Послух: “Коли Господь повеліває, роби!”

“Живіть у суворій покорі заповідям Божим і смиренно ходіть перед Ним”.

З життя Джозефа Сміта

З грудня 1827 р. до серпня 1830 р. Джозеф та Емма Сміти жили в Гармоні, шт. Пенсільванія, і пророк періодично їздив до штату Нью-Йорк у справах Церкви. У вересні 1830 р. Джозеф та Емма перебралися у Фейетт, шт. Нью-Йорк, щоби приєднатися до святих у західному Нью-Йорку. Наступного грудня пророк отримав одкровення, в якому від членів Церкви з Нью-Йорку вимагалося піти на велику жертву. Вони мали залишити свої домівки, ферми і бізнесові установи, щоб зібратися в Кертленді, шт. Огайо (див. УЗ 37). Вони приєдналися до навернених у цій місцевості, щоб розбудовувати Церкву, і щоб їх, як пообіцяв Господь, “[було обдаровано] силою згори” (УЗ 38:32). Джозеф та Емма Сміт були серед перших, хто послухався заповіді Господа,—вони залишили Нью-Йорк у січні 1831 р. 250 миль від Кертленда вони проїхали на санях. На дворі стояла особливо сувора зима, а Емма була вагітна, виношуючи близнят.

Мешканець Кертленда Ньюел К. Уітні був одним з перших, хто зустрів пророка, як це описує його онук Орсон Ф. Уітні: “Приблизно першого лютого 1831 р. сані з чотирма особами проїхали вулицями Кертленда і підкотили до дверей торгового закладу Гілберта і Уітні. … Один з чоловіків, молодий і дужий, зістрибнув і, хутко піднявшись сходами, ввійшов до крамниці, до того місця, де стояв молодший партнер.

“Ньюел К. Уітні! Це ж ви!”,—вигукнув він, щиро протягуючи руку, наче до старого і близького друга.

“Ви маєте перевагу наді мною,—відповів крамар і механічно потиснув протягнуту руку; на обличчі застиг наполовину здивований, наполовину спантеличений вираз.—Я не можу назвати вас за ім’ям, як назвали мене ви”.

“Я—Джозеф, пророк,—сказав незнайомець, посміхаючись.— Ви молилися про мене, щоб я приїхав. Тож чого ви бажаєте від мене?”

Пан Уітні, приголомшений, тим не менше радісний, як тільки його відпустило здивування, провів компанію … через дорогу до свого будинку на розі і познайомив зі своєю дружиною [Елізабет Енн]. Вона повністю розділила його здивування і захоплення. Джозеф казав про цей епізод: “Нас тепло прийняли і привітали в будинку брата Н. К. Уітні. Ми з дружиною жили в сім’ї брата Уітні кілька тижнів і відчували на собі всю доброту й увагу, які тільки можна проявити”. [See History of the Church, 1:145–46]”¹.

Орсон Ф. Уітні казав: “Яким чином цей дивовижний чоловік, Джозеф Сміт, упізнав людину, яку ніколи до того не бачив у плоті? Чому Ньюел К. Уітні не впізнав його? Тому, що Джозеф Сміт був провидцем, обраним провидцем. Насправді, він бачив Ньюела К. Уітні на колінах за сотні миль, як той молився про його приїзд до Кертленда. Неймовірно, але факт!”²

До травня майже ще 200 святих із Нью-Йорку перебралися до Кертленда: хтось на санях або у фургоні, але більшість—баржею через канал Ері, а далі пароплавом або шхуною через оз. Ері. Джозеф Сміт під час цього переходу до Кертленду, як і в багатьох інших тяжких ситуаціях у житті, вів святих, виконуючи Божі заповіді, якими б важкими не були цілі.

Через чотири роки в умовах шаленого тиску, що його він зазнавав як керівник зростаючої Церкви в Кертленді, пророк висловив переконання, яке добре характеризує його життя: “Жоден місяць не зустрічав мене таким завантаженим, як листопад, та оскільки моє життя складалося зі справ і постійної роботи, то я поставив собі за правило: Коли Господь повеліває, роби!”³

Учення Джозефа Сміта

Коли ми прагнемо пізнати волю Бога і робити те, що Він повеліває нам, на нас проливаються небесні благословення

“Щоб здобути спасіння ми повинні робити не тільки щось, що повеліває Бог, але все, що Він повеліває. Люди можуть проповідувати і виконувати будь-що, крім того, що нам повеліває Бог, і вони будуть засуджені зрештою. Вони можуть сплачувати десятину з м’яти і рути й усякого зілля і все ж вони не виконують заповіді Бога [див. Лука 11:42]. Моя мета—слухатися Бога в усьому, що Він каже робити, і вчити цього інших. Не має значення, чи популярний якийсь принцип чи ні,—я завжди дотримуватимуся правильного принципу, навіть якщо буду самотнім у цьому”⁴.

“Нам, Церкві і народу, личить бути мудрими і прагнути знати волю Бога, а тоді бути готовими виконати її, бо “блаженні ж і ті, хто слухає Божого Слова і його береже”, говориться в Писаннях. “Пильнуйте і моліться,—каже наш Спаситель,—щоб ви змогли уникнути всього того, що має відбутися на землі, та були гідними стати перед Сином Людським!” [Див. Лука 11:28; 21:36]. Якщо Енох, Авраам, Мойсей та діти Ізраїля і всі Божі люди були спасенні через виконання заповідей Божих, ми, якщо взагалі будемо спасенні, спасемося за тим самим принципом. Як Бог керував Авраамом, Ісаком та Яковом як сім’ями, і дітьми Ізраїля як народом, так і ми як Церква мусимо бути під Його керівництвом, якщо бажаємо процвітання, збереження і підтримки. Наша єдина впевненість може бути в Богові, наша єдина мудрість іде від Нього, і лише Він і тільки Він має бути нашим захисником і охоронцем, духовно і фізично, інакше ми впадемо.

Нас уже карала рука Бога за те, що ми не виконували Його заповіді, хоча ми ніколи не порушували людських законів і не переступали жодних людських норм. Однак ми легковажно ставилися до Його заповідей і відходили від Його присудів, і Господь жорстко карав нас, і ми відчували Його руку і смиренно приймали його покарання. Будьмо мудрими в майбутньому і завжди пам’ятаймо, що “послух ліпший від жертви, покірливість—краща від баранячого лою” [1 Самуїла 15:22.]!”⁵

“Коли нам кажуть, ми повинні слухатися того голосу, дотримуватися законів царства Бога, щоб благословення небес могли пролитися на нас. Усі мають діяти у злагоді (інакше нічого не зробити) і просуватися відповідно до давнього священства, тому святі повинні бути особливим народом, вільним від усього зла світу: обраним, чеснотливим і святим. Господь зробить із Церкви Ісуса Христа царство Священиків, святий народ, обране покоління [див. Вихід 19:6; 1 Петра 2:9], як у дні Еноха, маючи всі дари, приписані Павлом Церкві у його посланнях і вченнях до церков його доби”⁶.

“Будь-яка людина може вірити, що Ісус Христос є Сином Божим, і радіти цьому, але не виконувати Його заповіді, і в кінці вона буде зрублена за непослух праведним Господнім вимогам”⁷.

“Будьте чеснотливими і чистими, будьте людьми цілісності й істини, виконуйте заповіді Бога, і тоді ви зможете краще розуміти різницю між правильним і неправильним—між тим, що від Бога, і тим, що від людей, і ваш шлях буде шляхом праведних, що світить все більше та більше аж до повного дня [див. Приповісті 4:18]”⁸.

Старійшина Уілфорд Вудрафф, коли служив членом Кворуму дванадцятьох, записав: “Президент Джозеф … зачитав притчу про виноград і гілля [див. Іван 15:1–8], і пояснив її. Він сказав: “Якщо ми виконуємо заповіді Бога, то приносимо плід, і є друзями Богові, і знаємо, що зробив наш Господар”⁹.

Бог дає закони, які підготують нас до цепестіапьного спокою, якщо ми будемо дотримуватися їх

“Бог не повеліватиме нічого, якщо це індивідуально не адаптовано, щоб покращити стан кожної людини, в яких би обставинах вона не опинилася, в якому б царстві чи країні вона не жила”¹⁰.

“Закон небес представлено людині, і він гарантує всім, хто дотримується його, нагороду набагато більшу за земні мірки, хоча не обіцяє, що віруючий у будь-який час буде звільнений від страждань і труднощів з різних джерел як наслідок вчинків злочествивців на землі. Але посеред усього цього є обіцяння, зумовлене тим, що це є законом небес, який перевищує закон людини настільки, наскільки вічне життя перевищує тимчасове і наскільки благословення, які може дати Бог, вищі за благословення, які може дати людина. Зрозуміло тоді, що якщо закон людський є обов’язковим для людини, яка знає його, наскільки ж більш обов’язковим має бути закон небес! І наскільки більш довершеним є закон небес, ніж закон людський, настільки ж більшою є винагорода за його дотримання. … Закон Бога обіцяє життя, яке є вічним, а саме спадок по правицю Самого Бога, захист від усіх сил Злого. …

У Бога в запасі є час, або період, призначений у Його лоні, коли Він приведе всіх Своїх підлеглих, які слухалися Його голосу і виконували Його заповіді, до Свого целестіального покою. Цей покій є настільки досконалим і прекрасним, що людині необхідно підготуватися, щоб—згідно із законами того царства—ввійти до нього і радіти його благословенням. Оскільки це так, Бог дав людській сім’ї певні закони, яких (якщо їх дотримуватися) достатньо, аби підготувати людей до успадкування цього покою. Тоді ми доходимо висновку, що в цьому і є мета, з якої Бог дає нам Свої закони. … З усіма заповідями, що містяться в законі Господа, пов’язані певні обіцяння щодо нагороди всім слухняним, зумовлені тим, що насправді це обіцяння Істоти, Яка не може брехати, Яка цілком спроможна виконати кожну букву Свого слова”¹¹.

Джозеф Сміт виклав це вчення в квітні 1843p., що згодом було записане в Ученні і Завітах 130:20–21: “Існує закон, нескасовно встановлений в небесах до заснування цього світу, на якому ґрунтуються всі благословення—і коли ми отримуємо якесь благословення від Бога, то це завдяки виконанню того закону, на якому воно ґрунтується”¹².

“Усі благословення, призначені людям на Небесній нараді, даються за умов послуху їхньому закону”¹³.

Віддані до кінця отримають вінець праведності

“Живи у суворому дотриманні заповідей Бога і ходи смиренно перед Ним, і Він піднесе тебе у Свій належний час”¹⁴.

“Наскільки ж уважними мають бути люди стосовно того, що вони роблять в останні дні, щоб виправдати очікування щодо себе, і ті, хто думають, що встоять, вони впадуть, бо не дотримуються Господніх заповідей, у той час як ви, [люди], які виконують волю Господа і дотримуються Його заповідей, маєте привід радіти невимовно, бо такі будуть піднесені дуже високо і тріумфально підняті над усіма царствами цього світу”¹⁵.

“У 22 розділі розповіді [Матвія] про Месію ми читаємо, що царство небесне уподібнено до царя, який влаштував весілля для сина [див. Матвій 22:2–14]. Те, що син був Месією, є беззаперечним, оскільки саме царство небесне було представлене в притчі, і те, що святі, або ті, які визнані вірними Господу, є саме тими, хто є гідними посісти місце на весільній вечері, стає зрозуміло зі слів Івана Богослова, коли він описує звук, який чув з небес, схожий на “голос великого натовпу” або на “голос громів гучних, що вигукували: “Алілуя, бо запанував Господь, наш Бог Вседержитель! Радіймо та тішимося, і даймо славу Йому, бо весілля Агнця настало, і жона Його себе приготувала!” І їй дано було зодягнутися в чистий та світлий вісон, бо вісон—то праведність святих” [Об’явлення 19:6–8].

Те, що тільки тим, хто виконує заповіді Господа і до кінця ходить за Його присудами, буде дозволено сісти на цьому прекрасному бенкеті, стає зрозумілим з таких слів Павла у листі до Тимофія, написаному незадовго до його смерті: “Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг. Наостанку мені призначається вінок праведности, якого мені того дня дасть Господь, Суддя праведний; і не тільки мені, але й усім, хто прихід Його полюбив” [2 Тимофію 4:7–8.] Ніхто, хто вірить в цю розповідь, не сумніватиметься ні на мить в цьому твердженні Павла, яке він зробив незадовго до того як він мав залишити цей світ—і він знав про це. Хоча він колись, за його ж словами, переслідував Церкву Божу і розсіював її, та, прийнявши віру, він невтомно працював, щоб поширити прекрасні новини, і як відданий вояк, коли його покликали віддати життя за справу, який він віддався, він поклав його, як він каже, маючи обіцяння вічного вінця.

Простежте за трудами цього апостола з часу його навернення до часу його смерті і ви побачите прекрасний приклад наполегливості й терпіння у проголошенні євангелії Христа. Його осміювали, бичували і каменували, але як тільки він виривався з рук переслідувачів, то з таким же завзяттям продовжував проповідувати вчення Спасителя. І всі можуть знати, що він прийняв цю віру не для того, щоб додати собі честі в цьому житті, ані щоб мати земні багатства. Що ж тоді могло змусити його пройти через все це? Він казав, що це було для того, аби прийняти вінець праведності з руки Бога. Ніхто, ми гадаємо, не ставитиме під сумнів відданість Павла до самого кінця. Ніхто не скаже, що він не зберіг віру, що не змагався до кінця добрим змагом, що не проповідував і не переконував до кінця. І що він мав отримати? Вінець праведності. …

Замисліться на мить, брати, і спитайте себе, чи вважали б ви себе гідним місця на весільному бенкеті з Павлом та іншими, подібними до нього, якби були неправедними? Якби ви не змагалися добрим змагом і не зберегли віру, ви могли б сподіватися отримати [такі ж благословення, як і Павло]? Чи є у вас обіцяння отримати вінець праведності з руки Господа разом з Церквою Першонародженого? Отже, ми розуміємо, що Павло поклав надію на Христа, бо зберіг віру і прихід Його полюбив, і від Його руки мав обіцяння отримати вінець праведності. …

Давні [святі], хоч і переслідувані і стражденні від людей, отримали від Бога обіцяння такої ваги і слави, що наші серця часто переповнюються вдячністю, що нам хоча б дозволено дивитися на них і думати, що Він не зважає на обличчя і що в кожному народі приємний Йому, хто боїться Його і чинить правду [див. Дії 10:34–35]. …

Ми можемо дійти висновку, що має бути день, коли всіх будуть судити за їхні діяння і винагородять відповідно; що ті, хто зберіг віру, отримає вінець праведності, буде вбраний в білий одяг, допущений на весільний бенкет, звільнений від усіх страждань і пануватиме з Христом на землі, де, згідно з давнім обіцянням, вони скуштують з Ним від плоду виноградної лози у прекрасному царстві (щонайменше ми бачимо, що таке обіцяння давалося давнім святим). І хоча ми не можемо зазіхати на обіцяння, дані давнім святим, бо вони не є нашою власністю хоча б тому, що були дані святим давнини, однак, якщо ми діти Всевишнього і покликані тим же покликанням, як і вони, і приймаємо ті самі завіти, що й вони, і залишаємося вірними свідченню про нашого Господа, як і вони, ми можемо наблизитися до Батька в ім’я Христа, як вони наблизилися до Нього, і самим здобути ці ж обіцяння.

Ці обіцяння, якщо ми їх коли-небудь отримаємо, будуть дані не тому, що Петро, Іван та інші апостоли … ходили в страху перед Богом і мали силу й віру, щоб перетерпіти й отримати їх, але тому, що ми самі маємо віру й наближаємося до Бога в ім’я Його Сина Ісуса Христа, саме як і вони, і коли ці обіцяння будуть дані, то це будуть обіцяння суто наші, інакше від них нам не буде ніякої користі. Вони будуть передані нам на користь, будуть нашою власністю (через дар Божий), зароблений нашою старанністю в дотриманні Його заповідей і ходінні в праведності перед Ним”¹⁶

“Ми хотіли б нагадати вам, браття, про тяжку працю, випробування, нестатки і переслідування, які знесли давні святі задля єдиної мети—переконати людей в перевазі й правильності віри в Христа, чи було то, на нашу думку, необхідністю, чи якось служило для вас стимулом працювати у винограднику Господа з більшою старанністю. Але ми маємо підстави вірити (якщо ви зробите Святі Писання вагомою часткою вашого навчання), що їхня непохитність відома всім вам, а також те, що вони були готові жертвувати почестями і радощами цього світу, аби отримати запевнення, що отримають вінець життя з рук нашого Господа, і їхній неперевершений приклад трудів, який показує нам їхнє завзяття у справі, до якої вони долучилися, ви щоденно повинні наслідувати. І не тільки ті приклади святих, але й заповіді нашого Господа—ми сподіваємося, що вони постійно обертаються у ваших серцях, навчаючи вас не лише Його волі в проповідуванні Його євангелії, але і навчаючи Його покірності й досконалому поводженню в усьому навіть у ті часи лютого переслідування і гноблення, які досягли Його від рук нечестивого і похітливого покоління.

Пам’ятайте, брати, що Він покликав вас на освячення, і чи варто казати, щоб бути подібним до Нього в чистоті? Як мудро, як свято, як цнотливо і як досконало тоді ви повинні поводити себе в Його очах; і пам’ятайте також: Він не зводить з вас очей. Розглядаючи ці факти в правильному світлі, ви не можете не відчувати, що без суворого виконання всіх Його божественних вимог вам, врешті-решт, може не вистачити [праведності], а якщо так, ви визнаєте, що ваше місце серед невигідних слуг. Тому ми благаємо вас, брати, вдосконалюватися в усьому, що довірено вам, щоб ви не втратили своєї нагороди”¹⁷.