Моє піонерське життя у Калгарі

Лоррейн Гілмур, пров. Онтаріо, Канада

Я народилася в маленькому містечку на півночі Англії в 1947 році. Коли мені було 15 років, мої друзі познайомили мене з місіонерами, і я приєдналася до Церкви. Однак моя сім’я—ні.

Коли я дізналася про піонерів Церкви, то відчула себе обділеною, оскільки у мене не було предків, які переходили рівнинами до Долини Солоного озера. Але мої почуття змінювалися, коли я більше дізнавалася про євангелію.

Я зрозуміла, що піонери проклали шлях для людей, таких як я, даючи нам можливість приєднатися до Церкви. Двоє місіонерів, які познайомили мене з євангелією, були нащадками тих піонерів. Тож мені є багато чим завдячувати піонерам. Я почала відчувати особливий зв’язок з ними.

Я також зрозуміла, що отримала спадок від тих щедрих, працелюбних людей, які жертвували, трудилися й навіть боролися, щоб я могла мати те, чого вони ніколи не мали, і дати мені свободи, якими я насолоджуюся сьогодні. Мої батьки не приєдналися до Церкви, але вони прищепили мені високі цінності, що допомогли мені прийняти євангелію.

Згодом я зрозуміла, що піонерів є багато. Я належу до першого поколінням членів Церкви у своїй сім’ї. Моя сім’я без ентузіазму прийняла моє рішення охриститися, тому мені було важко ходити на збори. Нашій маленькій філії було нелегко через недостатню кількість членів Церкви, особливо носіїв священства. Згодом стало очевидним, що місія закриє її.

Внаслідок цього я вирішила переїхати до Канади. Це було одним з найважчих рішень у моєму житті. Я була єдиною дитиною в сім’ї і дуже любила своїх батьків, так само, як і вони мене. Але моє свідчення було б під загрозою, якби я жила там, де не могла ходити до церкви. Я й досі пам’ятаю той вечір, коли від’їздила. Мій тато біг за поїздом, посилаючи повітряні поцілунки, а мама просто дивилася на мене. Моє серце розривалося, але я знала, що маю їхати.

Я приїхала до Калгарі, пров. Альберта, на день матері у травні 1967 року. Я пішла до церкви з тими членами Церкви, у яких зупинилася, і проплакала всі збори. Я пам’ятаю, як писала додому листи, а по щоках котилися сльози. Я розповідала, як люблю Канаду і сумую за Англією та своєю сім’єю.

Мені було важко пристосуватися до нового життя. Я потерпала від ностальгії, самотності й розчарувань, але залишалася вірною євангелії. Я ходила на всі збори й приймала покликання. Це і було піонерським періодом мого життя.

Згодом я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Ми були запечатані в Кардстонському храмі, пров. Альберта, і виховали у Церкві трьох дітей.

Кожного разу, коли я повертаюся до Англії, мене переповнюють спогади мого навернення і почуття вдячності за мої благословення. Де була б я зараз, якби мені не вистачило сміливості прийняти таке важке рішення і діяти за спонуканнями Духа?

Я буду вічно вдячна за перших піонерів, як у Церкві, так і поза нею, які проклали шлях, щоб я і такі, як я, могли почути євангелію. Ті, хто прийшов раніше, дали мені можливість і сміливість стати піонером у наш час.

Я й досі пам’ятаю той вечір, коли від’їздила. Мій тато біг за поїздом, посилаючи повітряні поцілунки, а мама просто дивилася на мене. Моє серце розривалося, але я знала, що маю їхати.