Чи я повною мірою живу за євангелією?
Доведеться відкласти вивчення Писань. Усі три сини вже прокинулися—і набагато раніше, ніж звичайно. Наймолодший, Каден, якому тоді було півтора роки, плакав у своєму ліжечку. Я увійшла в його кімнату і з першого ж погляду зрозуміла, що він захворів.
Так розпочався той понеділок суцільних випробувань. У якусь мить, невдовзі після того як я перестелила ліжечко Кадена і намагалася його погодувати, він перекинув на підлогу велику банку. Яблучне пюре розбризкалося по всій кухні, а скло розлетілося по всій підлозі. Наводячи порядок, я подумала про все, чого не роблю: сімейна історія, служіння, домашні запаси, місіонерська робота.
“І як я можу робити все те, що маю робити, якщо ледве справляюся з основною хатньою роботою?”—думала я. Ледь настав вечір, а я вже була повністю виснажена, проте вирішила не думати про сумне під час вечері, домашнього сімейного вечора та підготовки хлопчиків до сну.
Нарешті, коли діти вже спали, я сіла, щоб зробити те, на що не мала часу раніше. Я взяла журнал Ensign за травень 2006 року, який був відкритий на виступі президента Генрі Б. Айрінга під назвою “Як дитя”. Мій погляд зупинився на абзаці, який я підкреслила раніше: “Щоб мати й надалі благословення тієї зміни [людської природи] у своєму серці, нам потрібні рішучість, зусилля і віра. Цар Веніямин навчав принаймні про кілька вимог, яких треба дотримуватися. Він сказав, що заради збереження прощення наших гріхів день у день ми повинні нагодувати голодних, одягти роздягнених, відвідати хворих і надати їм допомогу, духовну і матеріальну” (Ліягона та Ensign, трав. 2006, с. 17).
В ту ж мить я знову відчула, що не живу за євангелією повною мірою. Я думала: “Як я можу годувати голодних, одягати роздягнених, відвідувати хворих і допомагати людям у вирішенні їхніх духовних та матеріальних проблем, якщо мені ледве вдається піклуватися про власну сім’ю?”
І саме в цю мить я отримала приголомшуюче відчуття божественного схвалення. Воно було настільки чітким, точним і відчутним, що в мене виникла необхідність записати його, аби не забути. Я пригадала всі події того дня—я постійно годувала голодних, прала одяг, щоб одягнути роздягнених (Кадена потрібно було перевдягати багато разів на день), я ніжно піклувалася про хворе немовля, допомагала п’ятирічному сину готувати урок на домашній сімейний вечір про місіонерську роботу, а потім разом із сім’єю поговорила про силу прикладу—іншими словами, допомагала людям вирішувати духовні й матеріальні проблеми.
Це відчуття огорнуло мене таким сильним спокоєм, що я безпомилково знала: Господь каже мені, що приймає мою жертву. Піклуючись про свою сім’ю, я виконувала настанови царя Веніямина і президента Айрінга.