Через гордість та надзвичайні багатства, нефійці за часів життя Якова піддалися багатьом гріхам і особливо гріху сексуальної аморальності. Відчуваючи велику відповідальність у своєму пророчому покликанні, Яків засудив ці злі вчинки і сміливо закликав народ до покаяння. Чи були ви свідками того, як пророк та інші провідники Церкви говорили прямо, проголошуючи важливе повідомлення? Розуміючи божественне повноваження провідника священства духовно засуджувати негідну поведінку, ви краще зрозумієте попереджувальний голос сучасних пророків у все більш злочестивому світі.
Зверніть увагу, що після того, як Яків навчав нефійців про наслідки їхніх гріхів, він звернув їхню увагу на Спасителя. Він навчав, що ми маємо силу перемогти гріх і слабкість завдяки благодаті Христа. Тому він запитав: “Чому ж не розповідати про спокутування Христа … ?” Роблячи так, ми здобуваємо “знання про воскресіння і світ, що прийде” (Кн. Якова 4:12). Тоді ми зможемо з глибшою вдячністю ставитися до дару викуплення від гріха та смерті, наданого Спасителем.
Зверніть увагу на те, що Яків мав ту саму мету, що і його брат Нефій, готуючись продовжувати писати на малих пластинах. Старійшина Джеффрі Р. Холланд, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, пояснив наміри Якова:
“Здається, що Яків з особливою відданістю проголошував учення Христа. Беручи до уваги те, скільки місця він приділив своєму свідченню про спокуту Спасителя, можна без сумніву сказати, що Яків безперечно вважав це фундаментальне вчення найсвятішим з учень і найвеличнішим з одкровень.
Яків сказав: “Ми … мали багато одкровень, і дух великого пророцтва; отже, ми знали про Христа і про Його царство, яке прийде.
Отже, ми працювали старанно серед наших людей, щоб переконати їх прийти до Христа. …
Отже, ми благали Бога, … щоб усі люди повірили в Христа, і дивилися на Його смерть, і перестраждали Його хрест, і знесли ганьбу від світу” [Кн. Якова 1:6–8].
Здається, жоден пророк у Книзі Мормона не переконував всіма рисами свого характеру або особистим свідченням більш віддано, ніж Яків. Він зневажав вихваляння світу, він навчав правильному, цілісному і навіть болісному вченню, і знав Господа особисто. Його приклад рішучості молодого чоловіка перестраждати хрест і знести ганьбу світу є взірцевим у Книзі Мормона. Життя Якова, включаючи ті важкі роки, коли він бачив, як злочестя Ламана та Лемуїла звели його батька та матір у горі в могили, ніколи не було легким для першонародженого у пустині” (Christ and the New Covenant [1997], 62–63).
Після того, як Нефій відокремився від своїх братів, які пізніше стали відомі як ламанійці (див. 2 Нефій 5), він заснував серед свого народу царство, і їх знали як нефійців. Хоча й неохоче, Нефій став першим царем (див. 2 Нефій 5:18–19). Нефій називав час свого служіння царем-провідником—часом “свого царювання” (1 Нефій 10:1). Другого царя та всіх інших царів, які царювали після нього, називали Нефіями (див. Кн. Якова 1:11–15). Літопис царів та світська історія головним чином велась на великих пластинах Нефія (див. Яром 1:14; Oмній 1:11; Слова Мормона 1:10).
Головні провідники часів нефійської історії—з 600 р. до Р.Х. по 421 р. від Р.Х.
Наложниці за часів Старого Завіту “вважалися другорядними дружинами, тобто, дружинами, які не мали однакового становища у суспільному устрої, який існував у той час, з тими дружинами, яких не називали наложницями” (Bruce R. McConkie, Mormon Doctrine, 2nd ed. [1966], 154). Наложниці, як дружини, знаходилися під повним захистом і не були причиною порушення закону цнотливості, якщо такі шлюби були схвалені Господом (див. УЗ 132:34–43). Однак у період, який охоплює літопис Книги Мормона, Господь не дозволяв мати наложниць (див. Кн. Якова 2:27; Mосія 11:2).
Президент Джозеф Філдінг Сміт (1876–1972) дав визначення тим священикам і вчителям, про яких говориться у Кн. Якова 1:18: “Нефійці користувалися владою Мелхиседекового священства з днів Легія і до явлення їм нашого Спасителя. Нефій дійсно посвятив Якова та Йосипа бути священиками і вчителями на землі нефійців, але той факт, що слова священики і вчителі тут були використані у множині, вказує на те, що це були не певні чини у священстві, в обох випадках, а загальне призначення навчати, спрямовувати і застерігати народ” (Answers to Gospel Questions, comp. Joseph Fielding Smith Jr., 5 vols. [1957–66], 1:124).
Говорячи про обов’язок носіїв священства служити іншим, Президент Томас С. Монсон пояснив:
“Що це означає—звеличувати покликання? Це означає розширювати його достоїнство та важливість, робити його шанованим і гідним похвали в очах усіх людей, збільшувати та зміцнювати його, давати світлу небес сяяти через нього, щоб це світло бачили інші люди.
І як ще можна звеличувати покликання? Просто виконуючи служіння, яке належить цьому покликанню. Старійшина звеличує надане йому висвяченням покликання старійшини, вивчаючи, які обов’язки має старійшина, та виконуючи їх. Так само, як це відбувається з чином старійшини, воно є з дияконом, учителем, священиком, єпископом та кожним, хто має чин у священстві” (у Conference Report, Apr. 2005, 59; або Ліягона, трав. 2005, с. 54–55).
Кн. Якова 1:19; 2:2. “Відповідати за гріхи людей на свої власні голови”
Особи, які мають відповідальність керувати в Церкві, несуть на своїх плечах серйозну відповідальність. Яків навчав, що, коли провідник нехтує обов’язком учити слову Бога тих, кого він покликаний вести, він стає почасти відповідальним за їхні гріхи. Президент Х’ю Б. Браун (1883–1975), з Першого Президентства, розвинув думку про описану Яковом відповідальність:
“Президент Джон Тейлор, звертаючись до братів у священстві, якось сказав: “Якщо ви не звеличуєте свої покликання, Бог спитає з вас за тих, хто міг би спастися, якби ви виконували свій обов’язок”.
Це дуже серйозне твердження. Якщо я, через вчинені гріхи або гріх бездіяльності, втрачу те, що міг би мати у майбутньому, я сам мушу страждати, а також, безсумнівно, разом зі мною й дорогі мені люди. Але якщо я схиблю у своєму призначенні в якості єпископа, президента колу, президента місії або одного з генеральних авторитетів Церкви—якщо хтось з нас схибить у навчанні, провідництві, спрямуванні та допомозі у спасінні тих, хто знаходиться під нашим керівництвом і у сфері наших повноважень, тоді Господь вважатиме нас відповідальними, якщо вони будуть втрачені внаслідок невиконання нами своїх обов’язків” (у Conference Report, Oct. 1962, 84).
Замість того, щоб навчати “слов[у], яке зцілює поранену душу” (Кн. Якова 2:8) або говорити “приємн[е] слово Бога” (вірш 9), Яків відчув, що Господь спонукає його говорити про те, що, на жаль, мало “збільшити рани тих, хто вже [був] поранений” (вірш 9). Іноді вживання суворих слів докору є необхідним, коли провідник священства закликає членів Церкви до покаяння.
Старійшина Джеффрі Р. Холланд, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, описав складність завдання одночасно навчати істині й лагідно, і сміливо:
“Фактично, вибачення Якова за те, що він мусить говорити про гріхи і за ті слова, які він має використовувати, говорячи про них, займають більшу частину з десяти повних віршів. Він зауважує, що робить це “помірковано”, бо “переобтяжений набагато більшим бажанням благополуччя душ [своїх слухачів] і стурбованістю через нього” (Кн. Якова 2:2–3). Знаючи його так, як знаємо ми, було б дивно, якби він сказав інакше.
Прислухайтеся до сповненого сумом тону цих віршів—слова в них буквально бринять журбою—оскільки він прямо говорить про те, на чому завжди наполягав—про незмінну відданість Богу і Його заповідям.
“Так, це засмучує мою душу і змушує мене здригнутися від сорому перед присутністю мого Творця, що я повинен свідчити вам про злочестивість ваших сердець. …
Отже, мою душу обтяжує те, що я змушений через суворий наказ, який я отримав від Бога, попередити вас про ваші злочини, збільшити рани тих, хто вже поранений, замість того, щоб заспокоїти і загоїти їхні рани; а ті, хто не був поранений, замість того, щоб бенкетувати приємним словом Бога, мають кинджали поставлені, щоб проколоти їхні душі і поранити їхній ніжний розум” (Кн. Якова 2:6–7, 9).
“Ще навіть не почувши самого докору, ми, досить буквально, можемо відчути прямолінійність і суворість, з якою Яків її виголошував. Це було настільки ж важко для нього, як і для винних, що були присутні серед його слухачів. Але, можливо, саме так завжди і має бути, і через це Христос, проповідуючи, часто страждав. Заповіді потрібно виконувати, а за гріх—докоряти. Але навіть сміливо виконуючи цю роботу, потрібно робити це зі співчуттям. Навіть пророки з найсуворішим характером повинні проповідувати з глибин чуйної душі” (“Jacob the Unshakable,” in Heroes from the Book of Mormon [1995], 39–40).
Старійшина Даллін Х. Оукс, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, навчав, що коли провідники священства відчувають спонукання Духа докорити й застерігти, члени Церкви мають обов’язок виправити те, на що їм було вказано, і дотримуватися даних їм настанов:
“Минулого тижня я розмовляв з одним з членів Кворуму дванадцятьох стосовно коментарів, які ми отримали з приводу наших виступів на квітневій конференції. Мій друг розповів, що хтось сказав йому: “Я просто насолоджувався вашою промовою”. Ми обидва зійшлися на тому, що це не той коментар, який нам приємно отримувати. Як сказав мій друг: “Я виступав не для того, щоб цим насолоджувалися. Він що, думає, що я якийсь розважальник?” Ще один член нашого Кворуму приєднався до нашої розмови і сказав: “Це нагадує мені історію про доброго священика. Коли один з парафіян сказав йому: “Я просто насолоджувався вашою сьогоднішньою проповіддю”,—священик відповів: “У такому разі, ви не зрозуміли її”.
Ви, можливо, пам’ятаєте, що на цій квітневій конференції я говорив про порнографію. Ніхто не казав мені, що “насолоджувався” цією промовою—ніхто! Насправді, в ній і для мене не було нічого такого, чим можна насолоджуватися.
Я згадую ці нещодавні розмови, щоб викласти наступний принцип: послання, яке виголошується генеральним авторитетом на генеральній конференції—послання, підготовлене під впливом Духа, щоб просувати роботу Господню—воно дається не для того, щоб їм насолоджувалися. Воно дається, щоб надихати, напучувати, ставити завдання або докоряти. Його виголошують, щоб його чули під впливом Духа Господнього, так щоб слухач пізнав з цієї промови й від Духа, що саме з цього приводу йому слід робити” (“Довічна відданість” [Вогник ЦСО для молоді, 1 травня, 2005 р.], сс. 1–2, www.ldsces.org).
Яків навчав, що Бог не засуджує заможних за їхні багатства. Натомість будь-яке засудження приходить за їхню гордість або неправильне використання своїх багатств (див. Кн. Якова 2:13–14). Дехто з нефійців зосередив своє життя не на Богові, а на багатствах. Прагнення заможності призвело їх до того, що вони стали переслідувати своїх братів, а не допомагати їм (див. вірші 18–19).
Президент Девід О Мак-Кей (1873–1970) радив нам бути обережними щодо того, чого ми прагнемо. Хоча ми можемо здобути майже все, заради чого працюємо, воно може датися високою ціною: “Чого ви прагнете в першу чергу? Яку думку найбільше плекає ваш розум? Саме вона значною мірою визначить вашу долю. … У цьому світі ви можете здобути майже все, чого прагнете. Якщо ви домагаєтеся багатств, ви зможете їх отримати, але до того, як ви вирішите зробити їх метою свого життя, подивіться на тих людей, які вже пожертвували всім заради досягнення цієї мети, на тих, хто хотів багатств заради самих багатств. Золото не псує людину; псування криється у мотиві здобуття золота” (Treasures of Life [1962], 174–75).
Президент Бойд К. Пекер, президент Кворуму Дванадцятьох Апостолів, також навчав щодо цілей життя:
“Ми хочемо, щоб наші діти, і діти наших дітей, знали, що вибір життя лежить не між славою й пітьмою, і не між багатством і бідністю. Вибір лежить між добром і злом, і це, насправді, дуже різні поняття.
Як тільки ми нарешті зрозуміємо цей урок, наше щастя не буде визначатися матеріальними речами. Ми можемо бути щасливими без них або успішними не зважаючи на них.
Багатства і видатне становище не завжди приходять через те, що їх заслуговують. Наша особиста цінність не вимірюється популярністю або власністю. …
Наше життя формується з тисяч рішень, які ми приймаємо щодня. Протягом років ці незначні рішення сплетатимуться разом і ясно покажуть, чого ми варті.
Я повторюю, що вирішальне випробування у житті не полягає у виборі між славою й пітьмою або багатством і бідністю. Найважливіше рішення у житті полягає у виборі між добром і злом” (у Conference Report, Oct. 1980, 28–29; або Ensign, Nov. 1980, 21).
У Церкві Ісуса Христа Святих Останніх Днів пожертвування від посту допомагають бідним і нужденним. Провідники Церкви заохочують членів Церкви сплачувати щедрі пожертвування. Старійшина Джозеф Б. Віртлін (1917–2008), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, дав пораду стосовно того, як треба платити пожертвування:
“Скільки ми повинні платити в пожертвуваннях від посту? Мої брати і сестри, розмір наших пожертвувань на благословення бідних є величиною нашої вдячності Небесному Батькові. Чи відвернемося ми, кого так щедро було благословенно, від людей, яким потрібна наша допомога? Щедрі пожертвування від посту є показником нашого бажання присвятити себе полегшенню страждань інших.
Брат Меріон Дж. Ромні, який був єпископом нашого приходу, коли мене було покликано на місію, і який пізніше служив у Першому Президентстві Церкви, застерігав:
Будьте щедрими, коли даєте, щоб ви могли зростати. Вділяйте не просто на користь бідних, але для власного благополуччя. Давайте достатньо, щоб віддати себе царству Бога, жертвуючи своїм статком і часом” (Ensign, July 1982, 4)” (у Conference Report, Apr. 2001, 97; або Ліягона, лип. 2001, сс. 88–91).
Гордість іноді називають великим гріхом духа; вона була гріхом Сатани у доземному житті (див. Ісая 14:12–14; Мойсей 4:1–2). До того ж, як неодноразово попереджав нас Господь, гордість веде до краху й знищення:
“Стережися гордині, щоб не впасти тобі у спокусу” (УЗ 23:1).
“Бо година наближається, і день уже поруч, коли земля дозріє; і всі гордовиті й ті, хто чинить злочестиво, будуть, як стерня; і Я спалю їх, каже Господь Саваот, щоб злочестивості не було на землі” (УЗ 29:9).
“Не соромтеся, не будьте збентеженими, а сприймайте застереження стосовно всієї вашої пихатості й гордовитості, бо вона ставить пастку вашим душам” (УЗ 90:17).
“Того, хто підноситься, буде понижено, а того, хто понижується, буде піднесено” (УЗ 101:42).
Яків ясно навчав, що Господь не хотів, аби нефійці практикували будь-яку форму множинного шлюбу. Він заявляв, що чоловіки повинні мати лише одну дружину, якщо тільки Господь не повелить інакше (див. Кн. Якова 2:27–30). У наш час Президент Гордон Б. Хінклі (1910–2008) проголосив позицію Церкви стосовно множинного шлюбу:
“Я хочу категорично заявити, що ця Церква не має нічого спільного з тими, хто практикує множинний шлюб. Вони—не члени цієї Церкви. Більшість з них ніколи до неї не належали. Вони порушують цивільний закон. І знають, що порушують його. За цим законом вони підпадають під покарання. Церква, звичайно, не має над ними жодної законної влади стосовно цього питання.
Якщо з’ясовується, що хтось із членів Церкви практикує множинний шлюб, то такого відлучають від Церкви, а це є найсерйознішим покаранням, яке може застосувати Церква. Такі люди прямо порушують не тільки цивільний закон, вони порушують закон цієї Церкви. Нас зобов’язує одне з уложень нашої віри. В ньому стверджується: “Ми віримо у підлеглість монархам, президентам, правителям і урядовцям, дотримуючись закону, шануючи і підтримуючи його” (Уложення віри 1:12). Ніхто не може одночасно слухатися закону і порушувати його. …
Понад століття тому Бог чітко відкрив Свою волю пророкові Уілфорду Вудраффу про те, що практика множинного шлюбу повинна бути припинена, а це означає, що тепер такий шлюб протирічить закону Бога. Навіть у тих країнах, де множинний шлюб дозволений цивільним чи релігійним законом, Церква вчить, що шлюб повинен бути одношлюбним і не приймає у своє членство тих, хто практикує множинний шлюб” (у Conference Report, Oct. 1998, 92; або Ліягона, січ. 1999, сс. 82–85).
Старійшина Річард Г. Скотт, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, навчаючи, дав чітке визначення закону цнотливості: “Будь-яка статева інтимність поза шлюбними узами—я маю на увазі будь-який умисний контакт зі священними, інтимними частинами тіла іншої людини, в одязі чи без нього—є гріхом і забороняється Богом. Гріховним є також навмисне стимулювання цих почуттів у власному тілі” (у Conference Report, Oct. 1994, 51; або Ensign, Nov. 1994, 38).
Старійшина Скотт також свідчив про божественне схвалення інтимних стосунків у шлюбі, а також божественний осуд сексуальної аморальності. Він попередив:
“Інтимні стосунки поза міцними узами шлюбу заборонені Господом, оскільки вони руйнують Його цілі. Такі стосунки узгоджуються з Його планом, якщо перебувають в межах священного шлюбного завіту. Якщо вони практикуються будь-яким іншим чином, то суперечать Його волі. Вони призводять до тяжких емоційних і духовних травм. Навіть якщо ті, хто бере в цьому участь, не усвідомлюють того, що відбувається зараз, вони зрозуміють це пізніше.
Сексуальна аморальність створює бар’єр для впливу Святого Духа та усіх Його проявів, таких, як духовне піднесення, просвітлення та наділення силою. Вона викликає потужне фізичне та емоційне збудження. З часом вона створює непереборне бажання, що веде порушника до більш серйозного гріха. Вона породжує егоїзм і може викликати акти агресії, такі, як жорстокість, аборт, зґвалтування та тяжкий злочин. Подібне збудження може призвести до гомосексуальних дій, які є злом і абсолютно невірні” (у Conference Report, Oct. 1994, 50–51; або Ensign, Nov. 1994, 38).
Кн. Якова 2:31–35. “Багато сердець померло, простромлені глибокими ранами”
Багато нефійських чоловіків поранили серця своїх дружин і втратили довіру своїх дітей. Коли порушується закон цнотливості, сім’ї можуть розпадатися. Старійшина Ніл A. Максвелл (1926–2004), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, пояснив яким чином наслідки гріха поширюються не лише на тих, хто його вчинив:
“Нецнотливість і невірність призводять до тяжких наслідків, таких, як далекосяжний і навіть триваловідлунюваний вплив незаконнонародженості та безбатченківства, а також хвороби й руйнування сімей. Як багато шлюбів “висить на волосині” або вже розпалися! …
Тому дотримання сьомої заповіді є могутнім щитом! (див. Вихід 20:14). Коли його опускають або втрачають, тоді втрачають і найнеобхідніші благословення небес. Жодна людина або народ не можуть процвітати тривалий час без цих благословень” (у Conference Report, Oct. 2001, 96; або Ліягона, січ. 2002, сс. 90–93).
Діти постійно навчаються з прикладів, які показують їм оточуючі їх люди. На жаль, неправедний приклад може мати руйнівний вплив на молодь. Старійшина Вон Дж. Фезерстоун, сімдесятник, застерігав: “Я хочу сказати дорослим та батькам: Батько старійшини Брюса Р. Мак-Конкі [Оскар Вальтер Мак-Конкі] вчив, що коли ми порушуємо будь-яку заповідь, навіть маленьку, то наша молодь пізніше у своєму житті може скоїти щось у 10 або 100 разів гірше, виправдовуючи це нашим порушенням маленьких заповідей” (у Conference Report, Oct. 1999, 15; або Ліягона, січ. 2000, с. 15–18).
Старійшина Джеффрі Р. Холланд, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, закликав батьків у Церкві демонструвати особисту віру й праведність своїм дітям:
“Я боюся, що деякі батьки не розуміють, що навіть при впевненості у своєму особистому свідченні, вони однак роблять цю віру заважкою для розуміння дітей. Ми можемо бути активними святими останніх днів, ходити на збори, та якщо ми не живемо цілісно за євангелією і не доносимо своїм дітям знання про непохитне і щире власне переконання щодо істинності Відновлення й божественного керівництва Церквою від Першого видіння й до цієї миті, ці діти, на жаль, але не на подив, можуть стати неактивними святими останніх днів, які не ходять на збори або щось у цьому дусі.
Нещодавно ми із сестрою Холланд познайомилися з чудовим юнаком, який прийшов до нас після блукання окультизмом і дослідження цілого спектру східних релігій—і все з метою знайти істинну віру. Як він сам сказав, його батько ні у що не вірив. Але дід був членом Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. “Але він особливо не захоплювався цим,—повідомив нам юнак.— Він завжди доволі цинічно відгукувався про Церкву”. Від цинічного діда до сина-агностика, й від нього до внука, котрий тепер відчайдушно прагне того, що Бог колись вже дав його сім’ї! …
Жоден з батьків і жодна людина не повинні мати права навіть ненавмисно увести дитину (чи будь-кого!) від відданості й фундаментальних вірувань через своє бажання виглядати розумними чи незалежними. …
Всіма силами живіть за євангелією так, щоб це було очевидним для інших. Дотримуйтеся завітів, про укладання вами яких знають ваші діти. Давайте благословення священства. І свідчіть! Не сподівайтеся, що ваші діти якось самі сприймуть ваші вірування” (у Conference Report, Apr. 2003, 91–92; або Ліягона, трав. 2003, с. 86).
Другу смерть також називають духовною смертю. У Путівнику по Писаннях пояснюється, що духовна смерть—це “відокремлення від Бога і Його впливу”. Духовна або друга смерть, про яку говорив Яків, “трапляється після смерті смертного тіла. Воскреслих істот, а також диявола і його ангелів буде засуджено. Ті, хто свідомо збунтувався проти світла та істини, зазнають духовної смерті. … (Алма 12:16; Геламан 14:16 –19; УЗ 76:36–38)” (Путівник по Писаннях, “Смерть духовна”).
Кн. Якова 4:5. Поклоніння Батькові в ім’я Ісуса Христа
Писання Якова надають нам важливу інформацію стосовно закону Мойсея і Старого Завіту. З Кн. Якова 4:5 ми дізнаємося, що пророки Старого Завіту, ще до часів життя Якова, знали, що Христос і Батько—це окремі особи і вони правильно поклонялися Батькові в ім’я Христа. Зі слів Якова зрозуміло, що закон Мойсея був не лише просто законом суворих заповідей і збірником юридичних кодексів, як стверджують деякі сучасні вчені. Закон Мойсея свідчив про Ісуса Христа і вів праведників до освячення через Його Спокуту.
Президент Меріон Дж. Ромні (1897–1988), з Першого Президентства, пояснив значення фрази “радити Господові”: “Я не думаю, що багато членів Церкви свідомо дотримуються людських або власних переконань замість того, щоб прислухатися до Господа. Однак, якщо ми не докладаємо зусиль, щоб дізнатися, якими є поради Господа, тоді ми схильні заміняти Його поради своїми власними. Фактично, нам не залишається нічого іншого, як дотримуватися своїх власних порад, якщо ми не знаємо настанов Господа” (“Seek Not to Counsel the Lord,” Ensign, Aug. 1985, 5).
Служачи сімдесятником, старійшина Дін Л. Ларсен пояснив, що ізраїльтяни у давнину “потрапили у дуже скрутне становище”, оскільки “наразили себе на серйозну небезпеку щодо духовних речей, бо не хотіли приймати прості, основні принципи істини. Вони прагнули того й цікавилися тим, “чого вони не могли розуміти” (Кн. Якова 4:14). Безсумнівно, вони були під впливом псевдовишуканості і снобізму, які дали їм хибне відчуття зверхності над тими, хто приходив до них з простими словами Господа. Вони перетнули межу мудрості й розсудливості і, очевидно, не спромоглися залишитися у колі фундаментальних істин євангелії, які забезпечують основу для віри. Можливо вони захоплювалися умоглядними й теоретичними питаннями, які заслоняли від них фундаментальні духовні істини. Коли їх було засліплено речами, які “вони не могли розуміти”, вони втратили розуміння й віру у викупну роль істинного Месії, а мета життя стала неясною. Дослідження історії Ізраїля доведе вірність тверджень Якова” (у Conference Report, Oct. 1987, 11–12; або Ensign, Nov. 1987, 11).
Старійшина Ніл А. Максвелл пояснив, як можна уникнути “поглядання за межу” сьогодні: “За словами Якова, неймовірна сліпота, що призвела до зречення тих істин, про які говорили пророки, і яка завадила людям упізнати в Ісусі Того, Ким Він був, настала “через поглядання за межу”. Люди, які зазирали поза простоту, поза пророків, поза Христа і поза Його прості вчення, в той час даремно чекали на Нього. Даремно вони чекатимуть і зараз. Бо лише євангелія Ісуса Христа навчає нас про суще, як воно дійсно є і як воно дійсно буде” (“On Being a Light” [address delivered at the Salt Lake Institute of Religion, Jan. 2, 1974], 1).
Обдумайте
Яків зазначив, що отримав своє “доручення від Господа” (Кн. Якова 1:17). Що має зробити людина, щоб отримати доручення від Господа?
Яків учив, що ми повинні ставитися до кожної людини, як до дорогоцінної дитини Бога (див. Кн. Якова 2:21). Як ми можемо робити це краще?
Якими є деякі з наслідків, що настають негайно і в майбутньому через порушення людиною закону цнотливості? Що ви вирішили робити, щоб не порушувати цю священну заповідь Бога?
Що означає “радити Господу”, а не брати “пораду з Його рук?” (Кн. Якова 4:10).
Запропоновані завдання
Користуючись наступним уривком з Писань, зробіть перелік порад Господа стосовно фінансових питань: Кн. Якова 2:12–19; Moсія 4:16–26). Використайте складений вами перелік, щоб розробити особисті фінансові керівні принципи, яких будете дотримуватись протягом свого життя.
Прочитавши у Кн. Якова 1:1–4 пораду Нефія Якову стосовно того, що має бути записаним на малих пластинах, складіть план впорядкування вашої особистої історії.