2009
Місце спокою
Жовтень 2009


Місце спокою

Для цих двох дівчат з Домініканської Республіки храм—це більше, ніж красива будівля. Він є також яскравим уособленням їхніх найзаповітніших сподівань і мрій.

16-річна Дільсія Сото й досі пам’ятає той день, коли храм було освячено в її рідному місті Санто-Домінго в Домініканській Республіці: “У той час мені було лише 9 років, але я сказала: “Ой! Тут буде храм!” Я звикла до того, що люди їхали до інших країн, щоб запечататися і укласти завіти. Я подумала: “Тепер нашій сім’ї не доведеться їхати до іншої країни, бо поруч буде наш храм”.

Сьогодні той храм велично височіє у столиці країни. Він настільки вражає своїм шпилем, гарно доглянутою ділянкою навколо нього, що перехожі думають, що це якийсь собор. Дільсія з радістю пояснює, що це ще більш священна будівля. На ділянці навколо храму панує величний спокій на відміну від метушливого життя на вулицях і базарах у центрі міста.

Саме сюди, в це місце спокою, нещодавно прийшла Дільсія та її подруга, 14-річна Кельсія Сент-Гардіен. Вони обидві є членами приходу Мірадор колу Індепенденсія в Санто-Домінго, Домініканська Республіка. Обидві вже бували в храмі й виконували хрищення за померлих. Але цього дня вони прийшли просто прогулятися між дерев, поговорити, відчути ззовні будівлі Дух, що перебуває в храмі.

Бажання Дільсії

“Я безмежно люблю Господа і дуже вдячна за все, що Він зробив у моєму житті,—каже Дільсія.—Моя сім’я належить до Церкви, але мої тітоньки і дядечки та двоюрідні брати і сестри—ні. Коли вони приходять у наш дім, я завжди тримаю Книгу Мормона напоготові, тому що може випасти нагода поділитися з ними євангелією”. Вона також ділиться євангелією з друзями і з будь-ким, кого зустрічає і хто виявляє щиру зацікавленість. Кожного разу, коли вона це робить, то каже: “Я сильно відчуваю Духа. Кожного разу, коли я ділюся свідченням, то відчуваю знову і знову, що Церква істинна”.

Дівчина пригадує семінарський урок про план спасіння. “Перш ніж цей світ було створено, ми були на Великій нараді на небесах, і ми погодилися з планом Небесного Батька та прийняли жертву, на яку мав піти Ісус Христос заради нас,—каже вона.—Наш учитель сказав, що виявом нашого послуху Небесному Батькові тоді є те, що ми живемо на землі зараз і маємо тіла з плоті та кісток. Коли він розповідав про це, я знала, що це істина. Того вечора під час молитви я плакала і дякувала Богові за це знання”.

Дільсія цитує 1 Коринтянам 3:16: “Чи не знаєте ви, що ви—Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває?” “Якщо і я храм,—каже дівчина,—то мені потрібно бути такою ж чистою і красивою, як храм. Яке чудове благословення належати до Церкви і бути чеснотною молодою жінкою!”

Вона розповідає, що її найбільше бажання—знову жити з Небесним Батьком. “Я така вдячна, що Він дав нам цей храм і що ми можемо робити все необхідне, щоб повернутися до Нього,—каже вона.— Найкращий спосіб віддячити Йому—жити так, як Він просить нас жити”.

Дільсія каже: “Господь хоче, щоб ми увійшли в Його дім, отримали про Нього знання і робили все необхідне, щоб жити з Ним вічно”. Вона каже, що любить брати участь у хрищенні за померлих, тому що “це спосіб допомогти тим, хто чекає по той бік завіси, зробити для них те, що вони не можуть зробити для себе”.

Відданість Кельсії

Кельсія погоджується. “Наші предки хочуть, щоб ми виконували цю роботу, і я знаю, що вони будуть нам вдячні,—каже вона.— Я з особливим нетерпінням чекаю на те, щоб зустрітися з моєю бабусею, якої ніколи не бачила в цьому житті. Ми робимо все необхідне, щоб за неї були виконані храмові обряди”.

Розмова про храм дуже розхвилювала Кельсію. “Я поставила за мету приймати рішення, що допоможуть мені запечататися із сім’єю,—каже вона.—Ми повинні поважати євангелію і виконувати заповіді al pie de la letra [до кожної риски і крапки],—каже дівчина.—Ми це робимо з любові до Небесного Батька, а послух—це вияв нашої вдячності Йому”.

Її сім’я приєдналася до Церкви у грудні 2006 року, через шість років після того, як батьки переїхали до Домініканської Республіки з Гаїті. “Я така вдячна за місіонерів, які постукали в наші двері. Так чудово було відчувати Духа і дізнаватися про план, складений для нас Небесним Батьком. З того часу, як євангелія увійшла у наше життя, наша сім’я зблизилася. Я вдячна, що Він дав мені сім’ю, яка є дуже згуртованою попри всі важкі моменти. Вже сама думка про те, що ми можемо мати привілей бути запечатаними навічно, є одним з найбільших благословень”.

Зараз батьки Кельсії відвідують заняття з підготовки до храму, і це служить їй нагадуванням, що слід бути готовою до того дня, коли вона буде укладати храмовий шлюб. “Моя головна ціль—щоб ми з майбутнім чоловіком були гідні одне одного і гідні мати вічну сім’ю”.

Відчувати спокій

Обидві подруги йдуть повз флагшток, на якому майорить на вітрі прапор країни. “Навіть цей прапор біля храму нагадує нам про те, що ми повинні бути вірними,—каже Дільсія.—На ньому не лише кольори. На ньому є девіз Dios, patria, libertad [Бог, батьківщина, свобода] і зображено християнський хрест та Десять заповідей. Це нагадує нам, що наша країна була заснована людьми, які вірили в Бога, і Бог вшановується у країні до цього часу”.

Дівчата також проходять повз вхід до храму, де над вхідними дверима так само, як і на кожному храмі, написані слова: Santidad al Señor, la Casa del Señor (Святість Господу, Дім Господа)

“Кожного разу, коли я читаю ці слова, мене сповнює могутнє свідчення про їхню істинність,—каже Дільсія.—Я пригадую, як одного вечора прийшла сюди на спільний захід просто для того, щоб побути біля храму. Коли настав час іти, єпископ запитав, що ми відчували. Ми поговорили про це і знайшли відповідь, яку можна виразити одним словом: спокій”.

Кельсія та Дільсія залишають храмову ділянку, думаючи про ту чудову відповідь, яка передається лише одним словом, але… є досконалою, оскільки храм—це дійсно місце спокою.

Фотографії Річарда М. Ромні