Чекаючи на Еліз
Автор живе в штаті Орегон, США.
“Дружить з тобою буду я. Тебе любити буду я” (Збірник дитячих пісень, сс. 78–79).
Деніел дивився у вікно. Він бачив, що друзі йдуть до парку з баскетбольними м’ячами. Йому також хотілося піти.
“Я не можу повести тебе сьогодні, Деніеле,—сказала мама.—Твоя сестра застудилася. А ти недостатньо дорослий, щоб піти самому. Вибач”.
Даніел похмуро поглянув на свою сестру Еліз. Вона сиділа в своєму інвалідному візочку, тримаючи на колінах іграшки. Їй було 5 років, але вона все ще не могла ні ходити, ні розмовляти. Еліз сильно закашлялася. Вона багато хворіла і не могла виходити на вулицю, якщо було надто спекотно або надто холодно. І вона мала їсти через трубочку в животі.
Даніел любив свою сестру, але іноді він також і сердився. Було важко завжди робити те, що було краще для Еліз. Він просто хотів погратися з іншими дітьми. У животі аж щось стиснулося від незадоволення.
“Це нечесно!—сказав він мамі.—Все лише тільки для Еліз”. Він побіг коридором до своєї кімнати.
Через два дні кашель Еліз ще більше посилився, і її відвезли до лікарні. Дідусь і бабуся приїхали, щоб побути з Деніелом. Увесь той тиждень мама і тато проводили майже весь час у лікарні з Еліз.
Дідусь і бабуся Деніела могли водити його погратися з іншими дітьми. Але тепер Деніел хвилювався за Еліз. Йому було так соромно за ті слова, що він сказав мамі того дня. Йому не подобалося, що він іноді не міг іти погратися через Еліз. Але Деніелу подобалося, як вона посміхається, коли він з нею розмовляє, а коли він був поруч з нею, то відчував радість.
Деніел поглянув у вікно, сподіваючись побачити, що мама і тато привезли Еліз.
Раптом Деніел побачив, що під’їжджає мамина машина. Він вибіг їй назустріч.
“Мамо, мені шкода, що я наговорив про Еліз того дня, коли розсердився”,—сказав він, міцно її обіймаючи.
“Нічого,—сказала мама, обіймаючи його у відповідь.—Я знаю, що ти її любиш. Здається несправедливим, що ми не завжди можемо робити те, що ти хочеш. Часом це буває важко всім нам. Але я знаю, що Еліз є великим благословенням для нашої сім’ї”.
Деніел сказав: “Я сумую за нею”.
“Я також,—сказала мама.— Лікар сказав, що, мабуть, вона зможе повернутися додому завтра”.
Через два тижні Деніел і Еліз були разом у Початковому товаристві.
“Кожен має вибрати собі пару і стати у коло!”—сказала президент Початкового товариства.
Деніел побіг і взявся за візок своєї сестри.
“Я стаю в пару з Еліз”,—сказав він вчительці. Він вивіз її вперед, щоб поставити в коло з усіма дітьми.
Деніел поглянув на Еліз. Вона усміхалася йому, а він усміхнувся їй у відповідь.
Деніел був радий, що Еліз знову вдома. Він хотів бути для неї особливим братом.