Піднімайте, де стоїте
Кожний носій священства стоїть на унікальному місці й має важливе завдання, яке тільки він може виконати.
Любі брати, для мене честь бути з вами на цьому всесвітньому зібранні священства. Разом з вами я такий вдячний бути у присутності нашого любого пророка, Президента Томаса С. Монсона, і президента Айрінга. Брати, ми дякумо вам за вашу вірність і моральну міць. Це справді привілей і радість—бути частиною цього великого братства.
Піднімайте, де стоїте
Багато років тому у нашому домі зборів у Дармштадті, Німеччина, групу братів попросили перетягнути рояль з каплиці до сусіднього концертного залу, де він був потрібний для одного музичного заходу. Ніхто не був професійним вантажником, і це завдання— перемістити цей закоханий в гравітацію інструмент крізь усю каплицю до концертного залу—здавалося майже нездійсненним. Усі знали, що це завдання вимагає не тільки фізичної сили, але й точної координації. Висловлювалося багато ідей, але ніхто не міг утримувати правильний баланс цього рояля. Брати змінювали позиції у відповідності до своєї сили, зросту та віку знову і знову—та все марно.
Коли вони стояли навколо рояля, не знаючи що робити далі, один мій хороший друг, брат Ханно Лущін висловив свою думку. “Брати,—сказав він,—станьте ближче один до одного і піднімайте, де стоїте”.
Це здалося надто простим. Однак кожний став піднімати, де стояв, і рояль піднявся над підлогою й рушив до концертного залу немовби сам собою. Це була відповідь на проблему. Їм просто треба було стати ближче один до одного і підняти, де вони стояли.
Я часто думав про ту просту ідею брата Лущіна, і мене вражала та глибока істина, що була в ній. Сьогодні я хотів би детальніше розглянути цю просту концепцію—“піднімайте, де стоїте”.
Дехто хоче керувати, інші хочуть ховатися
Хоча це може здаватися простим: піднімати, де ми стоїмо, однак це є принципом сили. Більшість носіїв священства, яких я знаю, розуміють цей принцип і живуть за ним. Вони прагнуть закочувати рукави і йти працювати, якою б робота не була. Вони вірно виконують свої обов’язки у священстві. Вони звеличують свої покликання. Вони служать Господу, служачи іншим. Вони близько стоять одне до одного і піднімають, де вони стоять.
Однак є й ті, кому іноді важко приймати цю концепцію. Це, здається, проявляється в тому, що вони вдаються до двох крайностей: вони або прагнуть керувати, або хочуть ховатися. Вони шукають або вінця, або схованки.
Ті, хто прагне керувати
Ті, хто прагне керувати, можуть відчувати, що здатні робити щось більше, ніж те, що їх наразі просять робити. Дехто може думати: “Якби тільки я був єпископом, я б суттєво все змінив”. Вони вважають, що їхні здібності набагато перевищують їхнє покликання. Можливо, якби вони обіймали важливу посаду в керівництві, то працювали б багато, щоби суттєво все змінити. Але вони думають: “Який вплив я можу зробити, будучи просто домашнім учителем або радником у президентстві кворуму?”
Ті, хто хочуть сховатися
Ті, хто хочуть ховатися, можуть відчувати, що вони надто зайняті, щоби служити в Церкві. Коли треба прибирати в домі зборів, коли треба допомогти сім’ї Мендез переїхати на нове місце, коли єпископ покликає їх бути учителем, у них, здається, завжди готова причина відмовитися.
Двадцять років тому Президент Езра Тефт Бенсон ділився звітами єпископів та президентів колів, що деякі члени Церкви “відмовляються від покликань служити, заявляючи, що вони “надто зайняті” або в них “немає часу”. А інші приймають такі покликання, але відмовляються їх звеличувати.
Президент Бенсон далі сказав: “Господь чекає, що кожен з нас матиме покликання в Його Церкві, щоб інші люди були благословенні завдяки нашим талантам та впливу”1.
Досить парадоксально, але часто головна причина обох цих тенденцій—прагнення керувати або бажання сховатися—може бути тією самою: це егоїзм.
Кращий шлях
Є кращий шлях, якого навчав нас Сам Спаситель: “А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба”2.
Коли ми прагнемо служити людям, ми змотивовані не егоїзмом, а милосердям. Саме так прожив Своє життя Ісус Христос, і саме так носій священства має прожити своє. Спаситель не переймався пошаною від людей; Сатана пропонував Йому всі царства і всю славу цього світу, а Ісус відкинув цю пропозицію негайно і беззастережно3. Протягом Свого життя Спаситель, мабуть, часто відчував втому і тиск, і рідко міг знайти хвильку для Самого Себе; але Він завжди знаходив час для хворих, зажурених і знехтуваних.
Хоч ми й маємо цей блискучий зразок, ми надто легко і надто часто шукаємо шани людської замість того, щоби служити Господу всією своєю могутністю, розумом та міццю.
Брати, коли ми станемо перед Господом на суді, чи буде Він дивитися, які саме посади ми обіймали в світі або навіть у Церкві? Чи ви вважаєте, що для Нього будуть багато значити будь-які інші наши титули, окрім як “чоловік”, “батько” або “носій священства”? Чи ви думаєте Він буде брати до уваги те, наскільки напруженим був наш розклад, або скільки важливих зборів ми відвідали? Чи ви вважаєте, що успішне заповнення денного розкладу зустрічами зможе бути виправданням того, щоби ми не проводили час з дружиною та сім’єю?
Наскільки ж відрізняються Господні судження від наших! Йому приємно бачити шляхетного слугу, але не шляхту, що служить собі.
Ті, хто були скромними в цьому житті, носитимуть вінці слави в житті наступному. Ісус Сам виклав це вчення, коли розповів історію багатія, що вдягався у порфіру й вісcон і щоденно розкішно бенкетував, поки жебрак Лазар жадав скуштувати крихти зі столу цього багатія. У наступному житті Лазар постав у славі поруч з Авраамом, а багатія було кинуто в пекло, де він звів очі свої у муках4.
Приклад Джона Роу Мойла
Цього року виповнюється 200-та річниця з дня народження Джона Роу Мойла. Джон був наверненим до Церкви; він залишив свій дім в Англії і у складі загону з ручними візками прийшов у Долину Солоного озера. Він збудував дім для своєї сім’ї у маленькому містечку в іншому кінці Долини Солоного озера. Джон був вправним каменотесом, і тому його запросили працювати на будівництві Солт-Лейкського храму.
Щопонеділка Джон виходив з дому о другій годині ночі та йшов пішки шість годин, щоби бути на робочому місці вчасно. У п’ятницю він закінчував роботу о п’ятій вечора і йшов додому, дістаючись його майже опівночі. Він робив це рік за роком.
Одного дня, коли він займався своїм господарством, корова вдарила його по нозі, зламавши її в кількох місцях. Обмежені медичні ресурси залишали тільки один вихід—ампутацію зламаної ноги. Отже рідні й друзі прив’язали Джона до дверей і лучковою пилкою відтяли йому ногу кілька дюймів нижче коліна.
Попри таку “чорнову” хірургію, нога почала загоюватися. Як тільки Джон уже міг сидіти на ліжку, він почав вирізати з дерева протез з хитромудрим суглобом, який був за щиколотку на цій штучній нозі. Ходити на цьому пристрої було надзвичайно боляче, але Джон не здавався, тренуючи свою витривалість, аж доки не став спроможним долати 22-мильний шлях до Солт-Лейкського храму кожного тижня, де він продовжував свою роботу.
Це його руки витесали слова “Святиня для Господа”, які сьогодні сяють золотом для всіх, хто приходить до Солт-Лейкського храму5.
Джон робив це не заради людської похвали. І він не відмовився виконувати свій обов’язок, хоч у нього були для цього всі підстави. Він знав, чого саме Господь чекає від нього.
Через багато років онук Джона, Генрі Д. Мойл, був покликаний як член Кворуму Дванадцятьох Апостолів і зрештою служив у Першому Президентстві Церкви. Служіння президента Мойла у цих покликаннях було почесним, але служіння його дідуся Джона, хоч і було не на видноті, було не менш приємним для Господа. Характер Джона, його спадок жертовності, служить як знамено вірності і як стяг зобов’язання для його сім’ї та Церкви. Джон Роу Мойл розумів значення слів “піднімайте, де стоїте”.
Приклад 2000 Геламанових воїнів
Індивідуальне визнання рідко є показником цінності нашого служіння. Ми, наприклад, не знаємо імені жодного з 2000 синів Геламанових. Як окремі особистості вони не названі. Однак як групу їх ніколи не забудуть за їхню чесність, сміливість та готовність служити. Разом вони здійснили те, що жоден з них не зміг би здійснити самотужки.
Це урок для нас, брати у священстві. Коли ми стоїмо близько одне до одного і піднімаємо, де стоїмо, коли ми більше піклуємося про славу царства Божого, ніж про наш власний престиж або задоволення, ми можемо здійснити набагато більше.
Кожне покликання є нагодою для служіння і зростання
Жодне покликання не є надто незначним для нас. Кожне покликання надає можливість служити і зростати. Господь організував Церкву таким чином, що вона надає кожному її члену нагоду для служіння, що, у свою чергу, веде до персонального духовного зростання. Яким би не було ваше покликання, я закликаю вас сприймати його не тільки як нагоду зміцнювати людей і благословляти їх, але й ставати такими, якими нас хоче бачити Небесний Батько.
Відвідуючи коли Сіону для реорганізацій президентств колів, я іноді дивувався, коли під час співбесід хтось із братів казав мені, що отримав враження, що він буде в наступному президентстві колу.
Коли я вперше почув таке, я не знав, як на це реагувати.
Минув якийсь час, перш ніж Святий Дух дав мені розуміння цього. Я вірю, що Господь має певне покликання для кожної людини. Іноді Він дає духовні спонукання, повідомляючи нам, що ми гідні отримання тих чи інших покликань. Це духовне благословення, лагідна милість від Бога.
Але іноді ми не дослуховуємо до кінця те, що Господь каже нам: “Хоч ти є гідним служити на цій посаді,—Він може сказати,—це не є Моїм покликанням для тебе. Натомість, Моє бажання—щоб ти піднімав, де стоїш”. Знає Бог, що є найкращим для нас.
Покликання, яке тільки ви можете виконати
Кожний носій священства сто- їть на унікальному місці й має важливе завдання, яке тільки він може виконати.
Ми всі чули історії про те, як Президент Монсон відвідує й благословляє старих і хворих, завжди піклуючись про їхні нужди та приносячи їм підбадьорення, мир і любов. Невимушені манери Президента Монсона допомагають людям краще ставитися до самих себе. Хіба це було б не чудово, якби Президент Монсон міг відвідувати й опікувати кожну сім’ю в Церкві?
Так, було б чудово. Але, безумовно, він не може—і не повинен це робити. Господь не просив його робити це. Господь попросив нас, як домашніх учителів, любити й опікувати призначені вам сім’ї. Господь не просив Президента Монсона організовувати й проводити наші домашні вечори. Він хоче, щоб ми як батьки робили це.
Ви можете відчувати, що є інші люди, більш здібні або досвідчені, які могли б виконувати ваші покликання й призначення краще за вас, але існує причина чому Господь дав вам ваші обов’язки. Можуть бути такі люди і такі серця, до яких можете дотягнутися й торкнутися їх лише ви. Мабуть ніхто інший не зміг би зробити це так, як ви.
Наш Небесний Батько просить, щоб ми представляли Його в цій шляхетній роботі—дотягуватися до Його дітей і благословляти їхнє життя. Він просить нас стояти твердо з силою священства в наших серцях і душах й присвячувати наші найбільші зусилля саме тому покликанню, яке ми маємо зараз.
Брати, якими б сильними ви не були, ви не можете і не повинні піднімати рояль самотужки. Також ніхто з нас не може і не повинен просувати Господню роботу самотужки. Але якщо ми всі стоятимемо близько одне до одного там, куди Господь поставив нас, і якщо ми будемо піднімати, де стоїмо, нічого не зможе утримати цю божественну роботу від руху вперед і вгору.
Брати, облишмо шукати чогось більш престижного і облишмо ховатися!
Завжди пам’ятаймо цей глибокий урок: що ми прапороносці Господа Ісуса Христа, підтримувані Святим Духом Божим, віруючі й вірні, до кінця усі як один ладні віддати все заради справи Сіону і зв’язані завітом стояти близько одне до одного і піднімати, де стоїмо.
Про це я молюся і залишаю вам моє благословення і мою любов у ім’я Ісуса Христа, амінь.