Я? Пастир в Ізраїлі?
Я тисячі разів бачив, як пастирі відвідують своїх підопічних, і сам був серед них. Я свідчу про сильний Дух, Який завжди супроводжує такі візити.
Одна з рис, яка вирізняє Церкву Ісуса Христа Святих Останніх Днів серед інших церков—це наявність мирських пастирів. У нас немає оплачуваного духівництва у приходах, філіях, колах і округах. Натомість члени Церкви самі служать одне одному.
Кожен член Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів має покликання бути пастирем в Ізраїлі. Ті, хто є пастирями, служать у єпископатах і президентствах філій, провідниками священства й допоміжних організацій, діловодами і секретарями, різного роду вчителями—у тому числі домашніми й візитними—та виконують безліч інших доручень.
Мирські пастирі мають дещо спільне. У кожного є вівці, яких треба живити, підбадьорювати і яким служити. Кожного було покликано Господом через призначених Ним служителів. Кожен звітує перед Господом за своє управительство, доручене йому як пастирю.
Шукати заблукалих овець
У 1980 році 19-річний Джозеф Серж Мерілус залишив свою рідну країну Гаїті й у пошуках роботи переїхав до Домініканської Республіки. За 18 місяців він знову приїхав на Гаїті, закохався і повернувся в Домініканську Республіку вже зі своєю нареченою Марі Раймонд Естерлін.
Коли вони розпочали своє подружнє життя у новій країні, Джозеф відчував духовну спрагу. Разом з Марі вони відвідали багато церков, бажаючи втамувати ту спрагу, але їм, гаїтянським креолам, у іспаномовній країні було нелегко спілкуватися з людьми. Згодом вони натрапили на двох місіонерів-святих останніх днів, які запросили їх до церкви. Після того як Джозеф і Марі кілька разів побували на зборах, місіонери терпляче проводили з ними уроки іспанською мовою, і у вересні 1997 року вони охристилися.
Джозефа покликали служити в президентстві Недільної школи, потім радником у президентстві філії, а ще пізніше—президентом філії. Але через ті чи інші непорозуміння й образи, більшість яких була наслідком недоліків у спілкуванні, Джозеф та Марі разом зі своїми п’ятьма дітьми стали неактивними і про них місцеві члени Церкви майже забули.
Упродовж наступних семи років у подружжя народилося ще четверо дітей. У них також оселилися племінник і племінниця з Гаїті. Доклавши чимало зусиль, Джозеф добре оволодів іспанською та англійською мовами і почав викладати англійську та гаїтянську креольську мову в одній місцевій компанії.
У серпні 2007 року два провідники священства, відшукуючи загублених Господніх овець, прийшли в дім цієї сім’ї. Вони побачили, що Джозеф і Марі зберегли свідчення про євангелію, хоча й не відвідували церкву сім років. Провідники запросили сім’ю повернутися до Церкви, і наступного дня вся сім’я—13 чоловік—прийшла до церкви. З того часу вони ходять постійно.
Сьогодні Джозеф—провідник місіонерської роботи у філії в Бараоні, розташованій у південно-західній частині Домініканської Республіки. Двоє його старших синів також служать у провідництві філії, а племінника—щойно висвяченого у старійшини—покликано президентом Товариства молодих чоловіків. Нещодавно сім’я їздила до храму, де вони запечаталися на вічність.
Лише подумайте, 13 загублених овець було знайдено завдяки двом пастирям, які мали бажання відшукати цю сім’ю, живити її і повернути до кошари Господа. Вони прийшли до того дому так само, як прийдемо ми з вами у пошуках загублених овець, за яких несемо відповідальність.
Я тисячі разів бачив, як пастирі відвідують своїх підопічних, і сам був серед них. Я свідчу про сильний Дух, Який завжди супроводжує такі візити. Я бачив, як багато заблукалих овець повернулися і радіють тому, що їх тепло зустрічають у кошарі Господа. Я бачив, як серця сповнюються почуттями, як виголошуються благословення, проливаються сльози, чув свідчення, молитви й відповіді на них і спостерігав прояви любові. Я бачив, як змінюється життя людей.
Живити паству
У проміжку з 592 по 570 рік до Р.Х. Бог казав Своєму пророкові Єзекіїлю про недбалих пастирів. Через їхню недбалість отара розбігалася. Ось що сказав Господь про цих пастирів:
“Сину людський, пророкуй на Ізраїлевих пастирів, пророкуй та й скажеш до них, до тих пастирів: Так говорить Господь Бог: …Хіба ж не отару повинні пасти пастирі?
Слабих не зміцняєте, а хворої не лікуєте, і пораненої не перев’язуєте, сполошеної не вертаєте, і загинулої не шукаєте. …
… По всій широкій землі розпорошена отара Моя, і немає нікого, хто турбувався б про них, і немає нікого, хто б їх шукав!
Так говорить Господь Бог: …Зажадаю з їхньої руки отари Моєї” (Єзекіїль 34:2, 4, 6, 10).
В основному ми стали церквою, життя якої зосереджено на тому, що відбувається у каплиці. Ми докладаємо значних зусиль, щоб духовно й емоційно живити тих, хто приходить до церкви. Але як щодо тих, хто забув дорогу до каплиці?
Якщо я отримав покликання служити в Церкві, тоді мені доручені вівці. Мій божественний обов’язок—служити їм. Наприклад, як учитель, я є пастирем не лише для тих, хто прийшов на мій урок, але і для тих, кого не було. Я маю відповідальність знайти їх, познайомитися з ними, стати їхнім другом, допомагати у вирішенні їхніх проблем і повернути до кошари.
Як повернути їх назад
Як члени Церкви, які мають доручення бути пастирями, ми повинні пам’ятати про вчення, що містяться в Євангелії від Луки, розділ 15, і розмірковувати над ними. У тому розділі Господь навчає притчам про загублену вівцю, загублену драхму й блудного сина. В усіх трьох притчах ідеться про те, що було загублене і знову знайшлося. У притчі про загублену вівцю Господь запитує:
“Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець і загубивши одну з них, не покине в пустині тих дев’ятидесяти й дев’яти, та й не піде шукати загинулої, аж поки не знайде її?
А знайшовши, кладе на рамена свої та радіє.
І, прийшовши, скликає він друзів і сусідів, та й каже до них: “Радійте зо мною, бо знайшов я вівцю свою тую загублену”.
Говорю вам, що так само на небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох праведників, що не потребують покаяння!” (Лука 15:4–7).
У притчі лише одна вівця заблукала й загубилася, але так рідко буває в приходах і філіях. Проте скільки б овець не відбилося від отари, притча залишається актуальною.
У притчі не сказано, скільки знадобилося часу для повернення вівці. Ми як пастирі будемо піклуватися про овець; одні з них повернуться після першого візиту, повернення ж інших вимагатиме років постійного і лагідного піклування.
Поки триватиме процес повернення наших братів і сестер, давайте не будемо забувати, що “любить наш Пастир всім серцем” тих овець, яких ми хочемо “повернути назад”1. Він знає кожного особисто. Він любить кожну з них досконалою любов’ю. Оскільки вони—Його, Він скерує нас, буде направляти й надихати в тому, що сказати, якщо ми запитаємо, а потім прислухаємося до голосу Духа. Завдяки силі Святого Духа багато з них відгукнуться згодою, якщо ми смиренно, зі щирими намірами запропонуємо допомогу.
Тож пам’ятаймо свої пастирські обов’язки, щоб ми могли гарно звітувати перед Господом про те, як піклувалися про доручених нам овець.
Фрагмент картини Дорога до Віфлеєма,художник Джозеф Брікі; справа: фрагмент картини Каїн і Авель, художник Роберт Т. Барретт
Знайшовся, художник Грег К. Олсен, копіювання заборонено; фотоілюстрація Лорені Фочетто