Колискова для Тімоті
У мене серце стискалося від болю за моє дитя, що боролося за життя, поки я не згадала про дари, які інше Дитя принесло 2000 років тому.
Я пам’ятаю, як моя акушерка сказала жахаючі слова: “Я думаю, в нього є певні відхилення”. У цей час у родильній кімнаті побільшало людей, усі вони взялися до оживлення мого дуже немічного новонародженого немовляти.
Я переживала до цього подібні сцени багато разів, але як медсестра. Тобто я мала обов’язок проводити реанімацію новонароджених дітей. Тепер же я була мамою. Я простягла руку крізь дверцята кювеза, щоб торкнутися ручки свого сина, а бригада вже чекала, щоб перевезти його в іншу лікарню.
Наступного ранку мені зателефонували з відділення інтенсивної терапії новонароджених (ВІТН), де мій чоловік, Ендрю, сидів, оточений лікарями, які пояснювали йому, що Тімоті треба негайно зробити операцію з видалення великих черевних пухлин.
Я вхопилася за надію, що завдяки операції наше маля одужає і що в нього буде нормальне, щасливе життя. Я уявляла його собі повновидим малюком, що вже стає на ноги, з ледь помітним шрамом, що був нагадуванням про короткотривалий страх, якого натерпілися через нього ми—його батьки.
Через три тижні у тій самій загальній кімнаті в лікарні невролог намагався пояснити, що через дефекти у формуванні мозку наша дитина буде дуже відставати у розумовому розвитку, погано говоритиме і, крім того, страждатиме на судоми.
Через кілька днів після цього, у тій самій кімнаті, неонатолог сказав: “Я не можу уявити, щоб Тімоті виписати додому без трубки для годування”. Наше дитя після народження схудло на 1,4 кг, було слабким і фактично не реагувало на стимуляцію. Коли йому давали пляшечку, його смоктання, у кращому випадку, було слабким і він захлинався її вмістом.
Наші сподівання, здавалося, все згасали й згасали, їх майже вже не залишилось. Мій світ жахливо руйнувався. Я вже було засумнівалася в правдивості Господнього обіцяння, що Він ніколи не дозволить, щоб наші тягарі були більші, ніж ми можемо знести. Я відчувала, що мій тягар знищує мене фізично, розумово і духовно. Коли я вдень перебувала довгі години в лікарні, мені дуже хотілося бути зі своїми двома старшими дітьми і знову жити нашим спокійним життям. Коли я була вдома, мене гнітила думка про благополуччя мого немовляти, і, чесно кажучи, я думала про наше тепер зруйноване життя.
У найтяжчий для мене момент я благала Господа, даючи Йому знати, як я чудово буду служити Йому, якщо тільки Він забере Тімоті назад, дасть мені оплакати його втрату і дозволить мені жити далі своїм життям. Вочевидь, нічого іншого я вже знести не змогла б.
Коли все це відбувалося, для мене розпочалося чудо. Багато членів нашого приходу разом з кількома нашими родичами та друзями постилися й молилися за нашу сім’ю. Якось в неділю вранці, коли я прокинулась, до мене прийшло сильне відчуття, що щось надзвичайно важливе має відбутися цього дня завдяки посту і багатьом молитвам. Звичайно ж, я сподівалась, що Тімоті раптом стане жвавим і—о, диво!—почне добре їсти. Коли я приїхала у ВІТН, Тімоті, як і завжди, був в’ялим і зовсім не реагував на пляшечку. Звичайно, я була розчарована, але, коли я підняла його, до мене прийшло сильне відчуття, що все з ним буде добре. Я не знала, що означало те “добре”, але у мене не було сумніву, що Господь контролював ситуацію і знав про нашу сім’ю.
Через кілька тижнів по тому ми з моєю мамою зупинилися біля лікарні. У тій тихій напівосвітленій кімнаті моя мама взяла на руки моє слабеньке мале дитятко, притисла його собі до грудей і почала колисати, наспівуючи різдвяну колискову пісню:
О, тихше, дитя, розкажу я тобі
Про те, як Ісус народивсь на землі.
Далеко за морем у краї святім,
Родився маленьким, таким, як і ти.
Люлі, маленький, спи, засинай.
Сонце сховалося за небокрай,
Люлі, маленький, люлі малий,
Дбає про тебе Спаситель святий1.
Я знала, що мир прийде через мого Спасителя, Який приходив на цю землю, щоб принести мир і вічне щастя для кожного з нас. Дійсно, Він потурбується про це дороге маля і підтримає тих з нас, хто був вибраний піклуватися про нього.
Через кілька тижнів Тімоті перевели у спеціальне відділення для малят, де я працюю зараз. Там він дивовижно добре навчився їсти. І знову у мене з’явилося неймовірне відчуття, що все буде гаразд. І хоч у багато чому в нього є прогрес, я все ще достеменно не знаю, що означає те “гаразд”. Але з того часу це відчуття втішення не полишає мене. І коли б у мене не з’являвся якийсь привід для занепокоєння, це відчуття, наче хвиля, накочувалося на мене і послання залишається тим самим: “Не хвилюйся. Усе налагоджується і буде гаразд. Просто радій йому”.
У цю Різдвяну пору мої думки звертаються до чудових дарів, які Спаситель дав нам. У багато різних способів Він дає нам відчувати мир тут на землі. Один з його найчудовіших дарів миру—це можливість з молитвою робити все, що ми можемо, а потім віддати наші печалі Йому.
Покладаючи свою довіру на Господа, ми можемо віддати наші печалі Йому, а Він, у Свою чергу, буде надихати нас, даючи особливі дари, щоб підтримати нас—часто через інших людей. Для мене ці дари прийшли через тих, хто доглядав за моїми старшими дітьми, через членів приходу, які готували нам їжу, через прекрасних медсестер, лікарів та любов і підтримку сім’ї та друзів. Але наймогутнішим даром виявився мир, подарований Небесним Батьком, коли Його Син взяв на Себе мої печалі і тривоги. Завдяки Йому Я вільна, щоб любити немовля Тімоті і радіти йому та щоб висловлювати вдячність усім людям і дякувати за всі благословення, які були послані на моєму шляху завдяки Його особливому життю.
Ілюстрація Скотта Сноу