Сім лагідних чудес
Автор живе в штаті Невада, США.
Господь благословив моє життя чудесами, що допомогли мені йти шляхом, який Він для мене приготував.
Ілюстрація Реда Хансена
Навчаючи багатьох чудових людей і служачи їм у Форт-Вортській Техаській місії, я часто роздумував над своїм благословенним життям. Я в захваті від сімох особливих подій у своєму житті, які я вважаю чудесами.
По-перше, я вижив на початку свого життя, яке почалося за дуже скромних обставин. Я народився на земляній підлозі в хатинці своєї матері в Дессі, Ефіопія. Мама була єдиною родичкою, яку я будь-коли знав, і вона сама збудувала хижку заввишки 2,4 метри куполоподібної форми з палиць та грязі, яку вона зверху покрила травою та листям. У нашому поселенні не було ні водопроводу, ні каналізації. Хвороби і смерть лютували у нашій kebele, тобто в місцевості. Було дуже важко знайти їжу, а купити її було для нас просто неможливо. Не було такого дня, коли б ми з мамою не голодували.
Коли мені було 4 роки, у мами розвинулася смертельна хвороба. З останніх сил ми допленталися до лікарні, де моя дорога, зовсім змучена матуся померла. Завдяки співробітникам лікарні я не залишився помирати від голоду на вулиці. Вони влаштували мене до притулку для сиріт у місті Аддіс-Абеба, столиці Ефіопії.
Друге диво сталося в моєму житті, коли воно докорінно змінилося. У цьому притулку для сиріт я жив у чистій будівлі, спав у ліжку і їв стільки, скільки хотів. Інші сироти також втратили близьких, і вони навчили мене, як прийняти втрату мами. Вечорами ми збиралися і співали пісні англійською мовою, а молилися амхарською—нашою рідною мовою. Ми молилися один за одного і просили Бога благословити нас тим, щоб нас усиновили в “хороші, добрі, люблячі сім’ї”. І музика, і молитви глибоко вплинули на моє життя. Я ніколи не переставав молитися.
По-третє, мене познайомили з місіонерами і Церквою, коли мені було вісім років. Мене запросили подивитися освячення першої будівлі, зведеної Церквою СОД в Ефіопії в неділю, 30 листопада 2003 року. Під час освячення я відчув сильний вплив Святого Духа, а присутні місіонери випромінювали радість, щастя і той самий сильних дух. Я пам’ятаю, як подумав, що хотів би бути таким, як вони. Але я й гадки не мав, як можу досягнути цієї мети.
Четверте диво настало невдовзі після цього. Одна сім’я зі Сполучених Штатів мене усиновила. Мій новий батько взяв мене з притулку для сиріт і привіз додому. Ми почали процес знайомства, а я почав звикати до нового оточення.
З моєю появою відразу ж виникло багато труднощів. Куди б я не пішов, люди сміялися з моєї англійської мови. Моя обмежена освіта спричинила труднощі в школі. Я молився про допомогу, а потім працював старанніше, ставав кмітливішим, долаючи прогалину в освіті, особливо з англійської мови. Небесний Батько знову відповів на мої молитви. Через два роки я пишався тим, що перескочив через один клас.
Після цього настали труднощі вдома. Молитви до Господа, високі особисті цілі й велике бажання досягнути успіху допомогли мені пройти через цей надзвичайно складний період. Згодом за допомогою соціального працівника ми з батьком погодилися розірвати усиновлення. То був час молитов, віри і допомоги від Небесного Батька.
Тепер, коли мені було 15 років, приблизно рік я жив з прийомною сім’єю. Саме тоді й сталося п’яте чудо. Коли я катався на санчатах з двома друзями, то познайомився з сім’єю СОД, яка мала двох чудових донечок. Коли та сім’я їхала додому, одна з дочок вголос сказала: “Я думаю, що Господь хоче, аби ми усиновили Єфрема Сміта”. Дивовижно, але три інші члени тієї сім’ї також отримали таке натхнення. Той батько звернувся до Відділу соціальної служби і невдовзі я переїхав до свого нового дому. З самого початку мій дивовижний новий батько дав мені свободу волі. Наприклад, він пояснив, що їхня сім’я в неділю ходить до церкви. Він дозволив мені вибирати: іти з ними чи залишатися вдома. Він сказав, що так само мене любитиме, навіть якщо я не ходитиму до церкви. Я вирішив ходити до церкви, і з того часу я прийняв багато інших праведних рішень.
Шосте чудо сталося тоді, коли я отримав свідчення про євангелію. Одного разу в неділю я сидів на причасних зборах і співав “О, як осягнути Ісусові милості” (Гімни, № 193). Сльози, як горошини покотилися по моїх щоках, коли я отримав особисте свідчення про те, що Ісус є Христос і що ця Церква є Його Церквою.
Нарешті, коли минуло дев’ять років, я знав, як стати таким, як ті місіонери! Стати місіонером тепер можна було з 18 років, але моє усиновлення ще не було завершене. Я чекав сім довгих місяців, поки усиновлення завершилося. Згодом я надіслав документи на місію. Через чотири дні я отримав місіонерське покликання. Усього через тиждень Господь благословив мене остаточним завершенням процесу усиновлення і покликанням на місію. Я надзвичайно дорожу обома документами! Вони є моїм сьомим чудом. Так, дійсно, треба було здійснитися багатьом чудесам, щоб з тієї глинобитної хижки в Ефіопії я потрапив на свою дорогоцінну місію.