Сміливість християнина—ціна учнівства
Відповідати тим, хто нас звинувачує, так, як це робив Спаситель.
Ми зібрані разом, ми взяли на себе ім’я Ісуса Христа і ми є християнами. У нас може виникнути таке запитання: “Тоді чому, якщо ми маємо цю любов Спасителя, у когось з’являється бажання протистояти нам або ж нападати на нас?”
Нещодавно група чудових, вірних юних членів Церкви записали ті з питань, які найбільше їх непокоять. Одна сестра запитала: “Чому Церква не захищає себе активніше, коли проти неї висувають звинувачення?”
Відповідаючи їй, я можу сказати, що одне з найбільших випробувань цього життя настає тоді, коли піддають сумнівам чи критиці наші вірування. У такі моменти, можливо, нам хочеться відповісти агресивно—“показати свої кулаки”. Однак такі моменти є важливою нагодою, щоб відступити, помолитися і наслідувати приклад Спасителя. Пам’ятайте, що світ зневажав і відкидав Самого Ісуса. У сні Легія на тих, хто йшов до Спасителя, також “показували пальцями” (1 Нефій 8:27). “Світ [Моїх учнів],—сказав Ісус,—зненавидів, бо вони не від світу, як і Я не від світу” (Іван 17:14). Але якщо ми відповідаємо тим, хто нас звинувачує, так, як це робив Спаситель, ми не тільки стаємо схожими на Христа, ми ще й запрошуємо інших відчути Його любов і також іти за Ним.
Відповісти так, як це зробив би Христос, не можливо за якоюсь “заготовкою” чи за встановленою формою. Спаситель по-різному реагував у кожній ситуації. Коли Його привели до нечестивого царя Ірода і той насміхався над Ним, Він мовчав. Стоячи перед Пилатом, Він просто й могутньо свідчив про Свою божественність і мету. Побачивши грошомінів, які оскверняли храм, Він діяв за Своєю божественною відповідальністю, аби зберегти й захистити те, що було священним. Піднятий на хресті, Він на це відповів незрівнянно по-християнськи: “Отче, відпусти їм,—бо не знають, що чинять вони!” (Лука 23:34).
Дехто помилково вважає, що якщо у відповідь на звинувачення ми змовчимо, виявимо лагідність, прощення і смирення, то це є проявом пасивності чи слабкості. Але щоб “люб[ити] ворогів своїх, благословля[ти] тих, хто [н]ас проклинає, твор[ити] добро тим, хто ненавидить [н]ас, і мол[итися] за тих, хто [н]ас переслідує” (Матвій 5:44), потрібна віра, сила і найбільша з усіх сміливість—сміливість християнина.
Пророк Джозеф Сміт виявляв цю сміливість упродовж усього свого життя. І хоч він “потерпа[в]… від жорстоких переслідувань з боку різних груп людей, як релігійних, так і нерелігійних” (Джозеф Сміт—Історія 1:27), він не мстив і не відповідав ненавистю. Як і всі справжні учні Христа, він стояв зі Спасителем, люблячи інших—толерантно й співчутливо. Оце сміливість християнина.
Якщо ми не мстимося—коли підставляємо іншу щоку і не дозволяємо собі гніватися—ми також стоїмо зі Спасителем. Ми показуємо іншим Його любов, яка є єдиною силою, що може підкорити супротивника і може відповісти нашим кривдникам, не ображаючи їх. Це не слабкість. Це—сміливість християнина.
Роки навчили нас, що випробування для нашої віри не є новиною, і схоже швидко вони не минуться. Але справжні учні Христа в протидії собі вбачають можливості.
У Книзі Мормона сказано, що пророк Авінадій був зв’язаний і приведений до нечестивого царя Ноя. І хоч цар рішучо протистояв Авінадію і зрештою розпорядився позбавити його життя, Авінадій сміливо навчав євангелії і свідчив, як тільки міг. Завдяки цьому священик на ім’я Алма був навернений до євангелії і привів багато душ до Христа. Сміливість Авінадія та Алми була сміливістю християнина.
Досвід показує, що причини негативних публікацій про Церкву можуть допомогти у досягненні Господніх цілей. У 1983 році Перше Президентство написало провідникам Церкви: “Протидія може стати можливістю. Серед постійних труднощів, з якими стикаються наші місіонери, є недостатній інтерес до релігійних питань та нашого послання. Така критика викликає… інтерес до Церкви. … Вона надає можливість [членам Церкви] ознайомити з істиною тих, чия увага саме так спрямована на нас”1.
Ми можемо скористатися з таких можливостей багатьма способами: написати приємного листа редактору, поговорити з другом, помістити на блог свій коментар або сказати обнадійливе слово тому, хто принизливо відгукнувся про нас. Ми можемо з любов’ю відповісти тим, хто знаходиться під впливом неправдивої інформації чи упередження. Вони ті, “кого утримують від істини, бо вони не знають, де знайти її” (УЗ 123:12). Я запевняю вас, що така відповідь тим, хто звинувачує нас, ніколи не є слабкістю. Це—сміливість християнина в дії.
Наша відповідь іншим у кожній ситуації буде різною. На щастя, Господь знає серця тих, хто звинувачує нас, і знає, як ми можемо найкраще відповісти їм. Коли справжні учні Христа шукають проводу від Духа, вони отримують натхнення, відповідне для кожного зіткнення. І при кожному зіткненні справжні учні Христа відповідають так, щоб запросити Дух Господа. Павло нагадував коринтянам, що його проповідування було “не в словах переконливих людської мудрости, але в доказі духа та сили” (1 Коринтянам 2:4). Через те, що ця сила є в Духу Господньому, ми ніколи не повинні вступати у суперечку, коли дискутуються питання нашої віри. Як відомо майже кожному місіонеру, спори стосовно вчень у Біблії завжди призводять до того, що Дух віддаляється. Спаситель сказав: “В кому є дух суперечок, не від Мене” (3 Нефій 11:29). Не стільки засмучує те, що Церкву звинувачують в тому, що вона не є християнською, скільки те, що члени Церкви відповідають на такі звинувачення не так, як би це зробив Христос! Нехай же в наших розмовах з іншими завжди відчуваються плоди Духа—“любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, здержливість [і] лагідність” (Галатам 5:22–23). У словнику Уебстера лагідність визначається як вияв терпіння і довготерпіння, тобто здатність витерпіти кривду не ображаючись2. Лагідність—це не слабкість. Вона—ознака сміливості християнина.
Це особливо важливо у наших стосунках з представниками інших християнських деномінацій. Справді, наш Небесний Батько засмучується, а диявол сміється, коли ми сперечаємося з приводу доктринальних відмінностей з нашими ближніми-християнами.
Це не заохочення йти на компроміс стосовно наших вірувань або ж вихолощувати їх. Ми не можемо змінювати доктрини відновленої євангелії, навіть якщо навчання й послух їм робить нас непопулярними в очах світу. І все ж, навіть коли ми відчуваємо, що треба сміливо говорити слово Бога, ми повинні молитися, щоб сповнитися Святого Духа (див. Дії 4:29, 31). Нам ніколи не слід плутати сміливість з підробкою Сатани—зухвалістю (див. Алма 38:12). Справжні учні Христа говорять зі спокійною впевненістю, а не хвастливою гордістю.
Найперше за все ми як справжні учні Христа повинні турбуватися про благополуччя інших, а не про особисте виправдання. Запитання й критика дають нам можливість спілкуватися з іншими й показувати, що вони важливі для Небесного Батька і нас. Наша мета—це допомогти їм зрозуміти істину, а не боронити своє “его” чи набирати очки у теологічних дебатах. Наші серцем відчутні свідчення є наймогутнішою відповіддю, яку ми тільки можемо дати тим, хто нас звинувачує. А такі свідчення можуть приноситися, лише коли відчуваємо любов і смирення. Нам треба бути схожими на Едварда Партриджа, про якого Господь сказав, що “його серце чисте переді Мною, бо він є як Нафанаїл у давнину, в якому немає підступу” (УЗ 41:11). Не мати в собі підступності—це означає мати дитячу невинність, не поспішати ображатися і швидко прощати.
Цим рисам найперше вчаться вдома і в сім’ї, їх можна виявляти в усіх наших стосунках. Не бути підступним означає спочатку помічати свої помилки. Коли нас звинувачують, ми повинні спитати, як це зробили апостоли Спасителя: “Чи не я то, о Господи?” (Матвій 26:22). Якщо ми слухаємо відповідь, дану через Духа, то зможемо, у разі потреби, щось виправити, вибачитися, шукати прощення і чинити краще.
Не маючи в собі підступності, справжні учні Христа уникають неправильних, поверхових оцінок поглядів інших людей. Багато хто з нас підтримує міцну дружбу з тими, хто не належить до Церкви,—однокласниками, колегами по роботі, сусідами, друзями по всьому світу. Вони потрібні нам, і ми потрібні їм. Як навчав Президент Томас С. Монсон: “Давайте навчимося поважати інших. … Ніхто з нас не живе сам по собі—у нашому місті, у нашій країні або у нашому світі”3.
Як і Спаситель перед Іродом, так і Його справжні учні іноді повинні виявляти сміливість християнина тим, що не казатимуть жодного слова. Якось я, граючи у гольф, зачепив великий кактус чолья, який весь у голках, наче дикобраз. І хоч я ледь торкнувся кактуса, безліч його колючок впилися у мій одяг. Деякі ситуації нагадують той кактус: вони можуть принести нам тільки біль. У таких випадках нам краще триматися подалі і просто піти звідти. Якщо ми йдемо, буває, що хтось пробує спровокувати нас і втягти у суперечку. У Книзі Мормона ми читаємо про Легонтія і його людей, які отаборилися на вершині гори. Віроломний Амалікія переконував Легонтія “спуститися” і зустрітися з ним біля підніжжя гори. А коли Легонтій таки зійшов з тієї вершини, його почали “поступово” труїти, аж поки він не помер, а його військо не опинилося в руках Амалікії (див. Алма 47). Спорами й звинуваченнями дехто манить нас зійти з вершини гори. Вершина гори—це там, де є світло. Це там, де ми бачимо перше світло вранці й останнє увечері. Це там, де безпечно. Це там, де є істина і де є знання. Іноді комусь хочеться, щоб ми зійшли вниз із вершини гори і приєдналися до них у теологічній бійці й брудноті. Жменька цих задирливих людей рішуче налаштовані вести релігійні бої, он-лайн чи особисто. Для нас краще завжди залишатися на горі взаємоповаги й любові.
Роблячи так, ми наслідуємо приклад пророка Неемії, який будував стіну навколо Єрусалима. Вороги Неемії вмовляли його зустрітися з ними на рівнині, де “вони замишляли зробити [йому] зло”. Але на відміну від Легонтія, Неемія мудро не погодився на їхню пропозицію, сказавши: “Я роблю велику працю, і не можу прийти. Нащо буде перервана ця праця, як кину її та піду до вас” (Неемія 6:2–3). Ми також маємо робити велику працю, яка не завершиться, якщо ми дозволимо собі зупинитися, почати сперечатися і бентежитися. Замість цього ми повинні зібрати всю свою сміливість християнина і продовжувати свою справу. Як ми читаємо у Псалмах: “Не розпалюйся гнівом своїм на злочинців” (Псалми 37:1).
Зло завжди буде з нами у цьому світі. Великим випробуванням цього життя є бути в світі, але не від світу. У Своїй Заступницькій Молитві Спаситель просив Небесного Батька: “Не благаю, щоб Ти їх зо світу забрав, але щоб зберіг їх від злого” (Іван 17:15). Але навіть попереджаючи про переслідування, Він пообіцяв мир: “Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! … Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається” (Іван 14:27). Я свідчу, що мантія Його миру лежить на нас, що виповниться обіцяння Першого Президентства: “Опозиція, яку, здається, важко витримати, стане благословенням для Божого царства на землі”4.
Моїй допитливій сестрі і всім, хто прагне знати, як ми повинні відповідати тим, хто звинувачує нас, я відповідаю: ми любимо їх. Незалежно від їхньої раси, світогляду, релігії чи політичних переконань, ми, якщо йдемо за Христом і виявляємо Його сміливість, повинні любити їх. Ми не відчуваємо себе кращими за них. Швидше ми бажаємо з любов’ю показати їм кращий шлях—шлях Ісуса Христа. Його шлях веде до воріт хрищення, тісної і вузької дороги праведного життя і Божого храму. Він—“дорога, і правда, і життя” (Іван 14:6). Лише через Нього можемо ми і всі наші брати і сестри успадкувати найбільший з усіх дарів, які ми можемо отримати,—вічне життя і вічне щастя. Допомагати їм, бути для них прикладом—це не для слабких. Це для сильних. Це для вас і для мене, святих останніх днів, які платять ціну за учнівство, відповідаючи тим, хто нас звинувачує, зі сміливістю християнина.
На завершення я свідчу свідченням Мормона: “Знайте, я учень Христа, Сина Бога. Мене Він покликав проголошувати слово Його серед Його народу, щоб вони могли мати вічне життя” (3 Нефій 5:13). Я приношу своє особливе свідчення про Нього—що наше життя може бути вічним, бо Його любов вічна. Що ми можемо ділитися Його вічною, безумовною любов’ю з нашими братами і сестрами повсюди, і про це моя смиренна молитва в ім’я Ісуса Христа, амінь.