Килимок з історіями
Хто б міг подумати, що так багато історій може міститися в одному килимку?
“І зможемо ми відшукать своїх рідних, і пам’ять про них збережемо ми” (“Істина від Іллі”, Збірник дитячих пісень, сс. 144–145).
Кеті, підскакуючи уздовж тротуару, добігла до великого дуба на розі вулиці. Завдяки старому дереву було легко знайти дім бабусі.
Як завжди бабуся сиділа у вітальні, спокійно сплітаючи і зшиваючи смужки яскравої тканини. Наполірована дерев’яна підлога дому бабусі була прикрашена красивими килимками, які вона зробила власноруч.
“Привіт, люба”,—сказала бабуся, коли Кеті увійшла. Невдовзі вони розмовляли про те, що Нана називала “старими часами”. Вони разом розглядали чорно-білі фото. Особливо Кеті подобалося розглядати одяг і зачіски, які носили її родичі в молодості.
“Все було зовсім іншим,—сказала бабуся, зітхаючи.—Ти знаєш, у нас не було машин, телевізорів або мобільних телефонів”.
Кеті не могла навіть уявити, що їй потрібно було б усюди ходити пішки. “Як ви розважалися, бабуню?”—запитала Кеті.
“Нам подобалося разом співати. Ввечері ми збиралися навколо піаніно і співали наші улюблені пісні. Іноді ми співали до хрипоти! То було так весело”.
Бабуся дивилася у вікно і ніби, мотаючи назад плівку років, знову змогла їх побачити.
Кеті сіла біля скрученого килимка, що спадав з колін бабусі. Вона провела пальчиками по стьожках.
“Я подумала,—повільно сказала бабуся,—а чи не хотілося б тобі зробити свій власний плетений килимок?”
Кеті підстрибнула і заплескала в долоні.
“Я б хотіла, бабуню! Ми можемо почати сьогодні?”
Бабуся тихо засміялася. “Для початку тобі треба щось зробити. Іди додому і візьми весь старий одяг, який ми можемо порізати на смужки”.
Її очі заблищали, коли вона нахилилася до Кеті, її голос був тихий, ніби вона ділилася секретом.
“Саме це і робить килимки особливими. Оскільки він зроблений з одягу, килимок може розповідати історії твого життя. Кожне пасмо подібне до розділу з книги про тебе. Дивлячись на тканину старої сукні, ти можеш згадувати місця, в яких ти її носила, і те, що ти в ній робила”.
Кеті широко розкрила очі. Вона вказала на килим, який плела бабуся.
“Ти все пам’ятаєш про одяг, з якого зроблено цей килимок?”
Бабуся усміхнулася. “Можеш не сумніватися! Ця червона смужка з сукні, яку я носила, коли ти народилася. Я пам’ятаю, як увіткнулася носом у скло в ясельній кімнаті, щоб краще тебе розгледіти. Ти все ще була рожева і зморшкувата”.
Кеті з бабусею разом сміялися, коли та продовжувала розповідати Кеті історії, вплетені в килимок. Як тільки Кеті дісталася того вечора додому, вони з мамою відклали старий одяг, який Кеті могла використати.
Наступного дня Кеті віднесла одяг у дім бабусі. Бабуся показала Кеті, як розрізати тканину на довгі смужки, сплітати їх і зшивати косички разом.
Кожного дня після школи Кеті продовжувала працювати над своїм килимком у домі бабусі.
Потроху килимок збільшувався. З плином днів Кеті вивчила напам’ять багато бабусиних історій. Були такі дні, коли говорила лише вона, розповідаючи бабусі історії.
Одного дня, додавши до килимка блакитну смужку, яка колись була її улюбленими джинсами, Кеті провела долонею руки по кольорових косичках килимка.
“Чи не здається тобі, що килимок майже готовий?”—запитала бабуся, відірвавшись від своєї роботи.
“Ще ні”,—з усмішкою сказала Кеті. Вона не хотіла, щоб час, який вона проводила з бабусею, закінчувався.
Ілюстрація Г. Бйорна Торкельсона