Обрати храм
Такою є порада зростаючої кількості святих останніх днів у Індії, які знають, що відвідування дому Господа приносить благословення.
Ви найбільше це помічаєте, коли дивитеся їм у вічі. В них сяє радість, надія, віра й оптимізм, які викликають усмішку, коли ви запитуєте: “Розкажіть про ваші почуття до храму”.
Для святих останніх днів у Індії храмовий шлюб приносить глибину розуміння, відчуття завершеності й зобов’язання дотримуватися завітів завжди, бо вони плекають обіцяння вічності. Хоча найближчий храм розташований за тисячі миль, у Гонконзі, все більша кількість святих знаходить можливість потрапити в дім Господа. Скеровані молитвою, вірою, Духом, вони приймають рішення запечатати шлюб у храмі. Далі описано їхні думки й історії.
У пошуках сили
Вільям Прабхудас з Другої Бангалорської філії працює в суді. Він знає, як важко бачити, коли шлюб розпадається. Це одна з причин, чому вони з дружиною так сильно хотіли знайти силу в храмі.
“Як і у більшості подружніх пар, іноді у нас виникають невеличкі непорозуміння, над якими треба працювати,—каже він.— Але працювати над ними набагато легше, коли ми обоє дивимося на все з огляду вічності”.
Його дружина Шила розповідає, що поїздка до храму допомогла не лише їм з чоловіком, але і їхнім дітям: 13-річній Селесті й 7-річній Доріс. “Ми запечаталися всією сім’єю,—каже Шила.— То було прекрасно! Ми забули про світ навколо нас, нам здавалося, що ми на небесах. Ми говоримо про це постійно”.
“Яке благословення бути запечатаним зі своєю дружиною,—каже брат Прабхудас.— А потім привели наших дочок, одягнених у біле. Це нагадало мені про чистоту—чистоту в нашому житті й домівках. Чистота і храм—нероздільні. Коли ми чисті, Господь обіцяє—у Своєму домі обіцянь—благословити нас”.
Селеста згадує, що її сім’я працювала, планувала і заощаджувала два роки, щоб мати змогу поїхати до храму. Але понад усе їй запам’яталося те, як вона була у храмі з батьками, а її тітка, дядько і двоюрідні брати й сестри також були присутні під час запечатування її сім’ї. “Після того ми всі взялися за руки. Ми дивилися у дзеркала і думали про вічність,—згадує вона.— То було чудово! Я знала, що хочу бути із сім’єю навіки”.
Два на два—разом
Упродовж років брати Томас з Четвертої Хайдерабадської філії багато всього робили, щоб показувати один одному хороший приклад. Ще підлітками вони стали членами Церкви в один і той самий час. Вони разом підбадьорювали свою маму, поки вона також не приєдналася до Церкви. Обидва брати служили в Індійській Бангалорській місії. Обидва втішали свою матір, коли помер їхній батько. І обидва нещодавно одружилися.
Тепер Рейдже і його дружина Метільда запечатані у храмі, а Ренні зі своєю дружиною Кеерті, наслідуючи їхній гарний приклад, невдовзі це зроблять.
“З того часу як я приєднався до Церкви, в моєму житті почався період змін, удосконалення, вивчення і втілення плану спасіння,—каже Рейдже.— Але остаточна мета—повернутися і жити з Небесним Батьком, нашим люблячим Батьком, Який так сильно хоче, щоб ми повернулися до Нього, Який дав нам Спасителя, Свого Сина Ісуса Христа, аби спасти нас від гріха і вічної смерті. Я вдячний, що євангелія Ісуса Христа змінила мене і мою сім’ю, а відвідування храму—це вершина всього цього”.
Рейдже пояснює, що їм з Метільдою було нелегко отримати згоду батьків на шлюб, оскільки вони живуть у різних регіонах Індії й розмовляють різними діалектами. “Однак у храмі немає ніяких відмінностей,—каже він,—і для нас це було великим нагадуванням”. Він вважає, що майбутнє Індії належить молоді. “Саме ми зможемо щось змінити,—каже він, дивлячись на Метільду.— Ми обоє так вважаємо. Нам потрібно проводити домашні сімейні вечори, вивчати сім’єю Писання й молитися разом та зосередитися на храмі. Це наше майбутнє”.
Метільда погоджується: “Коли я запитую, де в нього береться стільки розуміння й любові, він каже, що євангелія робить його кращим. На місії він бачив приклад шанобливого і любовного ставлення президента місії до своєї дружини. А у храмі ми бачимо той самий взірець. Якщо ми будемо показувати такий приклад у житті, а потім і нашим дітям, цей вплив зміцнить Церкву в Індії”.
Ренні розповідає про те, як він познайомився зі своєю майбутньою нареченою під час відвідування семінарії в той час, коли лише цікавився Церквою. “Мені більше хотілося грати у крікет, однак учитель семінарії сказав: “Ти маєш поставити Бога на перше місце”, я так і зробив. Я був сором’язливий, але увійшов і сів у задньому ряду”. У першому ряду він побачив Кеерті, яка на той час була членом Церкви вже шість місяців. Хоча вони стали друзями, однак почали зустрічатися лише тоді, коли Ренні повернувся з місії. Кеерті тепер згадує, що коли вони нарешті вирішили одружитися, то пішли до батьків, щоб переконати їх у своєму правильному виборі.
“На семінарії ми дізналися, що маємо шанувати батьків, і ми це пам’ятали”,—каже Кеерті.
Ренні додає: “Вони радили нам, що слід спочатку закінчити освіту, а мені слід почекати, поки не одружиться брат. Тож ми працювали й чекали, і найкраще полягає в тому, що коли ми закінчили освіту, мій брат одружився, а батько Кеерті був дуже вражений тим весіллям. Як тільки він побачив гарний приклад мого брата, то дав згоду на наш шлюб. Таким чином ми вшанували наших батьків, а наш шлюб було належним чином влаштовано”.
Ренні каже, що їхній з Кеерті досвід є гарним прикладом того, як розуміння шлюбу, якого навчає Церква, стає все більш поширеним. “Коли я лише приєднався до Церкви, шлюб між членами Церкви був великою подією,—розповідає він.— А коли вони їхали до храму, то це вже була ще більша подія. Однак зараз ми розуміємо, як одружуватися в Церкві. Ми робимо все можливе, щоб підготуватися до храму. Храм—це головне”.
Приклад президента
Увійшовши до квартири Венката і Лінди Дунна з Четвертої Хайдерабадської філії, ви побачите багато ознак того, що ці двоє молодят до нестями кохають одне одного. На стіні висить плакат, який він підготував до її дня народження. На столику біля дивана лежить альбом з їхніми весільними фото. Коли вони розмовляють, він обіймає її, а вона усміхається так часто, що і ви не можете стримати усмішку.
Вони розповідають, як зустрічалися на церковних заходах і якою щасливою була мати Лінди після їхніх заручин, оскільки знала, що Венкат з Церкви. Але виникла одна проблема. У Венката був неодружений старший брат, а в Індії люди досі тримаються традиції, згідно з якою старші діти мають одружуватися раніше молодших. Його батьки, які позитивно ставляться до Церкви, але не є членами Церкви, будували дім і не хотіли, щоб весілля відбулося до того, як дім буде закінчено. “Мої батьки не хотіли казати “ні”, однак хотіли, щоб ми чекали упродовж багатьох місяців, можливо, року”,—пригадує Венкат.
“Нам допоміг Дух,—продовжує він.— Я відчув спонукання сказати всім, що ми з Ліндою працюємо, тож зможемо подбати про все, але нам важливо одружитися якомога раніше, і важливо було почати з поїздки до храму. Ми незмінно вірили: “Господь нам допоможе. І Він допоміг”.
Нова каплиця святих останніх днів була відкрита саме вчасно, щоб вони могли в ній одружитися і відсвяткувати весілля, а після того відразу ж поїхати до храму в Гонконзі, Китай. “Нас було семеро в тій храмовій подорожі,—розповідає Лінда.— У той день, коли ми з Венкатом запечатувалися, моя мама і я з сестрою змогли запечататися з моїм померлим батьком. В усіх відношеннях то був чудовий день”.
Венкат, який зараз служить президентом філії, каже, що одне з його найбільших бажань—побачити колись у Індії храм. “То буде великим благословенням,—каже він.— Це допоможе нам будувати Сіон там, де ми є”.
Скерований шлюб
Історія про Барата й Ішлу Пауелл з Другої філії Ченнаї насправді починається з батьків Барата, Сатіадхаза Пауелла й Сурії Кумарі, які одружилися в 1981 році й приєдналися до Церкви в 1991. У 1993 році Сатіадхаза було покликано президентом філії. Після багатьох років підготовки й заощаджень, ще до освячення храму в Гонконзі, вони поїхали до Манільського Філіппінського храму, де й запечаталися.
Їхня сім’я зростала й укріплялася в євангелії, і вони навчали двох своїх синів про те, як важливо їхати до храму. (Їхній молодший син зараз служить на місії). Пауелли дуже раділи тому, що коли їхній старший син Барат заручився, храмовий шлюб відразу ж входив у його плани. Ішла, його наречена, була новим членом Церкви. “Після першої зустрічі з місіонерами я знала, що євангелія істинна, і полюбила її”,—розповідає вона. Вона жила неподалік від сім’ї теперішнього президента філії, Ісааків, яких познайомили з Церквою Пауелли.
На час її хрищення Барату залишилося служити на місії ще 4 місяці. “Ісааки постійно казали, що він буде для мене парою, але я хотіла відкласти шлюб, щоб самій послужити на місії”,—розповідає Ішла. Хоча президент філії й президент місії підписали її документи, Ішла розповідає ось що: “Раптом несподівано моє рішення повністю змінилося. Я захотіла молитися про шлюб”.
Коли Барат повернувся з місії, він був здивований тим, що не одна людина казала йому про те, якою гарною парою буде для нього Ішла. Невдовзі вони мали коротку зустріч під час весілля дочки президента Ісаака, але багато не розмовляли. У Індії слід дотримуватися встановлених правил знайомства чоловіка й жінки, і як Барат, так і Ішла хотіли поводитися належно.
Минуло три тижні, Ішла молилася і хотіла знати, що їй робити. Так само й Барат. “Багатьма способами Господь показав мені, що Барат—саме той чоловік,—каже Ішла.— Однак я була дуже стримана. Я молилася: “Господи, якщо він саме той чоловік, тоді покажи, як я можу з ним поговорити”.
Барат розповідає: “Я говорив про неї з кількома людьми, і вони не казали нічого, крім хорошого. Раптом мене пронизала думка: “Я маю поговорити з нею прямо зараз”, але я не знав як. Я подзвонив сестрі президента Ісаака й запитав, чи буде, на її думку, пристойно, якщо я зателефоную”.
Ішла продовжує: “Коли я молилася, зателефонувала сестра президента філії і сказала: “Барат хоче з тобою поговорити. Чи можу я дати йому твій номер телефону?” За півгодини вони вже розмовляли. Барат розповідає: “Здавалося, що ми знали одне одного роками”.
Ішла дізналася про храмовий шлюб на заняттях Інституту й ніколи не погодилася б на щось менше. Барат мав такі ж почуття. Але їм необхідно було заощаджувати гроші на подорож до храму, а це означало, що багато друзів і членів сім’ї, у тому числі мати й батько Барата, не матимуть достатньо грошей, щоб поїхати з ними.
“Це довга подорож, і квитки дорогі, але ми всі погодилися на тому, що вони таки мають їхати”,—згадує Сатіадхаз.— Ми сказали їм, що святкуватимемо разом на офіційній церемонії до їхнього від’їзду й попросили зробити багато фотографій після запечатування. Потім ми відсвяткуємо знову, коли вони повернуться.
“Ми вчимо молоде покоління важливості храму,—розповідає Сатіадхаз.— Ми закликаємо всіх людей їхати до храму, і ми хотіли, щоб наші діти також до нього поїхали”. Він каже, що йому особливо до вподоби те, як Барат та Ішла шанують батьків, звичаї свого народу та свою свободу вибору.
“В Індії є “шлюби за домовленістю” і “шлюби по любові”,—каже Барат.— Нам здається, що наш шлюб є поєднанням обох”. Насправді Барат та Ішла називають свій шлюб “скерованим шлюбом”. “Нас познайомили наші сім’ї й друзі, а також Дух,—каже він.— Ми сподіваємося, що Дух буде завжди скеровувати наш шлюб”.
Фотографії Річарда М. Ромні, за винятком зазначених; фотографія Храму в Гонконзі, Китай, зроблена Крейгом Дімондом.
Вгорі: Щоб запечататися, сім’я Прабхудас їздила до храму в Гонконзі, Китай (зліва). Це найближчий до Індії храм.
Вгорі зліва направо: Рейдже, Метільда, Кеерті й Ренні Томас. Внизу: Ренні та Кеерті із задоволенням щотижня ходять до Недільної школи.
Вгорі: Венкат і Лінда Дунна згадують, як їздили до храму групою з сімох чоловік. Того дня, коли вони запечаталися, Лінда також запечаталася зі своїм померлим батьком.
Справа: Насправді історія про Барата й Ішлу починається з батьків Барата (на наступній сторінці). “Ми вчимо молоде покоління важливості храму”,—розповідає батько Барата, Сатіадхаз.