2016
Шок, смуток і Божий план
попереднє наступне

Шок, смуток і Божий план

Автор живе в Албанії.

Під час найжахливішого періоду свого життя, я відчувала, що Небесний Батько був поруч зі мною, коли я проходила весь цей шлях.

Shock, Sorrow, and God's Plan

Ілюстрація Девіда Куртіса

Якось рано-вранці у 2008 році моя мама розбудила мене, щоб я ішла до школи. Того ранку я була по-справжньому щаслива, але я не знала, що він обернеться найгіршим днем мого життя або останнім разом, коли я була з нею. В той день я не змогла побути на всіх уроках, бо за мною приїхала подруга нашої сім’ї, щоб забрати мене і сказати, що мама покінчила життя самогубством. Мені було лише 12 років.

Я подумала: “Як я можу жити без мами?” Вона була моєю найкращою подругою.

Я плакала упродовж місяців. Я не хотіла ходити до школи, бо інші діти ставилися до мене по-іншому і жаліли мене. Я не знала, що мені робити; але одне я знала точно—я мала бути сильною в очах інших.

Одного дня, через п’ять чи шість місяців після маминої смерті, я була сама в своїй кімнаті, сиділа біля вікна і плакала, намагаючись зрозуміти, навіщо я тут. Раптом у своєму розумі я почула голос: “Ти Моя донька. Я не дам тобі страждати”. Я знала, що це був Бог. Але я була здивована, бо не вірила більше в Нього, особливо з того часу, як відчула, що саме Бог забрав від мене маму. Хоча я не знала, що Він має на увазі, я відчула себе в безпеці.

Через три роки я поїхала до Рима, в Італію, щоб провідати свого дядька. Він постійно розповідав мені про церкву, до якої ходив. Однієї неділі він узяв мене з собою. Я завжди пам’ятатиму, як вперше підійшла до дверей церкви і, увійшовши, відчула любов Небесного Батька. Було таке почуття, наче я вдома.

Я почала ходити до церкви кожної неділі й на всі заходи, що проводилися в будні дні. Мені подобалося бути з молоддю Церкви. Завдяки їм я стала щасливішою. Вони думали так само, як я, і вірили в те саме, що і я. Потім через три місяці літні канікули закінчилися і я мала повертатися до Албанії.

Після повернення додому я сказала татові про почуття, які мала, і якою щасливою була весь той час. Йому це не сподобалося. Він сказав, що не дозволить мені надалі ходити до церкви або більше про неї дізнаватися. Тож я мала бути терплячою упродовж наступних трьох років, поки мені не виповниться 18. Тоді я могла б приймати рішення самостійно і охриститися.

Весь цей час я мала благословення зустрічатися з великою кількістю людей, які розповідали мені про те, що вони дізнавалися в церкві кожної неділі. Серед тих людей була Стефані. Вона жила в Італії, коли мій дядько приєднався до Церкви, але повернулася до себе додому в Сполучені Штати. Мій дядько подумав, що було б добре, якби ми листувалися, тож я додала її до своїх друзів у Facebook.

Хоча ми ніколи не зустрічалися, я завжди буду вдячна за те, що вона допомогла мені зміцнити віру й дізнатися більше про євангелію Ісуса Христа. Вона писала мені майже кожної неділі і розповідала все, про що дізнавалася в церкві, а потім відповідала на мої запитання. Вона була мені прекрасною подругою.

Нарешті, після років терпеливого очікування, я охристилася усього через 2 дні після того, як мені виповнилося 18. І невдовзі я поділюся з моєю мамою радістю, яку я відчула того дня, бо я буду христитися за неї. Я знаю, що вона буде пишатися обраним мною життям.

Я відчуваю, як Небесний Батько мене благословляє, бо Він багатьма способами підтримував мене і був поруч зі мною, коли я проходила весь цей шлях. Мені треба було лише чекати і бути терпеливою, бо в Нього був для мене план. Він—Той, Хто дав мені сили подолати всі випробування, з якими я стикалася. Він був завжди поруч, допомагаючи мені бути щасливішою.