Починайтерухатися

Старійшина Вон Г. Кітч

Територіальний сімдесятник, територія Солт-Лейк-Сіті, шт. Юта

Спокійно сидячи на верхівці, ви безсумнівно уникнете помилок, але ви також не будете й розвиватися.

Розповідають історію про групу пожежників-парашутистів. Ці сміливі чоловіки і жінки гасять лісові пожежі, приземляючись на місцевості, розташованій вище місця пожежі, і гасять її, ідучи зверху, в той час, як інші гасять її просуваючись знизу вгору.

Під час однієї надзвичайно великої лісової пожежі відбірна команда пожежників-парашутистів зібралася на короткі збори перед тим, як сідати у літак. Диспетчер—мудрий і досвідчений пожежник—сказав парашутистам, що ситуація дуже нестабільна і що зараз він не може дати їм чітких настанов. Натомість диспетчер просив парашутистів зв’язатися з ним за допомогою рації, як тільки вони приземляться на вершині, що була над ділянкою пожежі. Потім він скаже, в якому напрямку їм слід рухатися, щоб гасити пожежу.

Невдовзі пожежники вистрибнули з літака, приземлилися на парашутах на вершині над вируючим вогнем і зібралися, щоб діяти далі. Спостерігаючи за пожежею згори, вони бачили півдесятка можливих напрямків, щоб розпочати роботу.

Дотримуючись домовленості з диспетчером, командир групи взяв переносну рацію, знайшов відповідну хвилю і вийшов на зв’язок з диспетчером, щоб отримати інструкції щодо того, в якому напрямку рухатися. Але з радіо було чути лише шипіння. Вони зовсім не чули диспетчера.

Вважаючи, що диспетчер був зайнятий вирішенням інших питань, парашутисти вирішили зачекати 10 хвилин і спробувати знову. Але коли вони хотіли вийти на зв’язок з диспетчером удруге, результат був таким самим—ніякого зв’язку, шипіння в ефірі, жодних настанов.

Пожежники порадилися між собою. Вони все ще бачили кілька шляхів, якими можна було спуститися вниз з гори і зайняти хорошу позицію в боротьбі з пожежею. Однак їх непокоїло те, що вони не отримали жодних настанов від диспетчера. Вони побоювалися, що якщо почнуть спускатися шляхом, який здається їм найбільш прийнятним, виявиться, що вони рухаються в напрямку, протилежному тому, який вкаже диспетчер, і їм доведеться йти назад.

Тож вони вирішили зачекати на вершині гори. Через п’ятнадцять хвилин вони знову спробували зв’язатися з диспетчером. Безрезультатно. Команда зняла рюкзаки й знайшла місце, щоб сісти. Тридцять хвилин перетворилися на годину, година на дві. Вони постійно намагалися зв’язатися з диспетчером. Але, як і раніше, у відповідь вони лише чули шипіння в ефірі.

Пожежники вирішили перекусити. Потім, не змігши знову зв’язатися з диспетчером, вони зручно вмостилися на рюкзаках і вирішили подрімати. Вони були дуже розчаровані. Якби диспетчер приділив їм хоч трохи уваги і сказав, у якому напрямку йти, вони б з радістю пішли вказаним курсом і почали гасити пожежу. Але здавалося, що диспетчер повністю забув про них, можливо, займаючись іншими командами. І вони вирішили, що не рушать з місця, поки не отримають інструкцію від диспетчера. Зрештою, він обіцяв дати їм настанови ще до того, як вони приземлилися з парашутами на горі.

Через сім годин після того, як пожежники-парашутисти прибули на гору, стомлений командир групи пожежників, які гасили пожежу далі, внизу гори, вийшов на стежку і знайшов пожежників-парашутистів. Він остовпів. Підійшовши до їхнього керівника, він запитав: “Чому ви відпочиваєте тут на горі? Нам так потрібна була ваша допомога. Нам не вдалося упоратися з вогнем, тому що ніхто не допоміг нам його стримати. І весь цей час ви просто відпочивали тут, на вершині?”

Керівник парашутистів пояснив ситуацію іншому командиру групи пожежників. Диспетчер пообіцяв їм дати настанови. Вони постійно чекали, коли ж надійдуть ті настанови. Але диспетчер забув про них і жодного разу не вийшов на зв’язок. Правда й те, що вони бачили кілька шляхів, якими могли спуститися вниз до місця пожежі. Але вони боялися піти хибним напрямком, тому вирішили зачекати, поки не отримають обіцяних настанов від диспетчера.

Командир загону пожежників простягнув руку і взяв маленьку рацію, якою користувався пожежник-парашутист. Він спустився метрів на 40 вниз по одному з проходів, що вів до пожежі. Чоловік зупинився і ввімкнув радію. Голос диспетчера звучав голосно і чітко. Потім командир пожежників повернувся на вершину гори і пройшов 50 метрів далі в іншому напрямку. Він зупинився й зв’язався з диспетчером. І цього разу він відразу ж почув у відповідь голос.

Командир пожежників повернувся до парашутистів і віддав радіо їхньому керівнику: “Ви у мертвій зоні. Усе, що вам треба було зробити—це почати рухатися одним із проходів, і диспетчер легко скорегував би ваш курс та вивів на місце, де ви нам були потрібні. Замість цього ви тут відпочивали й не надали нам жодної допомоги”.

Часто, коли ми потребуємо духовного проводу і спрямування, може виникати спокуса зробити саме те, що зробили пожежники-парашутисти. Ми потрапляємо у незнайоме місце. Ми бачимо кілька шляхів, якими можемо рухатися, але не впевнені, який саме обрати. Небесний Батько пообіцяв нам натхнення і допомогу. Але вони не завжди приходять відразу. Ми починаємо відчувати розчарування і вирішуємо, що просто будемо сидіти й чекати, поки не прийде обіцяне скерування. Ми чекаємо, чекаємо і чекаємо, розмірковуючи, чому божественний Диспетчер не допомагає нам на шляху.

Коли ми так чинимо, то нехтуємо важливим принципом одкровення. Наш Небесний Батько сподівається, що ми будемо використовувати свій розум, здібності й досвід, щоб прокладати собі шлях на початковому етапі. Просуваючись далі обраним шляхом, нам буде легше сприймати поправки, які Він хоче нам дати. Але якщо ми просто всядемося на вершині гори, обпершись об рюкзак, чекаючи, коли Він дасть настанову, то ризикуємо опинитися в духовній мертвій зоні.

Президент Бойд К. Пекер, президент Кворуму Дванадцятьох Апостолів, навчав нас:

“Очікується, що ми будемо користуватися світлом і знаннями, які вже маємо, для вирішення своїх життєвих проблем. Нам не потрібне одкровення, яке б навчало нас ретельно виконувати свої обов’язки, бо нам про це вже було сказано в Писаннях; ми також не повинні чекати одкровення, яке замінить уже отримане нами духовне чи мирське знання, а лише одкровення, що розширить це знання. Ми повинні жити звичайним щоденним життям, виконуючи повсякденні справи, правила та норми, що керують життям.

Правила, норми і заповіді є цінним захистом. Якщо нам потрібна настанова, дана через одкровення для зміни нашого курсу, то ми її отримаємо саме тоді, коли в цьому виникне необхідність”¹.

Я свідчу, що найкраща і найчіткіша настанова приходить у наше життя не тоді, коли ми просто чекаємо, що Небесний Батько пошле нам допомогу і спрямування, а коли ми не розгинаючись працюємо над цим. До тих з вас, хто чекає, коли Господь дасть настанову для вашого життя—хто потребує допомоги у прийнятті важливих рішень чи вирішенні питань,—я звертаюся з таким закликом: з молитвою і всією старанністю застосовуйте свій розум і власні ресурси, щоб обрати шлях, який здається вам правильним. Потім з усіх сил ідіть тим шляхом (див. УЗ 58:26–28). Коли настане час відкоригувати курс, Він буде поруч, щоб допомогти і спрямувати.