2016
Другий шанс
попереднє наступне

Голоси святих останніх днів

Другий шанс

Кейлі Болдуін, шт. Аризона, США

Latter-Day Saint Voices

Коли я вперше з ним познайомилася, я тримала свою скрипку.

Він прослизнув біля мене, коли я заходила у їдальню, а мій футляр зі скрипкою шльопнув мене по нозі.

“Скрипка”,—сказав він, підійшовши.

“Так”,—відповіла я.

Я ніколи не розмовляла з людиною, яка мала якісь вади, і не знала, що ще сказати. Він пішов за мною до мого столика і сів поруч, вказуючи на футляр зі скрипкою.

“Скрипка”,—сказав він знову.

Я відкрила футляр і його очі засяяли. Він незграбно провів пальцем по струнах. Моє серце стиснулося, коли я подумала, що струна може порватися, тож я закрила кришку футляра. Він обняв мене, перш ніж я пішла.

Після цього я часто його бачила.

Щоразу, коли він бачив мене, він обнімав мене руками за плечі і цілував у маківку.

До кінця навчання у школі я завжди намагалася уникати його, коли бачила, що він наближається. Коли він знаходив мене і починав стискати в обіймах і цілувати, я терпіла це кілька секунд з вимушеною усмішкою, а потім хутко йшла геть, не промовивши і слова.

“О, ні”,—пробурмотіла я, коли побачила його на своєму останньому концерті у складі шкільного оркестру. Після концерту він попрямував до того місця, де ми з друзями стояли перед входом до актового залу.

Мої друзі розступилися, коли він з усмішкою підійшов до мене з розкритими обіймами.

“Вільяме!”

Я озирнулася і побачила жінку, яка бігла до нас.

“Вибачте,—сказала вона, беручи його за руку.— Вільям любить скрипку. Він благав мене, щоб я привела його сьогодні на цей концерт. Ходімо, любий”.

До тієї миті я навіть не усвідомлювала, що не знала його імені. Я вперше побачила Вільяма два роки тому, але так довго його уникала, що ніколи не докладала зусиль, щоб по-справжньому з ним познайомитися. Коли я побачила, як Вільям і його мама віддаляються, на мене накотила хвиля сорому.

Через багато років, коли я вже вийшла заміж, у мене народився чудовий маленький хлопчик з синдромом Дауна, якого ми назвали Спенсер. Я часто згадувала Вільяма, коли дивилася на свого сина, і думала, чи станеться зі Спенсером щось подібне. Чи будуть люди його уникати, бо він надто багато цілується чи надто сильно обіймає? Чи будуть його однолітки незручно почуватися через його обмеження?

Коли Спенсеру було чотири місяці, я повезла його до місцевої лікарні на огляд. Коли я виймала його з машини, то побачила двох людей, які виходили з лікарні. Я не могла повірити, що то був Вільям і його мама.

“Вільяме!” Я покликала його, коли підійшла ближче. Моє серце калатало.

“Привіт!” Він неквапливо перетнув паркувальний майданчик, а на його обличчі сяяла широка усмішка. Він простягнув свою руку і енергійно потиснув мою.

“Як ти?”— я запитала його.

“Скрипка”,—сказав він, а його очі радісно сяяли.

Скрипка. Він також мене згадав. “Так,—ледь сказала я, усміхаючись крізь сльози.—Я граю на скрипці”.

Поки ми розмовляли, я серцем молилася за лагідні милості люблячого Небесного Батька, Який знав, як сильно я хотіла зустрітися з Вільямом ще раз. Я вдячна, що Бог бачив мене—молоду матір, збентежену через хворобу свого сина і схвильовану думками про його майбутнє—і дав мені цю зустріч, нагадуючи, що Він знає про нас.