Веди і спрямовуй мене

Енн-Метт Хоуленд

“Вони можуть забути, але Я не забуду тебе” (1 Нефій 21:15).

Коли мені було 10 років, моя сім’я переїхала з Данії до Канади. Через короткий час після того дві сестри, які жили через дорогу від нашого нового будинку, запросили мене і мого 12-річного брата Пола поїхати з ними на автобусі, щоб показати нове місто.

Ми з Полом були дуже раді. Мамі ідея не дуже подобалася, але все таки вона дала згоду. Вона дала двом дівчатам гроші, щоб заплатити за наш проїзд в автобусі, і попросила наглядати за нами, бо ми з братом ще не розмовляли англійською. Дівчата пообіцяли, що добре про нас дбатимуть.

Ми сіли в автобус і поїхали. Через якийсь час автобус зупинився і дівчата показали нам знаком, що потрібно виходити. Ми пішли за ними й почали оглядати місто.

Раптом обоє дівчат почали бігти в різних напрямках! Ми спробували їх догнати, але вони зникли за рогом. Спочатку ми думали, що вони просто жартують і скоро повернуться. Але невдовзі ми зрозуміли, що загубилися в незнайомому місті.

“Може, ми запитаємо, куди нам іти?”— запропонувала я Полу.

“Ми не розмовляємо англійською і не знаємо адресу”,—відповів він.

“Давай зателефонуємо мамі”,—сказала я, показуючи на телефонну будку.

“У нас немає грошей, і ми не знаємо номера нашого телефону”,—сказав Пол.

Я почала плакати. Пол обійняв мене. “Заспокойся, Енн-Метт. Давай помолимося”.

Ми притиснулися одне до одного і попросили Небесного Батька допомогти нам знайти дорогу додому.

Після молитви Пол показав рукою на вулицю. “Я відчуваю, що нам потрібно іти в цьому напрямку”,—сказав він.

Я знову почала плакати. Звідки він знав, яким шляхом іти?

Пол знову заспокоїв мене. “Тобі треба мати віру, що нас буде скеровано”,—сказав він.

Коли він це сказав, мене огорнуло відчуття спокою. Мені спало на думку, що я повинна мати віру й дозволити братові вести мене.

Ми довго йшли, а потім дійшли до ставка. “Чи ти пам’ятаєш цей ставок?— запитав Пол.— Ми проїздили повз нього на шляху з аеропорта до нашого нового дому!”

Мені полегшало, коли я почула радість у його голосі. Ми сіли біля ставка і ще раз помолилися.

Раптом Пол подивився в далечінь. “Ти бачиш оте?”—вигукнув він. Він звівся на ноги й почав бігти, а я, підстрибнувши, побігла за ним.

“Що ти там бачиш?”— вигукнула я.

“Це вивіска “Лондромат” біля нашого будинку!”

Ми йшли до того знаку на нашій вулиці й невдовзі побачили маму, яка стояла біля дому. Ми підбігли й обняли її.

Після того як ми зайшли в дім, мама сказала: “Коли я побачила, що ті двоє дівчат повернулися додому, то пішла запитати у них про вас. Їхня мама була не дуже привітна. Вона сказала, що ми іноземці й маємо їхати туди, звідки приїхали”.

Мама обняла нас. “Я хочу, щоб ви знали, що не всі тут так думають. Ми зустрінемо багато людей, які приймуть нас як друзів. Ті дівчата залишили вас сьогодні самих, але я рада, що ви пам’ятали про Небесного Батька і про те, що Він ніколи не залишить вас на самоті”.

Після того ми стали на коліна й подякували Небесному Батькові за те, що Він безпечно довів нас додому.