2016
Чи це дійсно варте зусиль?
попереднє наступне

Чи це дійсно варте зусиль?

Брендон Комсток, шт. Юта, США

Наш чотирирічний син Коултон з гордістю показав нам аркуш паперу, отриманий від учительки Початкового товариства, в якому були написані його слова для найближчої програми виступу Початкового товариства на причасних зборах. Наше завдання полягало в тому, щоб розучити з ним речення з чотирьох слів до презентації програми, яка мала відбутися через два тижні.

Ввечері в понеділок ми перетворили домашній сімейний вечір на повноцінну репетицію. З усмішкою на обличчі Коултон десятки разів пробував повторювати фразу з моєю дружиною, а я в той час його скеровував такими словами: “Не кривляйся, коли це промовляєш” та “Говори чітко”.

Попри всі наші зусилля навіть я не був впевнений, що він почав казати фразу краще, ніж це було на початку.

Підготовка до церкви вранці наступної неділі супроводжувалася двома загубленими шкарпетками, прорізанням зубів у восьмимісячної дитини і плачем чотирирічної.

Коли збори почалися, ми не проспівали ще і вступного гімну, як я вже два рази виходив у коридор з плачучою дитиною. Коли хор піднявся, щоб співати, я майже не вірив у те, що хтось у сім’ї зможе отримати надихаючий досвід; я просто сподівався, що ми дотягнемо до кінця зборів.

Коли прозвучало заключне “амінь”, я з полегшенням зітхнув. Але, святкуючи перемогу, я не міг позбавитися думки: “Чи це дійсно варте наших зусиль? Чи ми справді в чомусь покращуємося разом з нашими дітьми, приводячи їх кожного тижня до церкви?”

Мені пригадалися слова старійшини Девіда А. Беднара, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Він сказав: “Інколи сестра Беднар та я відчували роздратування від того, що праведні традиції, над встановленням яких ми так важко працювали, здавалося, не приносили негайних духовних результатів, яких ми воліли та очікували. …

Ми з сестрою Беднар вважали, що допомога нашим синам у розумінні змісту уроку або конкретного послання з Писань—була нашою головною метою. Та цього не відбувалося кожного разу, коли ми вивчали, читали чи вчились разом. Найважливішим уроком—уроком, який ми не повністю цінували в той час—була, мабуть, послідовність наших намірів і зусиль” (“Бути більш старанними і турботливими вдома,” Ліягона, лист. 2009, с. 19).

З оновленою впевненістю я повернувся додому й знову та знову вчив сина промовляти ту фразу. Коли настав його час виступати, ми з такою радістю слухали, як він чітко і впевнено проголосив: “Ісус Христос—син Божий”.

Ми десятки разів чули, як він це промовляв до виступу, але тепер все сприймалося зовсім по-іншому, і, чуючи, як він каже ці слова не вдома і самостійно, ми отримали величезне задоволення.

Нам треба багато навчати свого маленького хлопчика, перш ніж він стане зрілим чоловіком, але ми будемо докладати найкращих зусиль, щоб відвідувати церковні збори, проводити домашній сімейний вечір і щодня молитися, сподіваючись, що одного дня, коли син уже не буде вдома і житиме самостійно, він знову згадає той важливий рядок: “Ісус Христос—Син Божий”.