Костюм
Була передріздвяна пора і я знала, що маю речі, якими зможуть скористатися інші. Я обходила будинок кімната за кімнатою в пошуках того, що зможу передати в дар Deseret Industries (церковна благодійна організація). Коли нарешті настав час оглянути спальню, ми з чоловіком направилися до шафи, щоб переглянути свій одяг.
“Цього разу в мене нічого немає,—сказала я йому.— А у тебе?”
Девід поклав кілька сорочок і туфлі, які більше не носив.
“Що ти думаєш про цей костюм?”—запитав він. Кілька років тому я допомагала йому його вибрати для співбесіди перед прийомом на роботу. Він і досі виглядав абсолютно новим.
“Люба, як ти вважаєш? Він на мене вже малий”.
“Але він і досі як новий”,—сказала я.
“Я відчуваю, що маю віддати цей костюм”,—сказав Девід. Він витягнув його з шафи.
Хоча мені й дуже подобалося, як цей костюм на ньому сидить, але чоловік мав уже інший костюм. А після того як він його приміряв, я побачила, що він для нього тісний. Я обережно поклала його поверх відібраного для передачі в дар одягу, але щось було не так. Щось не давало мені спокою. Костюм не повинен був лежати разом з тими речами, і я це знала.
Девід переглянув краватки. Він нещадно їх “прополов”. Кілька краваток він поклав на костюм, але я відчула, що й вони не на місці.
Через той костюм я не змогла заснути вночі. Я не розуміла, що ж саме не давало мені спокою через той костюм, який уже не підходив чоловікові, та декілька старих краваток.
Наступного ранку я знову поглянула на відібраний одяг. Мене знову огорнуло сильне відчуття того, що костюм не на місці. Я поклала його окремо на ліжко разом з краватками. Спакувавши все у мішки, я знову поглянула на костюм. “Для кого він призначається?” Я цього не знала.
Я стала на коліна біля ліжка й помолилася. Потім я підійшла до стола й почала міркувати. Ми з чоловіком були провідниками дорослої молоді у приході, отже, ми знали, хто невдовзі поїде на місію. Але до його від’їзду залишалося ще багато часу. У того хлопця була постійна робота, тож новий костюм для нього не проблема. Я зателефонувала єпископу, але мені відповів автовідповідач.
Після цього у двері хтось постукав. Відкривши двері, я завмерла від подиву.
“Привіт, сестро Ріс”,—до мене посміхалися місіонери, які служили в нашому приході.
По моєму тілу пробіг холодок, бо я раптом зрозуміла, кому потрібен костюм. “Неймовірно,—це все, що я могла сказати.— Будь ласка, почекайте тут. Я за мить повернуся”.
Сповнена радості, я побігла нагору, поки старійшини сміялися над моїм дивним привітанням. Коли я принесла костюм, мене переповнювала радість.
“Піджак 40 розміру,—сказала я,—а брюки 33–32”. Я з надією подивилася на одного з місіонерів.
Обличчя місіонера засяяло. “У мене 40 розмір, а брюки—33–30”. Його обличчя просвітліло. “Ми з батьками молилися, щоб знайшовся костюм, аби я зміг закінчити місію. До кінця місії залишилося мало часу, а я майже зносив цей костюм”.
Вірний старійшина з вдячністю прийняв від Небесного Батька в дар костюм і краватки, а коли я зачинила двері, то знову пішла у спальню, щоб стати на коліна й подякувати Небесному Батькові за любов, яку він має до Своїх дітей. Він завжди чує молитви.