промовив заключну молитву.
“Як шкода,—подумав я.—Три чоловіки в єпископаті так турбуються про духовно слабких, а потім забирають від них ліки—активність і участь,—які допомогли б тим людям зміцнитися, і приймають їх самі на очах у хворих!
Хтось може сказати: “Нам слід бути дуже уважними до духовно ослаблених. Краще не пропонувати їм молитися чи свідчити, бо вони налякаються, відмовляться й підуть від нас”. Це міф! Поширений, але все ж таки міф! Я розпитував єпископів—сотні з них—чи можуть вони підтвердити, що спостерігали таке на власному досвіді. Я мав лише кілька позитивних відповідей. В дійсності, з усіх опитуваних лише один чи два відповіли ствердно. Тому існує дуже невеликий ризик того, що подібне запрошення призведе до того, що загублену вівцю буде втрачено знову.
Кілька років тому я відвідував кіл, яким керував чоловік надзвичайної діловитості та здібностей. Кожен нюанс конференції колу було враховано. Він, як і завжди, призначив молитися вибране коло членів Церкви, до якого входили президентство колу, члени вищої ради, єпископи і патріарх колу. Оскільки цих братів ще не запросили, то ми змінили призначення, замінивши тих, які заслуговували на честь, тими, хто потребував—вкрай потребував—досвіду.
У президента був докладно розписаний розклад загальних сесій, і він сказав, що є 20 хвилин на одній із сесій, на які нічого не заплановано. Я сказав йому, що ми можемо запросити когось виступити, хто, в протилежному випадку, не отримає такої нагоди, хоча й потребує зміцнюючого досвіду. Він відповів, що запропонує кільком здібним, видатним провідникам підготуватися до можливої нагоди виступати. “Там буде багато нечленів Церкви,—сказав він.— Ми звикли до того, що конференції колу проходять дуже організовано і чітко. У нашому колі багато здібних людей. Вони справлять прекрасне враження”.
Він ще два рази під час зборів нагадував про розклад і наполягав на тому, щоб виступали “найкращі промовці”. “Але чому б нам не залишити цей час для тих, хто потребує його найбільше”,— сказав я. У відповідь він розчаровано сказав: “Ну що ж, ви—генеральний авторитет, вирішувати вам”.
В неділю рано-вранці він нагадав мені, що все ще є час попередити когось і, таким чином, справити найкраще враження.
Президент розпочав ранкову сесію бездоганним зворушливим виступом. Після цього ми запросили його другого радника. Було видно, що це його спантеличило. …(Ми раніше вирішили, що обидва радники, ймовірно, виступатимуть на післяобідній сесії. Ми повинні були їхати в дім того радника на обід. Він знав, що матиме час проглянути нотатки, тому залишив їх удома).
Не маючи з собою нотаток, він поділився надихаючим свідченням про те, як минулого тижня давав благословення одному братові. Від того чоловіка вже відмовилися лікарі, але сила священства повернула його вже майже з того світу. Я не знаю, що було в його нотатках, але, безсумнівно, ніщо не могло зрівнятися із тим свідченням, яким він поділився.
У першому ряду сиділа жінка, тримаючи у своїй руці руку літнього виснаженого чоловіка. Вона виділялася простим, ніби пошитим вручну, одягом серед модно одягнених людей, які прийшли на збори. Було таке враження, що вона має виступити на конференції. І коли їй надали цей привілей, вона розповіла про свою місію. П’ятдесят два роки тому вона повернулася з місії, і з того часу її ніколи не запрошували виступати в Церкві. Свідчення, яким вона поділилася, було зворушливим і хвилюючим.
Було запрошено виступити й інших членів Церкви, і майже під кінець зборів президент запропонував, щоб залишок часу я взяв для свого виступу. “Чи відчули ви щось через натхнення?” —запитав я. Він сказав, що постійно думає про мера. (Виборці того великого міста обрали члена Церкви мером, і він був на зборах). Коли я сказав, що ми можемо почути привітання мера, президент прошепотів мені, що той чоловік не був активним у Церкві. Коли я, незважаючи на це, запропонував викликати його, він завагався і відверто сказав, що той чоловік не гідний виступати на таких зборах. Однак я наполягав, і мера викликали до кафедри.
Батько мера був піонером Церкви у тому регіоні. Він служив єпископом одного з приходів, а його наступником став один з його синів—брат-близнюк мера, наскільки я пам’ятаю. Мер був загубленою вівцею. Він вийшов до кафедри і, на мій подив, говорив з гіркотою й ворожістю. Його виступ почався приблизно такими словами: “Я не знаю, навіщо ви мене викликали. Я не знаю, чому прийшов сьогодні до церкви. Я не належу до церкви. Я ніколи в неї не вписувався. Я не погоджуюся з тим, як Церква веде справи”.
Зізнаюся, я почав хвилюватися, але потім він замовчав і опустив свої очі, дивлячись на кафедру. З тієї миті й поки він не закінчив своєї промови, той чоловік не підводив очей. Трохи повагавшись, він продовжив: “Ну що ж, оскільки я тут стою, то, мабуть, скажу вам. Шість тижнів тому я кинув курити”. Потім він потряс зібранню кулаком, піднісши його над своєю головою і сказав: “Якщо хтось із вас вважає, що це легко, той ніколи не відчував пекельних мук, через які я пройшов протягом кількох останніх тижнів”.
Потім він просто розтанув. “Я знаю, що євангелія істинна,—сказав він.— Я завжди знав, що вона істинна. Мене навчила цьому моя мати, коли я був ще дитиною.
Я знаю, що в Церкві немає безладу,—зізнався він.— Це в мені безлад, і я також про це завжди знав”.
Потім він, мабуть, сказав від імені всіх загублених овець, благаючи: “Я знаю, що це в мені щось не так, і я хочу повернутися. Я намагався повернутися, але ви мені не давали!”
Звичайно ж, ми б дали йому повернутися, але якимось чином не дали про це знати. Після зборів юрмами почали підходити люди, але не до нас, а до нього, кажучи: “З поверненням додому!”
Після конференції на шляху до аеропорту президент колу сказав мені: “Сьогодні я засвоїв урок”.
Сподіваючись розвинути його думку, я сказав: “Якби ми зробили те, що хотіли ви, то ви б викликали батька цього чоловіка, чи не так? Або, можливо, його брата, єпископа”.
Він покивав головою на знак згоди і сказав: “Кожен з них, маючи 5 хвилин, виголосив би зворушливу проповідь на 15 чи 20 хвилин, отримавши загальну підтримку присутніх. Але жодна загублена вівця не повернулася б”.
Усі ми, хто керує в приходах і колах, маємо відкрити двері заблукалим вівцям і стати осторонь, щоб дозволити їм увійти. Ми повинні навчитися не загороджувати вхід. Прохід вузький. Іноді ми незграбно стаємо, намагаючись протягнути когось крізь ворота, які самі й загородили. Лише коли ми в душі готові піднімати їх, пропускати поперед себе, бачити, як вони зростають вище нас, саме тоді ми маємо той дух, який дає поштовх свідченню.
Я думаю, чи не це мав на увазі Господь, коли сказав: “Лікаря не потребують здорові, а слабі” (Maтвій 9:12).
Я не закликаю занижувати норми. Якраз навпаки. Більше загублених овець відгукнуться на високі норми, ніж на низькі. Духовна дисципліна має лікувальну силу.
Дисципліна—це форма любові, її вияв. Вона є необхідною і має сильний вплив на життя людей.
Коли малюк грається біля дороги, ми будемо акуратно спрямовувати його. Дехто зупиниться, переведе дитину в безпечне місце [і], якщо буде потрібно, навчить її, як слід поводитися. Так відбувається, якщо це не наша дитина чи онук. Бо, якщо ми любимо їх, то зробимо це обов’язково. Не привчати до дисципліни, коли це сприятиме духовному зростанню, означає не виявляти достатньої любові й турботи.
Духовна дисципліна у поєднанні з любов’ю, закріплена свідченням, допоможе викупляти душі.
Ілюстрації Бйорна Торкельсона