За допомогою святих пророків, які були серед його народу, цар Веніямин працював, “докладаючи зусилля всієї могутності свого тіла і здібності всієї своєї душі”, щоб “встанов[ити] мир на цій землі” (Слова Мормона 1:18). Під кінець свого життя Веніямин скликав людей до храму. На цьому великому зібранні він звітував про своє царювання, призначив свого сина Мосію своїм наступником, навчав про євангелію Христа і про Спокуту й закликав нефійців узяти на себе ім’я Ісуса Христа. Та частина Веніяминової промови, яка обговорюється у цьому розділі посібника, містить ідеї, які він гаряче відстоював: бажання служити іншим, вдячність за божественне провидіння і залежність від Спасителя. Ми можемо стати ще більш смиренними й зміцнити свої завітні стосунки з Богом, якщо житимемо відповідно до принципів, яких навчав цар Веніямин.
Moсія 1:1–2. У книзі Мосії оповідь ведеться не від першої, а від третьої особи
Якщо перші книги у Книзі Мормона написані від першої особи, то книга Мосії написана від третьої особи. Книги від 1 Нефія до Омнія були перекладені з малих пластин Нефія і їх писали самі літописці; тому вони написані від першої особи. Однак книги, починаючи з Мосії й закінчуючи 4 Нефієм,—це скорочені Мормоном великі пластини Нефія. Ці книги є скороченням записів інших літописців, яке зробив Мормон.
Вислів “таємниці Бога”, як він використовується у Книзі Мормона (Мосія 1:3), означає спасительні принципи євангелії Ісуса Христа. Їх називають таємницями не тому, що вони таємничі або важкі для розуміння, але через те, що вони відкриваються Богом відповідно до віри й послуху. Їхня мета—вести Божих дітей до вічного життя. “Таємниця—це істина, яку неможливо пізнати інакше, як тільки через божественне одкровення—це священна таємниця. …У наші дні такі величні істини, як ті, що належать до відновлення свящества, роботи за померлих і повторного встановлення Церкви є “таємницями”, оскільки їх неможливо було відкрити жодним іншим способом, як тільки через одкровення” (Hyrum M. Smith and Janne M. Sjodahl, The Doctrine and Covenants Commentary, rev. ed. [1972], 141).
Веніямин, Нефій (див. 1 Нефій 1:2) і Мороній (див. Мормон 9:32) усі згадують мову єгиптян. У книзі Мосії 1:4–6 цар Веніямин роз’яснює, що була причина того, чому його синів необхідно було вчити “мови Єгиптян”. Це було необхідно, щоб вивчити заповіді, які містилися на пластинах з латуні й на пластинах Нефія (див. Мосія 1:6). З часу Нефія і до Моронія нефійці мали різновид мови єгиптян (див. коментар до 1 Нефія 1:2 на с. 11 і до Мормон 9:32–34 на с. 368).
При більш уважному вивченні Книги Мормона можна побачити багато традицій і звичаїв, які беруть свій початок у давньому Ізраїлі. Існує вражаюча подібність між сходженням Мосії на нефійський трон, описаному у першому розділі книги Мосії й тим, як коронували царів у Старому Завіті (див. Stephen D. Ricks, “King, Coronation, and Covenant in Mosiah 1–6,” у John L. Sorenson and Melvin J. Thorne, ed., Rediscovering the Book of Mormon [1991], 209).
Серед найбільш помітних подібностей у церемоніях коронації, описаних у Книзі Мормона й Старому Завіті є: (1) віра в те, що царі обираються Богом (див. Мосія 1:9–10; 6:3, 5; 1 Царів 2:15; 2 Царів 15:5); (2) святилище є місцем коронації (див. Мосія 1:18; 1 Царів 1:39–45); (3) вручення священних реліквій, артефактів та інших предметів під час коронації (див. Мосія 1:15–16; 2 Царів 11:12); (4) помазання (див. Мосія 6:3; 1 Царів 1:33–34) (див. Ricks, у Rediscovering the Book of Mormon, 210, 213–214).
“Крім усього цього, взірцевим було те, що новий цар починав царювати ще до смерті свого попередника, і ця передача влади була пов’язана з церемонією, під час якої люди укладали чи оновлювали свій завіт з Богом” (Ricks, у Rediscovering the Book of Mormon, 216). Це відбулося трохи пізніше для народу царя Веніямина, коли люди проголосили: “Ми бажаємо увійти в завіт з нашим Богом, щоб виконувати Його волю, і бути послушними Його заповідям” (Мосія 5:5).
Moсія 1:11–12. Ім’я, яке цар Веніямин хотів дати своєму народові
Головна мета, з якою цар Веніямин зібрав свій народ, полягала в тому, щоб дати йому ім’я. Він хотів надихнути людей. І він, і багато інших святих пророків упродовж років проповідували народові й готували до того щоб люди були духовно зрілі, аби взяти на себе ім’я Христа (див. Слова Мормона 1:5–18). Під час свого звернення цар Веніямин розповідав про те, як гідно прийняти ім’я, яке він хотів надати людям. Потім, у Мосія 5:8–11 він чітко називає це ім’я—ім’я Ісуса Христа.
Президент Говард У. Хантер (1907–1995) навчав, що праведність повинна лежати в основі будь-якого нашого служіння. “Невпинно шукайте можливість послужити. Не переймайтеся надмірно своїм статусом. …Так, важливо, коли вам дякують. Але основну увагу слід приділяти праведності, а не визнанню, служінню, а не статусу. Віддана візитна вчителька, яка непомітно виконує свою роботу з місяця в місяць, є такою ж важливою в роботі Господа, як і ті, хто, на чийсь погляд, обіймає більш важливі посади у Церкві. Видимість не є еквівалентом цінності” (“To the Women of the Church,” Ensign, Nov. 1992, 96–97).
Старійшина Роберт Дж. Уеттен, сімдесятник, пояснював, як наше служіння іншим може бути мірилом глибини нашого особистого навернення:
“Навернення означає те, що ви присвячуєте своє життя піклуванню про інших і служінню тим, хто потребує нашої допомоги та ділитеся своїми дарами і благословеннями. …
Кожен безкорисливий акт доброти і служіння збільшує вашу духовність. Бог вашими руками буде благословляти інших. Ваше невпинне духовне зростання і вічний розвиток значною мірою залежать від ваших стосунків—від того, як ви ставитеся до інших. Чи дійсно ви любите інших і стаєте благословенням у їхньому житті? Чи не є показником вашого навернення те, як ви ставитеся до інших? Особа, яка робить у Церкві лише те, що стосується лише її, ніколи не досягне рівня досконалості. Служіння іншим—ось суть євангелії та вічного життя” (у Conference Report, Apr. 2005, 96; або Ліягона, трав. 2005, с. 91).
Старійшина Даллін Х. Оукс, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, допоміг нам зрозуміти, що важливим є не лише наше служіння, але й причина, з якої ми це робимо.
“На мою думку, останній мотив … є найважливішою причиною того, що ми робимо. Кажучи про служіння, найвищим мотивом є те, що в Писаннях називається “путь іще кращ[а]” (1 Коринтянам 12:31). …
Щоб наше служіння було найбільш ефективним, воно має здійснюватися з любов’ю до Бога і любов’ю до Його дітей” (у Conference Report, Oct. 1984, 16; або Ensign, Nov. 1984, 14).
Старійшина Джозеф Б. Віртлін (1917–2008), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, навчав, що ми повинні всі наші дні прагнути вічного життя, таким чином виявляючи вдячність за борг, який сплатив за нас Ісус Христос:
“Як зможемо ми коли-небудь повернути борг Спасителю? Він сплатив борг, якого не мав, щоб звільнити нас від боргу, який ми ніколи не зможемо сплатити. Завдяки Йому ми житимемо вічно. Завдяки Його вічній Спокуті наші гріхи можуть бути змиті, й це дозволить нам насолоджуватися одним з найбільших дарів Бога—вічним життям [див. УЗ 14:7].
Чи може такий дар мати ціну? Чи зможемо ми коли-небудь відплатити за такий дар? Цар Веніямин, пророк із Книги Мормона, навчав: “Якщо ви складете всю дяку і хвалу, яку вся ваша душа має силу вмістити, … і служитимете йому всією своєю душею, все одно ви будете нічого не вартими служителями” [Мосія 2:20–21]” (у Conference Report, Apr. 2004, 44; або Ліягона, трав. 2004, с. 43).
Для кожного з нас один з найкращих способів виявити вдячність за те, що Небесний Батько та Ісус дали нам—це виконувати заповіді. Президент Джозеф Філдінг Сміт (1876–1972) навчав:
“Ми виявляємо надзвичайну невдячність нашому Батькові та Його улюбленому Синові, коли не хочемо виконувати заповіді зі всім смиренням, зі “скрушеним серцем і упокореним духом”. Порушення будь-якої з божественних заповідей—це найбільша невдячність з огляду на все те, що було зроблено для нас завдяки спокуті нашого Спасителя.
Ми ніколи не зможемо повернути борг. Вдячність повинна переповнювати наше серце любов’ю та слухняністю за Його величну і лагідну милість. Пам’ятаючи про те, що Він зробив, ми ніколи не повинні підводити Його. Він викупив нас за ціну, і ціною були Його величезні страждання і пролиття крові, які Він приніс в жертву на хресті.
І тепер Він просить нас дотримуватися Його заповідей. Він каже, що вони не важкі, і як багато серед нас таких, які не хочуть цього робити. Я зараз маю на увазі всіх людей на землі. Ми не хочемо цього робити. Звичайно ж, це вияв невдячності. Ми—невдячні.
Кожен член цієї Церкви, який порушує Суботній день, який не є чесним у сплаті десятини, не дотримується Слова мудрості, який свідомо порушує будь-яку з інших заповідей, що Господь дав нам, виявляє невдячність Синові Бога. А виявляючи невдячність Синові Бога, ми виявляємо невдячність Батькові, Який Його послав” (Doctrines of Salvation, comp. Bruce R. McConkie, 3 vols. [1954–56], 1:131–32).
Мосія 2:25. Ваше тіло “належить Тому Хто створив вас”
Мосія 2:25—це відповідь Господа тим, хто заявляє: “Це моє тіло, і я можу робити з ним усе, що захочу”. Думка царя Веніямина про те, що наші тіла належать Богові, відповідає вченню Павла, коли він писав: “Бо дорого куплені ви. Отож прославляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони!” (1 Коринтянам 6:20).
Коли людина знає, що є правильним, і не робить цього, то вона не лише порушує існуючий закон, але і стає в опозицію до Бога, що саме по собі є серйозним порушенням. Президент Гордон Б. Хінклі (1910–2008) навів таку просту ілюстрацію цього принципу: “Я пригадую, як один єпископ розповів мені про жінку, яка прийшла до нього отримати рекомендацію. На запитання, чи дотримується вона Слова мудрості, жінка відповіла, що час від часу випиває чашечку кави. Вона сказала: “Єпископе, ви ж не збираєтеся через це не дозволити мені ходити у храм, чи не так?” На що він відповів: “Сестро, звичайно ж ви не дозволите, щоб чашечка кави стала між вами і домом Господа” (у Conference Report, Apr. 1990, 67; або Ensign, May 1990, 51).
Moсія 3:5, 17–18. Що означає словосполучення Господь Вседержитель?
З усіх пророків Книги Мормона цар Веніямин єдиний використовує слово Вседержитель, якому старійшина Брюс Р. Мак-Конкі (1915–1985), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, дав таке визначення: “Христос є Господом Вседержителем (Мосія 3:5, 17–18, 21; 5:2, 15; Об’явлення 19:6), маючи на увазі, що Господь має всю владу” (Mormon Doctrine, 2nd ed. [1966], 452).
Старійшина Ніл А. Максвелл (1926–2004), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, називав страждання Ісуса Христа “жахливою арифметикою Спокути”:
“Уявіть, що Єгова, Творець цього та інших світів “глибоко вражений”! Ісус розумом осягав, що Він має виконати, але на Собі ніколи цього не відчував. Він ще ніколи особисто не проходив через болісний і важкий процес спокути. Таким чином, коли страждання досягли свого апогею, вони виявилися дуже важкими, настільки важкими, що навіть Він зі своїм унікальним інтелектом не міг цього уявити! Не дивно, що ангел явився, аби зміцнити Його! (Див. Лука 22:43).
Сукупна вага всіх гріхів земного життя—минулого, теперішнього і мабутнього—лягли тягарем на досконалу, безгрішну, чутливу Душу! Усі наші хвороби і недуги якимось чином також стали складовою жахливої арифметики Спокути. (Див. Aлма 7:11–12; Iсая 53:3–5; Maтвій 8:17). Сповнений страждань Ісус не просто благав Батька, щоб та година і та чаша могли обминути Його, але саме такими конкретними словами: “І благав Він: “Авва-Отче,—Тобі все можливе: пронеси мимо Мене цю чашу!” (Mарк 14:35–36).
Хіба Ісус, будучи Єговою, не казав Авраамові: “Чи для Господа є річ занадто трудна?” (Буття 18:14). Хіба Його ангел не сказав розгубленій Марії: “Бо “для Бога нема неможливої жодної речі”? (Лука 1:37; див. також Maтвій 19:28; Maрк 10:27; Лука 18:27).
Прохання Ісуса не було награним!
Невже в цей неймовірний момент Він, можливо, сподівався на рятівного барана у гущавині? Я не знаю. Його страждання—а саме незмірність помножена на безкінечність—пізніше вилилися у крик душі на хресті, і той крик був криком полишеної людини. (Див. Maтвій 27:46).
Але попри все це Ісус залишився незмінним у своїй величній покірливості, коли промовив у Гефсиманії: “Та проте,—не як Я хочу, а як Ти” (Maтвій 26:39)” (у Conference Report, Apr. 1985, 92; або Ensign, May 1985, 72–73).
Один дослідник писав, що Ісусові страждання містили весь тягар наслідків Падіння: “Ісус знав, що жахлива година Його найбільшого приниження настала. З цього моменту до того величного вигуку, після якого Він помер, Йому не лишилося нічого на землі, крім тортур фізичного болю і глибини душевних мук. Усі страждання, які спроможна знести людина, мало знести Його слабке тіло; увесь біль, якого можуть завдати жорстокі й нищівні образи, лягли важким тягарем на Його душу. У цих тілесних муках і духовних стражданнях навіть Його високий, сповнений надзвичайного спокою божественний дух мав пережити коротке, але жахливе затьмарення. Біль своїм найгострішим жалом, сором, у своїй надзвичайній брутальності, весь тягар гріха і таємниця людського існування у своєму відступництві й падінні—все це Він мав пережити в недосяжному для розуміння поєднанні” (F. W. Farrar, The Life of Christ [London: Cassell and Co., 1874], pages 622–23; quoted in Bruce R. McConkie, The Mortal Messiah, Book 4 [1981], 126).
Перше Президентство і Кворум Дванадцятьох Апостолів підтвердили, що спасіння приходить через Ісуса Христа: “Ми свідчимо, як Його законно висвячені апостоли,—що Ісус є Живим Христом, безсмертним Сином Бога. Він—великий Цар Еммануїл, який сьогодні стоїть праворуч Свого Батька. Він є світлом, життям і надією світу. Його шляхом є шлях, що веде до щастя в цьому житті і вічного життя у світі прийдешньому. (“Живий Христос: Свідчення Апостолів”, Ліягона, квіт. 2000, с. 3).
Словами природний або природно, як вони найчастіше вживаються, описуються вроджені якості нашої сутності, щось, із чим ми народжуємося. Однак у Писаннях слово природний, тобто тілесний означає занепалий або грішний. Хоча всі люди народжуються невинними (див. УЗ 93:38), через падіння Адама всі вони приходять у занепалий світ і знаходяться в стані духовної смерті (див. Aлма 42:9), відділені від присутності Бога. Знаючи добро і зло (див. Moйсей 4:11; 5:11) і живучи в цьому недосконалому стані, всі люди грішать (див. Римлянам 3:23; 1 Івана 1:8, 10), внаслідок чого вони переживають особисте “падіння” (див. Moйсей 6:49, 55). Іншими словами, саме через порушення Божого закону людина стає “тілесною” (див. Aлма 42:10, 12; УЗ 20:20). Тому тілесна людина є ворогом для Бога (див. Moсія 3:19), поки не стане гідною очищувальної сили Спокути, яка поширюється на тих, хто живе за Божими заповідями (див. Moсія 3:11–12, 19).
Цар Веніямин навчав, що ми можемо зняти з себе оболонку тілесної людини, якщо піддамося натхненню Святого Духа (див. Moсія 3:19). У виступі на конференції старійшина Ніл А. Максвелл говорив про те, як ми можемо досягнути цього: “Особиста праведність, поклоніння, молитва і вивчення Писань—ось що є критично необхідним, щоб “скин[ути] з себе оболонку тілесної людини” (Moсія 3:19)” (у Conference Report, Oct. 2000, 46; або Ліягона, січень 2001, с. 44).
В одному з попередніх виступів старійшина Максвелл пропонував ще один спосіб того, як скинути оболонку тілесної людини, і додав застереження: “Надія є вкрай необхідною, коли ми ведемо напружену боротьбу, намагаючись скинути оболонку тілесної людини (див. Moсія 3:19). Якщо ми відмовляємося від Бога і від себе, то тим самим поступаємося тілесній людині” (у Conference Report, Oct. 1994, 46; або Ensign, Nov. 1994, 36).
Обговорюючи, що означає стати святим, старійшина Квентін Л. Кук, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, цитував таке визначення, а потім навів приклади того, від чого нам слід себе відділити:
“Слово святий в перекладі з грецької означає “відділений, окремий і праведний” [in Daniel H. Ludlow, ed., Encyclopedia of Mormonism, 5 vols. (1992), 3:1249]. Якщо ми хочемо бути святими зараз, то мусимо віддалити себе від злочестивої поведінки та хибних прагнень, що переважають у світі.
На нас з усіх боків тиснуть зображення насильства й аморальності. Неприйнятна музика і порнографія стають нормальним явищем. Поширюється вживання наркотиків і алкоголю. Менше уваги приділяється чесності й розвитку характеру. Люди вимагають прав, але при цьому нехтують обов’язками та відповідальністю. Мова стає грубою, а за брудом і вульгарністю ходити далеко не треба. Лукавий ні на на мить не зупиняється у спробі підірвати план щастя. Якщо ми відокремимо себе від мирської поведінки, то матимемо Духа в житті й відчуватимемо радість від того, що є гідними святими останніх днів” (у Conference Report, Oct. 2003, 100–101; або Ліягона, лист. 2003, с. 95).
Президент Генрі Б. Айрінг, з Першого Президентства, навчав, як ми досягаємо духовної безпеки, стаючи такими, “як дитина” (Moсія 3:19):
“Цар Веніямин ясно вказує, як ми можемо … змінитися через спокуту Ісуса Христа. Це єдиний шлях, завдяки якому ми можемо будувати на надійному фундаменті, щоб твердо стояти у праведності під час буревіїв спокус.
Цар Веніямин описує ту зміну через чудове порівняння, яке використовували пророки впродовж тисяч років, а також і Сам Господь. Воно таке: ми можемо і ми повинні стати як дитя—як мале дитя.
Для декого буде нелегко зрозуміти це чи прийняти. Більшість з нас воліють бути сильними. Ми можемо вважати, що бути як дитина, означає бути слабкими. …
Але цар Веніямин, який розумів, як і будь-хто з людей, що означає бути людиною сильною і сміливою, пояснює, що бути як дитя—це не те саме, що бути легковажним. Це означає бути схожим на Спасителя, Який молився Своєму Батькові про силу, щоб виконати Його волю, а тоді—виконав її. Наша сутність повинна змінитися, щоб ми стали як дитя, аби набути сили, яку ми повинні мати, щоб бути спасенними в часи моральної небезпеки. …
Ми в безпеці на камені, яким є Спаситель, коли маємо віру в Нього, реагуємо на спрямування Святого Духа у виконанні заповідей—достатньо довго і достатньо віддано,—щоб сила Його спокути змінила наше серце. Коли ми завдяки такому досвіду стаємо як дитина у нашій спроможності любити і слухатися, тоді ми—на надійному фундаменті.
Від царя Веніямина ми дізнаємося, що можемо зробити, аби бути на тому безпечному місці. Але пам’ятайте: те, що ми робимо, є засобом, а не кінцевим результатом, якого ми прагнемо. Те, що ми робимо, дозволяє спокуті Ісуса Христа змінити нас, щоб ми стали такими, якими повинні бути. Наша віра в Ісуса Христа приводить нас до покаяння і виконання Його заповідей. Ми слухаємося і опираємося спокусам, прислухаючись до підказок Святого Духа. Тоді-то зміниться наша сутність. Ми станемо як малі діти, слухняні Богу і більш люблячі. Та зміна, якщо ми робимо все, щоб вона й надалі відбувалася в нас, буде надавати нам право на дари, які приходять через Святого Духа. Ось тоді ми будемо у безпеці на єдиному надійному камені” (у Conference Report, Apr. 2006, 14–15; або Ліягона, травень 2006, с. 15).
Обдумайте
Яким чином служіння іншим людям допомагало вам наблизитися до Бога?
Як Спокута дає вам можливість долати тілесну людину? Чому лише через Спокуту Христа ви можете стати святим? (Див. Moсія 3:19).
Мосія 1:5–6 пояснює, чому те, що нефійці мали Писання “перед своїми очима”, допомогло їм не виродитися у зневірі. Чому важливо, щоб ви розвинули в собі звичку щоденно вивчати Писання?
Запропоновані завдання
Цар Веніямин пояснював, що коли нас навчають слову Бога, то ми “ста[ємо] безвинними” в Його очах (Moсія 3:22). Напишіть відповідь на такий аргумент: Якщо зі слуханням слова Бога зростає наша відповідальність, то в чому ж тоді полягає перевага вивчення євангелії та здобуття більших знань? (Див. УЗ 130:18–19; 131:6). Знайдіть і перерахуйте принаймні три уривки з Писань, у яких описано благословення, що приносить вивчення євангелії.
Скориставшись розділом Мосія 3, зробіть схему, де буде вказано й пояснено місію Спасителя в земному й післяземному житті.