Захист
Якби я лишень міг пояснити, чому ніколи не ходжу на вечірки.
“Чому ти ніколи не ходиш з нами,—голосно запитала дівчина.—Тобі не хочеться бути в нашій компанії?”
Був кінець весни, шкільні заняття наближалися до кінця. Під час перерв ми грали на вулиці у футбол. Я був воротарем. Як воротар, я вмів ухилятися від ударів та блокувати напади з поля. Однак ця гра була іншою, бо мені доводилося ухилятися і блокувати напади також і з-за бокової лінії.
У проміжках між активними нападами команди суперника мене допитували двоє дівчат з мого класу, які стояли поруч з ігровим полем. Щоб тільки не розмовляти з ними, я був згоден на те, щоб постійно відбивати м’ячі команди супротивника, але того дня мені так і не поталанило.
“То чому ж ти ніколи не ходиш на наші вечірки?—продовжувала вона.—Чому ти не хочеш трохи розважитися?”
“Трохи розважитися!”—подумав я. Прийти на вечірку з однокласниками, грати в дурні ігри й бути втягнутим у незручну ситуацію—усе це не відповідало моєму уявленню про розваги. Краще вже я залишатимуся вдома.
“ Ми намагаємося краще познайомитися одне з одним, а ти ніколи не приходиш”,—розпочався новий наступ з-за бокової лінії.
“Це так!”—сказав я. І я б пояснив чому, якби відчував, що вона й решта людей дійсно хочуть це зрозуміти. Однак я у цьому сумнівався. Як це їм зрозуміти? Я був єдиним святим останніх днів у своїй школі, і ніхто з однокласників майже нічого не знав про Церкву чи її норми.
“Хіба тобі не подобається жодна з дівчат нашого класу?”—запитала вона.
“Справа не в тому, що вони мені не подобаються,—сказав я.—Просто я відчуваю себе з ними незручно”.
“Але чому?”—запитала вона настійливо.
Гравці моєї команди щойно втратили м’яч, і всі хлопці бігли в моєму напрямку.
“Чому ти відчуваєш себе незручно?”—знову запитала вона.
Я зосередив свій погляд на м’ячі, що невпинно наближався, і мені здавалося, що все рухається в уповільненому темпі. Єдине що я чув—це був її голос, і постійні “чому?”, “чому?” відлунювали в моїй голові. Один із моїх суперників вів м’яч і був готовий по ньому вдарити. Я розумів, що удар буде дуже сильним. Але я був готовий. Він ударив по м’ячу, той відскочив від моїх рук із сильним шльопком. “Так! Ще одну атаку успішно відбито”,—подумав я з усмішкою. Я схопив м’яча й кинув у поле своїй команді, а потім повернувся, щоб боротися зі своїм іншим супротивником.
“Ну?”—сказала вона.
Моє серце все ще калатало від напруженої гри. “Я тому не ходжу на ваші вечірки, що …”,—почав я, а потім зупинився, щоб мить подумати.
“Що?”—повторила вона трохи нетерпляче.
Я знову подивився на поле і побачив, що до мене швидко наближається суперник. Я відчув кілька сильних ударів серця і знав, що мені потрібно закінчити фразу. “Тому що бережу себе для когось особливого!”—випалив я.
“Що!”—вигукнула вона.
Мої суперники знову були поруч, і я знову зосередився на грі. М’яч просвистів у повітрі повз мене. Команда суперника раділа, а дівчата сміялися.
“Бережеш себе для когось особливого,—сказала вона хихикаючи.—А як же її звуть?”
Мені стало ніяково. Я не мав на увазі когось конкретно, проте знав, що колись я зустріну свою майбутню дружину і мені потрібно буде бути гідним, щоб повести її до храму. Ось чому я не ходив на вечірки.
Мої руки все ще тремтіли і серце калатало, коли я йшов додому, однак на моєму обличчі була посмішка. Можливо сьогодні на полі я зазнав поразки, однак я відчував себе переможцем.
Ілюстрації Села Веллуто