Спомини, пов’язані зі Скинією
Сьогодні переосвячується ця будівля, то ж давайте і ми пообіцяємо переосвятити своє життя для роботи нашого Господа і Спасителя, Ісуса Христа.
Мої брати і сестри, ті, хто тут, у Скинії, і ті, хто слухає нас по всьому світу завдяки різним засобам зв’язку, для мене радість знову стояти перед вами у цій величній будівлі. Тут ніхто не може не відчути дух перших святих, які збудували цей прекрасний дім поклоніння, а також усіх тих, хто впродовж років працював, щоб зберегти його і зробити прекрасним.
Недавно я думав про багато значущих для мого життя подій, які пов’язані із Солт-Лейкською Скинією. Оскільки їх надто багато, щоб мені їх сьогодні назвати, я хотів би розповісти лише про кілька з них.
Я пригадую час, коли мені було вісім років і я вже міг охриститися. Моя мама поговорила зі мною про покаяння і значення хрищення; потім, у суботу, це був вересень 1935 року, ми з нею трамваєм поїхали до христильної купілі в Скинії, яка ще донедавна знаходилася в цій будівлі. У той час не було заведено, як це є зараз, щоб батьки христили своїх дітей, оскільки цей обряд, як правило, проводився у суботу зранку або після обіду і багато хто з батьків були на роботі, займаючись своїми щоденними професійними справами або торгівлею. Я одягся у біле і був охрищений. Я пам’ятаю той день, наче це було вчора, і те щастя, яке відчував після того, як обряд було виконано.
Упродовж років, а особливо коли я служив єпископом, я був свідком багатьох інших хрищень у купілі Скинії. Кожне з них було особливою і надихаючою подією, і кожне служило мені нагадуванням про моє хрищення.
У квітні 1950 року моя дружина Френсіс і я були на недільній післяобідній сесії генеральної конференції, що проводилася у цій будівлі. Президент Джордж Альберт Сміт був тоді Президентом Церкви, і на завершення конференції він звернувся з надихаючим і могутнім посланням, що стосувалося Воскресіння нашого Господа і Спасителя, Ісуса Христа. А наприкінці свого виступу він виголосив пророче попередження. Він сказав: “Не пройде багато часу, як біди спіткають людську сім’ю, якщо тільки вони негайно не покаються. Не пройде багато часу, як ті, хто розсіяні по лицю землі, гинутимуть мільйонами… від того, що настане” (in Conference Report, Apr. 1950, 169). Це були тривожні слова, бо вони були сказані пророком Бога.
Через два з половиною місяці після тієї генеральної конференції, 25 червня 1950 року, вибухнула війна в Кореї—війна, яка, в кінцевому рахунку, забрала життя 2,5 мільйонів людей. Ця подія підказала, щоб я пригадав сказане Президентом Смітом, коли ми сиділи у цій будівлі того весняного дня.
Я був у Скинії на багатьох сесіях генеральних конференцій і завжди отримував настановлення й натхнення від слів Братів. Потім, у жовтні 1963 року, Президент Девід О. Маккей запросив мене у свій кабінет і запропонував прийняти покликання служити членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Він попросив, щоб я про це покликання нікому не говорив, крім дружини, і щоб я прийшов у Скинію на генеральну конференцію наступного дня, коли буде зачитано вголос моє ім’я.
Вранці наступного дня я прийшов у Скинію, точно не знаючи, де ж я маю сісти. Оскільки я був членом Комітету священства з домашнього вчителювання, то вирішив, що сяду серед членів цього комітету. Я помітив свого друга, на ім’я Х’ю Сміт, який теж був членом Комітету священства з домашнього вчителювання. Він покликав мене сісти біля нього. Я не міг нічого сказати йому про своє покликання, але сів поряд з ним.
На сесії підтримували членів Кворуму Дванадцятьох Апостолів і, звичайно ж, прочитали моє ім’я. Я знаю, що та відстань із залу до подіуму була найдовшою у моєму житті.
Приблизно 44 роки минуло від тієї конференції. До 2000 року, коли було освячено Конференц-центр, моїм привілеєм було виступати з цієї кафедри у цій будівлі 101 раз з посланнями на генеральних конференціях, це не рахуючи виступів на конференціях допоміжних товариств та інших зборах, що проводилися тут. Цей мій виступ стане 102-им. За роки, коли мені доводилося стояти тут, я мав багато духовних переживань.
Виступаючи на генеральній конференції у жовтні 1975 року, я відчув потребу звернутися у своїй промові до дівчинки з довгим білявим волоссям, яка сиділа на балконі цієї будівлі. Я попросив присутніх звернути увагу на неї і з легкістю відчув слова, які свідчили мені, що цій дівчинці потрібно почути послання, яке було в мене в голові, і воно стосувалося віри іншої молодої панни.
Після цієї сесії я повернувся у свій кабінет і побачив, що там на мене чекають—дівчинка, яка назвалася Місті Уайт, і її дідусь, бабуся та тітка. Вітаючись з ними, я впізнав Місті—це вона сиділа на балконі і до неї я звернувся у своєму виступі. Я дізнався, що їй скоро виповниться вісім років, і її беруть сумніви—христитися їй чи ні. Вона схиляється до того, щоб христитися, і її дідусь та бабуся, з якими вона живе, теж хотіли б, щоб вона христилася, але її малоактивна в Церкві мама пропонує почекати з цим, поки їй не виповниться 18 років. Місті сказала дідусю і бабусі: “Якщо ми поїдемо на конференцію у Солт-Лейк-Сіті, то, може, Небесний Батько дасть мені знати, що я маю зробити”.
Місті і її дідусь з бабусею та тітка приїхали з Каліфорнії в Солт-Лейк-Сіті на конференцію і змогли дістати квитки у Скинію на суботню післяобідню сесію. Якраз там вони й сиділи, коли я звернув увагу на Місті і вирішив звернутися до неї.
Завершуючи нашу бесіду після сесії, бабуся Місті мені сказала: “Гадаю, Місті хотіла б вам щось сказати”. І ця чудова дівчинка сказала: “Брате Монсон, виступаючи на цій конференції, ви відповіли на моє запитання. Я хочу, щоб мене охристили!”
Сім’я повернулася в Каліфорнію, Місті була охрищена і конфірмована в члени Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. І з тих пір усі ці роки Місті залишається відданою і вірною євангелії Ісуса Христа. Чотирнадцять років тому я мав привілей виконувати храмовий шлюб з чудовим молодим чоловіком у святому храмі; разом вони виховують п’ятьох прекрасних дітей і чекають на шосту.
Мої брати і сестри, я відчуваю цей привілей стояти знову за кафедрою Скинії у цій будівлі, з якою у мене пов’язані такі дивовижні спогади. Скинія—це частина мого життя, та частина, якою я дорожу.
Я мав честь і задоволення упродовж свого життя піднімати свою руку під прямим кутом на підтримку дев’ятьох Президентів Церкви, коли зачитувалися їхні імена. Цього ранку я разом з вами знову підтримую нашого любого пророка, Президента Гордона Б. Хінклі. Це радість і привілей служити з ним і президентом Фаустом.
Сьогодні переосвячується ця будівля, то ж давайте і ми пообіцяємо переосвятити своє життя для роботи нашого Господа і Спасителя, Ісуса Христа, Який з готовністю віддав Своє життя, щоб ми могли жити. Давайте щодня наслідувати Його, я смиренно молюся про це, в ім’я Ісуса Христа, амінь.