З вірою прийняти покликання
З виступу під час трансляції регіональної конференції колу, яка відбулася 12 вересня 2010 року в Університеті Бригама Янга.
У серці кожного з нас має горіти впевненість у тому, що це робота Бога і вона вимагає від нас усього, на що ми здатні заради освоєння “спустошених місць Сіону”.
У 1849 році, усього через два роки після того, як святі увійшли в Долину Солоного озера, старійшина Парлі П. Пратт, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, очолив експедицію, що попрямувала на південь. Чим далі на південь просувалася експедиція, тим важче було йти тією місцевістю. Десь на відстані 900 м від меж Великого басейну і до місця злиття річок Вірджин і Санта-Клара (південь сучасного Сент-Джорджа, шт. Юта) місцевість була сухою, піщаною, вулканічною і горбистою. Розвідники були розчаровані. В журналі є запис:
“Минули горбисту, кам’янисту, піщану місцевість, яку важко описати. Все навколо нас в якомусь жахливому безладі. …
Широкі простори хаотично розміщеної матерії постають у вигляді величезних пагорбів, [червоних] пустель, безрадісних, без жодної травинки рівнин, перпендикулярних скель, покладів глини, … піщанику. Одним словом—це руїнна місцевість, … де все перевернуто і вивернуто неймовірної сили поштовхами минулих епох”1.
Але якою б горбистою не була земля, що лежала на південь, обточені вітром і пориті ерозією скелі та каньйони в місцевості Сан-Хуан, що знаходяться у східному напрямку, виглядали ще набагато загрозливіше. Провідники Церкви знали, що освоювати цей непривітний, необжитий куточок території буде важко, однак вони хотіли заснувати там поселення членів Церкви. У 1879 році на квартальній конференції колу Парован 250 чоловік прийняли покликання Президента Джона Тейлора заснувати місію Сан-Хуан. Маючи 80 фургонів і близько 1 тис. голів худоби та коней, ці люди почали торувати свій шлях в напрямку широкої необжитої території з укритими снігом вершинами гір і кам’яними вертикальними утвореннями, що нагадували вежі.
У пошуках найкоротшого шляху до Сан-Хуана ті перші дослідники долали перешкоду за перешкодою, але невдовзі перед ними постала найбільша і найскладніша перепона з усіх: непрохідна ущелина біля ріки Колорадо. Дивовижним чином їхні розвідники натрапили на вузький прохід в каньйоні—розщілину, яка тягнулася на 610 м вниз по червоних скелях до ріки Колорадо, що протікала внизу. Цей “прохід у скелі”, такий смертельно небезпечний, був єдиним можливим проходом на східний берег.
Майже по всій своїй довжині ця ущелина в піщанику була надто вузькою для коней, у деяких місцях навіть і для чоловіка чи жінки. Здавалося, що прямовисні стіни висотою 23 метри зробили ущелину неприступною для гірських овець, уже не кажучи про навантажені вози. Але наполегливі святі не збиралися повертатися назад. Тому за допомогою пороху та різних знарядь вони, працюючи майже весь грудень 1879 року та січень 1880, пробили не дуже надійну примітивну дорогу до краю каньйону.
Коли цю дорогу, наскільки можливо, було завершено, поставало завдання провести 40 фургонів через утворений “прохід”. Інші фургони, які чекали за 8 км від того місця у Фіфті-Майл-Спрінг, мали проїхати пізніше.
Для цього святі зорганізувалися таким чином: “десять чи більше чоловіків чіплялися за задню частину фургона”, прив’язавши себе вірьовками, щоб уповільнити спуск. Ланцюги на колесах правили за гальма, щоб вози могли повільно сунутися, таким чином запобігаючи катастрофі, яка виникла б, якби колеса крутилися.
У цей один з найвеличніших моментів історії піонерів фургон за фургоном було спущено вниз небезпечним спуском. Коли фургони досягали підніжжя каньйону, то їх швидко переправляли через ріку плоскодонним човном, що був пристосований для цього. Вийшло так, що сім’я Джозефа Стенфорда Сміта була в останньому фургоні, який спускався того дня.
Стенфорд Сміт постійно допомагав спускатися попереднім фургонам, але так сталося, що загін, очевидно, забув, що й сім’ї брата Сміта, яка рухалася останньою, теж була потрібна допомога. Сильно стурбований тим, що, як здавалося, про нього і його сім’ю забули, Стенфорд наблизився з кіньми, фургоном і сім’єю до краю крутого спуску. Пару коней він запряг, третього коня прив’язав позаду фургона до задньої осі. Якусь мить Сміти стояли й дивилися вниз на небезпечний крутий спуск. Стенфорд звернувся до своєї дружини Арабелли і сказав: “Боюся, що нам це не під силу”.
Вона відповіла: “Але ми повинні це зробити”.
Він сказав: “Якби було ще кілька чоловіків, щоб утримувати фургон ззаду, ми могли б це зробити”.
Тоді дружина відповіла: “Я буду ззаду”.
Вона поклала на землю ковдру й посадила на неї свого грудного сина, попросивши трирічного Роя і п’ятирічну Аду наглядати за ним. “Дивіться за своїм малим братом, поки не прийде тато”,—сказала вона. Потім, ставши позаду фургона, Арабелла ухопилася за віжки коня, прив’язаного позаду. Стенфорд направив коней у прохід. Фургон нахилився вниз. Після першого ж поштовху прив’язаний ззаду кінь упав. Сестра Сміт підбігла до нього і до фургону та з усіх сил сміливо потягла за віжки. Невдовзі вона також упала. Разом з конем її тягло по землі. Гострим каменем їй глибоко розрізало ногу від п’яти до стегна. Та тендітна жінка, в подертому одязі, серйозно поранена, ухопилася за віжки і тягла їх на себе з усіх сил і з усією вірою уздовж усього спуску аж до річки.
Коли вони з’їхали вниз, майже не вірячи, що зробили це, Стенфорд відразу ж пробіг угору всі 600 з лишнім метрів на вершину скелі, боячись, щоб з дітьми нічого не трапилося. Коли він вліз на верхівку, там він побачив їх на тому ж місці, де й залишив. Несучи немовля на руках, в той час як двоє інших дітей міцно трималися за нього й одне за одного, він спустився скелястою ущелиною вниз, де їх чекала занепокоєна мати. Здалеку вони побачили п’ятьох чоловіків, які йшли в їхньому напрямку з ланцюгами й вірьовками. Зрозумівши, в якому становищі опинилися Сміти, ці чоловіки прийшли на допомогу. Стенфорд вигукнув: “Все гаразд, хлопці. Ми вже впоралися. У мене є [Белл], а це вся допомога, яка необхідна чоловікові [у цій подорожі]”2.
Коли дають покликання
Перехід через ту скелясту ущелину—це лише один з багатьох прикладів надзвичайної рішучості й відданості, які виявляли перші святі, відгукуючись на заклик пророка. Ще одним таким прикладом є створення місії Мадді в сучасній Неваді та покликання на неї. Як і у випадку з багатьма першими поселеннями піонерів, Мадді обіцяло дуже важке життя. Треба було зібратися з усіма душевними силами, щоб відгукнутися на покликання і вирушити, щоб оселитися там.
Безсумнівно, дехто з тих, кого покликали в 1860-х роках, міг запитувати: “Чому з усіх місць на землі обрали саме Мадді”? На те були свої причини. Перш за все, громадянська війна в Америці сприяла зростанню перевезення вантажів рікою Колорадо. По-друге, коли через війну прийшли в занепад традиційні місця виробництва текстилю, було засновано місію Коттон у Сент-Джорджі та Вашингтоні, які знаходилися неподалік. Планувалося, що бавовну для цієї місії можна вирощувати в районі Мадді. По-третє, святі останніх днів мали сильне відчуття, що їм необхідно працювати в тому регіоні з племенами корінних американців, допомагаючи їм продуктами і сподіваючись просвітити їх.
Однак той регіон був віддаленою неродючою пустинею. Здавалося, що там не буде нічого, крім спеки й важкої праці. Та земля знаходилася далеко й була майже пустинною, а ріка, за якою й назвали цю місцевість (Мадді означає “багниста”), повністю відповідала своїй назві.
Щоб зрозуміти, як і з якою вірою та рішучістю було засновано поселення Мадді, я звернуся до слів однієї з поселенок. Вона є уособленням цілеспрямованості, відваги й морального переконання, які мали молодь і дорослі, у цьому випадку—молода дівчина. Ось як описує Елізабет Клерідж Мак-Кун покликання свого батька заснувати Мадді:
“Для мене у мої п’ятнадцять років найкращим місцем на землі було старе місто Нефій [округа Джуаб, шт. Юта]. З яким нетерпінням ми чекали на періодичні приїзди Президента Бригама Янга і його соратників! …
…Брат Бригам, брати Кімбол і Уеллс з усім товариством вийшли зі своїх екіпажів і пройшли уквітчаною дорогою … до наших будинків, де готували і подавали обід. …
Ми всі були на [недільних] післяобідніх зборах. Дівчата у білих сукнях зайняли місця попереду. Проповіді були чудовими, і ми всі були дуже радісні, поки Президент Янг не оголосив, що має зачитати кілька імен тих чоловіків, яких мали покликати і яких мали підтримати підняттям руки як місіонерів, що поїдуть та оселяться в “Мадді”. В усіх присутніх завмерло серце. Багато з наших людей було покликано оселитися в окрузі Діксі. Але ж Мадді знаходиться набагато південніше! І воно ж набагато гірше місце! Ой, ой! Я не чула інших імен, крім одного—Сем’юел Клерідж. Як же я ридала і плакала, і мені було байдуже, що сльози бруднили мою нову білу сукню. Батька дівчини, яка сиділа поруч зі мною, також покликали. Вона мене запитала: “Чого ти плачеш? Я не збираюся плакати. Я знаю, що мій батько не поїде”. “Так в тому-то й справа,—сказала я.—Я знаю, що мій батько поїде і ніщо не зупинить його. Я не вважала б його своїм батьком, якби він не прийняв покликання”. Тоді я знову почала ридати. …
Оскільки ми щойно в’їхали в новий будинок і зручно в ньому облаштувалися, багато наших друзів намагалися переконати батька зберегти дім та ферму, поїхати на якийсь час на південь, а потім повернутися. Однак батько знав, що не на таку місію його покликають. “Я продам усе майно,—сказав він,—і візьму все, що маю, аби допомагати в освоєнні пустельних місць Сіону”3.
Віра в дії
Що саме було тоді і є в наш час джерелом віри й відданості, які ми бачимо в цій 15-річній дівчині та в сім’ї, де вона народилася? Що саме змусило її звернутися до подруги, яка була трохи менш стійкою, і заявити: “Я знаю, що мій батько поїде і ніщо не зупинить його”? Звідки взялася така відвага, яка спонукала її сказати: “Я не вважала б його своїм батьком, якби він не прийняв покликання”?
А ті троє малих дітей, які дивилися, як їхні батьки зникли разом з фургоном у прірві біля ріки Колорадо, однак вірно виконали настанову, дану матір’ю? Вони непорушно сиділи там, де їх посадили, і вирішили не бігати й не плакати, хоча були, мабуть, страшенно налякані.
Що ми бачимо в цих прикладах вірних піонерів? Те ж саме, що ми бачимо в усіх попередніх розподілах часу і, безсумнівно, в цьому розподілі. Ми бачимо те саме, що бачили, коли святі втікали з Нью-Йорку, Пенсільванії, Огайо й Міссурі, а пізніше й зі свого милого Наву через замерзлу ріку, залишивши храм, який невдовзі буде спалено. Саме це ми бачили, коли ті ж самі люди ховали багатьох своїх померлих в Уінтер-Квотерзі, а пізніше—в одиноких могилах, іноді не більших за ящик для зберігання хліба, у Вайомінгу, поблизу Чімней-Рок, або на одній з багатьох переправ через Світвотер-ривер, чи у засніженій печері Мартіна.
Те, що ми бачили тоді і що ми бачимо зараз серед благословенних святих по всьому світу,—це віра в Бога, віра в Господа Ісуса Христа, віра в пророка Джозефа Сміта, віра в реальність цієї роботи й істинність цього послання. Саме віра привела хлопчика у гай помолитися, і саме віра дала йому сили встати з колін, вручити себе в руки Бога заради Відновлення євангелії та, зрештою, прийняти мученицьку смерть трохи більше, ніж через два десятки коротких років.
Не дивно, що віра завжди була і завжди буде першим і незмінним принципом євангелії та нашої роботи. Суть нашого переконання полягає в тому, що роботу не лише слід просувати, але її можна, треба і необхідно просувати.
Я не знаю, що ще надавало б матерям і батькам сили залишати тих немовлят у тих неглибоких могилах на рівнинах, і, кинувши останній погляд, прямувати вперед до Сіону. Я не знаю, яким іншим чином жінка, подібна до Арабелли Сміт, могла залишити своїх дітей на краю скелі й, напружуючи всі свої м’язи, спускати фургон небезпечним спуском. Я не знаю, що ще змусило б Сем’юела Клеріджа продати все своє майно і піти будувати Сіон у далекій місії Мадді. Головною рушійною силою цих історій є віра—основана на міцному фундаменті, загартована у вогні, сповнена подіями, духовним піднесенням,—віра в те, що це—Церква і царство Боже і що коли вас покликають, ви ідете.
Покликання, що основується на вірі
І досі існують “пустельні місця Сіону”, які треба освоювати, і деякі з них знаходяться набагато ближче, ніж місії Мадді або Сан-Хуан. Деякі з них—у нашому серці, в наших домівках.
Тож я закликаю до віри, яка має горіти в серці кожного з нас, в те, що це—робота Бога і вона вимагає від нас найстаранніших зусиль. Я закликаю вас плекати свою фізичну й духовну силу, щоб ваш запас віри був достатньо великим і ви могли звернутися до нього, коли доведеться виконувати завдання чи вирішувати проблеми того або іншого характеру. Моліться трохи більше, навчайтеся трохи більше, відокремтеся від шуму й гамору, милуйтеся природою, прикликайте особисте одкровення, досліджуйте свою душу і досліджуйте небеса, щоб здобути свідчення, яке було проводом для наших батьків-піонерів. Потім, коли вам знадобиться зануритися трохи глибше і трохи далі, щоб протистояти життю й виконувати свою роботу, ви будете впевнені, що у вас є до чого звернутися.
Коли у вас буде своя віра, то ви підготовлені, щоб благословити свою сім’ю. Єдиним сильним показником активності й служіння, відданості й вірності у цій Церкві є, як це було й раніше, наявність сильних сімейних уз. Я кажу це, знаючи повною мірою, що складовою величі цієї Церкви є кожен окремий член Церкви. Іноді це новонавернений, іноді цей член Церкви є єдиним святим останніх днів у своїй сім’ї. Іноді певній людині в певному місці доведеться встановити прапор віри і започаткувати нове покоління в євангелії. Але факт полягає в тому, що віра краще виховується, має сильніший захист і триває довше, коли цьому сприяє вся сім’я. Тож знаючи, як це одному відстоювати свої принципи, ретельно працюйте, аби зробити так, щоб інші члени вашої сім’ї не були в цьому самотні. Зміцнюйте сім’ю і дбайте про те, щоб у ній була сильна віра.
Якщо ми цього досягаємо, то можемо служити Церкві десь поблизу чи далеко, якщо нас туди покличуть. Потім ми можемо знаходити загублену вівцю—члена чи нечлена Церкви, живого чи померлого. Це можна робити мудро і добре лише тоді, коли 99 інших овець, у тому числі наша невелика черідка, перебувають у безпеці, поки ми проводимо пошуки. Якщо ми любили і навчали тих, хто живе разом з нами, то вони зрозуміють так само, як юна Елізабет Клерідж: коли покликання надходить, ви можете бути впевнені, що ваші батько й мати, ваші брати й сестри будуть його виконувати.
Є робота, яка має бути зроблена. Ми не можемо сказати, що кожен з наших ближніх має сильну віру, що в кожного є сильна сім’я і що кожен, чи то поряд з нами, чи в далекім краю, почув євангельське послання і став святим останніх днів, який вірить, навчає, ходить до храму. Світ стає все більш злочестивим, а майбутні випробування не обійдуть і найкращих з нас. Однак сили праведності завжди перемагатимуть, поки люди, такі як Стенфорд і Арабелла Сміт, такі як Сем’юел Клерідж та його відважна дочка Елізабет, допомагатимуть їм перемагати.
Ми повинні мати віру в цій роботі—віру в те, що всі віруючі покликані її робити, віру в Господа Ісуса Христа і нашого Небесного Батька. Нам потрібно узгодити нашу волю з Їхньою, а потім зробити ту віру незламною, такою сильною, як у піонерів. Якщо ми цього досягнемо, то я впевнений, що будемо перебувати в безпеці під час невпинного поступу вперед Церкви і царства Божого на землі.
ОСТАННІЙ ФУРГОН, ХУДОЖНИК ЛІНН ГРІФФІН
Загін з ручними візками Мартіна, Біттер-Крік, шт. Вайомінг, 1856, художник Кларк Келлі Прайс © 1980 IRI