Наші домівки, наші сім’ї
Сповнений любові приклад мого батька
Мій батько показав мені, як любити своїх дітей, які обрали інші шляхи.
Зліва: фотоілюстрація © iStock/Thinkstock; справа: фотографія Дела Бенсона
Я приєднався до Церкви після того, як прийняв запрошення двох друзів відвідувати семінарію. Мої батьки завжди підтримували моє рішення христитися, служити на місії і укласти храмовий шлюб. Однак пригадую, як мені було боляче (і, думаю моїм батькам також), від того, що вони терпляче чекали в кімнаті для очікування в храмі Прово, шт. Юта, поки я запечатувався зі своєю нареченою.
Пізніше у нас народилося четверо дітей, і я пригадую, як радів, що кожен з них запечатаний до нас, бо вони народилися в завіті. Наші діти були першими онуками, і хоча мої батьки, а також брати і сестри ніколи не приєдналися до Церкви, у них були близькі стосунки з усіма моїми дітьми. Упродовж багатьох років ми жили близько один від одного, і мої батьки могли відвідувати шкільні та спортивні заходи, в яких брали участь мої діти. Вони приходили на хрищення кожної дитини.
Однак коли наші діти досягли підліткового віку, я отримав роботу в іншому штаті, і ми з сім’єю переїхали. Але навіть у ті роки мої батьки постійно спілкувалися з нашими дітьми. Вони відвідували нас і часто писали листи.
Коли мої батьки досягли середнього віку, у мами виявили ранні ознаки хвороби Альцгеймера. Батько був рішуче налаштований доглядати за нею, навіть коли її стан вимагатиме цілодобового піклування. І у ці пізніші роки батько підтримував зі мною зв’язок кожного тижня, а іноді й кожного дня, за допомогою телефонних дзвінків та листів. Я завжди підтримував близькі стосунки з обома батьками, але упродовж останніх 10 років життя мого батька ми дуже зблизилися. Я також зрозумів тоді, що він так само успішно спілкувався з моїми трьома братами і сестрами—незважаючи на різницю інтересів та релігій, які ми сповідували, коли стали дорослими.
Зліва: фотоілюстрація © iStock/Thinkstock; справа: фотографія Дела Бенсона
Моя сім’я жила на протилежному узбережжі Сполучених Штатів від моїх батьків у ті останні роки, і вони двічі приїжджали до нас через усю країну, хоча хвороба Альцгеймера у моєї мами розвинулася до тієї стадії, коли татові вже було надзвичайно важко допомагати їй під час дальніх перельотів.
У той самий час усі мої діти по черзі вирішили перестати ходити до церкви. Двоє з них згодом навіть вилучили свої імена з церковних записів. Звичайно, це було випробуванням як для моєї дружини, так і для мене. І хоча мій батько не був святим останніх днів, рішення моїх дітей завдали болю і йому та викликали збентеження. В душі він був релігійною людиною і разом з нами молився за них у ті роки.
У 2005 році батько помер після того, як у нього виявили рак, а мама померла через три роки. Ми з дружиною раділи, що можемо як повірники виконати храмові обряди після їхньої смерті.
Я довго молився, аби зрозуміти, як мені краще спілкуватися з нашими дітьми, оскільки вони вже дорослі, а дехто з них уже має подружжя і дітей, але жоден не належить до Церкви СОД. Емоційно ми близькі з усіма чотирма дітьми, і ми вдячні, що вони часто виявляють нам свою любов.
Зрештою я отримав дуже чітку відповідь стосовно того, як я повинен поводитися, можливо, до кінця життя, з цими дорослими дітьми. Я маю робити те, що робив для мене мій батько. Попри розбіжності, які ми мали в житті, та різні релігійні погляди мій батько вирішив мати зі мною близькі стосунки як батько і як друг, коли я переживав біль від того, що мої діти обирають інший стиль життя і вірування. Я зрозумів, що повинен наслідувати приклад свого батька, який навчив мене, як ставитися до дітей, що сповідують іншу релігію: виявляти безумовну любов, так само, як це зробив би Спаситель.