“Чудовий день для подяки”, Ліягона, жовт. 2022.
Лише у цифровому форматі: портрети віри
Чудовий день для подяки
Ми дізналися, що, ділячись надією, самі отримуємо надію. Нашою метою стало допомогти іншим, а також самим собі підготуватися до вічності.
Фотографії люб’язно надано сім’єю Кох
Крісті: Вони сказали, що мені залишилося жити близько двох років. Я сказала Джеймсу, що зрозумію, якщо такий тягар буде для нього завеликий. “Це твій шанс піти”,—сказала я. Але він відповів: “Я краще буду з тобою. Ми разом боротимемося з раком і робитимемо все, що в наших силах. Ми приймемо будь-який час, який дасть нам Небесний Батько у цьому житті. Просто пам’ятай, що перед нами—вічність”. І ви знаєте, він правий. Вічний шлюб не закінчується лише тому, що один із вас переходить в інше життя.
Джеймс: Я знав, що вона—та, з ким я хочу бути запечатаним. Ми обоє вже були одружені, і я довгий час постився і молився, щоб знайти її. Я готувався, щоб бути гідним, аби стати її чоловіком і піклуватися про неї. Я не збирався просто так взяти й піти.
Крісті та Джеймс були запечатані у Дрейперському храмі у штаті Юта.
Крісті: Ми вирішили, що хочемо зробити все можливе, аби бути щасливими зараз і у вічності.
Джеймс: Ми обоє завжди були фізично активні, тому вирішили й надалі якомога довше займатися улюбленою справою—бігати, ходити в походи, плавати, подорожувати, їздити на велосипедах і мотоциклах. І ми любимо проводити час із нашою сім’єю. Навіть після операцій з видалення пухлин із її грудей і спини Крісті продовжувала робити все, що могла, скільки могла. У той же час вона також почала робити інші речі, які, на її думку, теж потрібно було зробити.
Крісті: Від попередніх шлюбів у Джеймса було п’ятеро дітей, а в мене—четверо. Я вирішила, що мені потрібно написати їм листи. Тож я написала цілу коробку листів, і знаєте що—з тих пір пройшло багато часу, і тепер моя рука так розпухла та вкрилася пухлинами, що я більше не можу писати. Усього кілька днів тому я намагалася написати листа своїй дочці на її день народження, і моя рука так жахливо боліла, що я задихалася. Так що написати ті листи тоді було справжнім натхненням. Я рада, що прислухалася до цього спонукання, тому що зараз я б не змогла цього зробити.
Джеймс: У Крісті є подібна до Христової здатність бачити хороше в інших. Вона має глибоке свідчення про свого Спасителя і велике бажання займатися місіонерською роботою.
Крісті: Я пам’ятаю, як намагалася торгуватися з Господом. Якийсь час я казала: “Ну давай, зціли мене. Я хочу збирати Ізраїль!” Я намагалася командувати Богом, але нічого не виходило. Тоді я подумала: “Гаразд, моє ім’я Крісті означає “послідовниця Христа”. Поки я ще тут, я хочу привести до Христа якомога більше душ.
Джеймс: І це привело до іншого спонукання.
Крісті розповідала про свої труднощі, але також ділилася натхненними посланнями віри.
Крісті: Я почала кожного дня писати допис в соціальних медіа, маленьке послання надії та любові. Я назвала його “Чудовий день, щоб жити”. Люди почали дізнаватися про це. Моя зовиця була атеїсткою, але вона сказала: “Ти можеш почати надсилати мені ці твої повідомлення?” З часом вона стала віруючою, і тепер вона член Церкви. І мій брат почав читати ці повідомлення. Вони допомогли йому знову знайти віру. Тепер він активний член Церкви.
Джеймс: Я багато подорожував по роботі, відвідуючи маленькі містечка в Техасі та Джорджії. Крісті часто їздила зі мною. Ми зустрічали людей, з якими хотіли залишатися на зв’язку, і вона казала: “Можна надіслати вам одне з моїх повідомлень? А потім ви вирішите, чи хочете й далі отримувати їх”.
Крісті: Кількість людей, які хотіли отримувати мої повідомлення, постійно зростала. Тепер їх близько 200. Деякі з них—члени Церкви, деякі—ні. Довгий час я розсилала по одному повідомленню кожного дня, але тепер робити це стає дедалі важче. Я думаю, що ці повідомлення будуть як маленька історія. Коли мене не стане, у моєї сім’ї та друзів залишиться моє свідчення про те, що, я знаю, є істинним.
Джеймс і Крісті погоджуються: “Перед нами—вічність”.
Джеймс: Те, що вона написала, допоможе нам зберегти вічну перспективу. Вона постійно каже мені, що наглядатиме за мною, наглядатиме за нами. Ми хочемо бути вічною сім’єю. Це справжня мета.
Крісті: Минуло сім років із того часу, як мені поставили діагноз. Тепер, коли мені стає дедалі важче писати мій допис, я іноді називаю його “Чудовий день для подяки”. Я така вдячна за Ісуса Христа та Його Спокуту. Я думаю про слова гімну “Дякуй Богу!”1 Навіть втративши все в цьому житті, у нас залишається обіцяння, що сім’я може бути вічною. Ми завжди можемо розраховувати на це благословення, і воно підтримуватиме нас.
Крісті сповнила своє життя надією та допомагала іншим робити так само.