Роздуми
Спів сестри Мейбл
Любов сестри Мейбл до співу була до болю нестримною.
Моя найкраща подруга штовхала мене ліктем у бік, аби я перестав сміятися. Зрештою, ми були на причасних зборах і співали причасний гімн.
Але було важко не сміятися, і Пет було так само важко стримуватися від сміху.
Нам було по 15 років, і ми знали все. Ми знали, що кожен у приході повинен бути досконалим—але не був таким. Ми знали, що виступи на причасних зборах повинні бути надихаючими, але вони переважно були нудними. І ми знали, що найгірша співачка у світі сиділа серед нас, спотворюючи гімни, які мали на меті підносити наші думки до небес, але, як правило, направляли їх у іншому напрямку.
Ми могли лише закривати вуха і морщитися. Здавалося, що час від часу сміх допомагав.
Ми не були впевнені, чи сестра Мейбл (це було її ім’я, і я не пам’ятаю, щоб хтось колись називав її по-іншому) знала, що її було болісно слухати і не переймалася цим, чи вона абсолютно не брала до уваги те, яке враження її спів справляв на всіх нас. Ймовірно, що ніхто ніколи не обговорював цю тему з нею. Вона була вже немолодою, однак неосяжною жінка. Не за розмірами, а за енергією. За що б вона не бралася—це було енергійно і шумно. Особливо її спів.
ЇЇ пристрасть до співу знаходила вихід не лише під час загального виконання гімнів на зборах, але також і в хорі приходу. Там її ентузіазм був нестримним. Хоча я не пам’ятаю, щоб хтось стримував її спів, коли ми співали всі разом, у хорі вона давала собі волю, беручи настільки високі й низькі ноти, яким би позаздрила будь-яка оперна діва у світі. Чи хотіла би позаздрити.
Однак це було дуже давно. Минули роки, і сестра Мейбл пішла з життя. Наші дороги з Пет розійшлися. І принаймні я зрозумів, що не знаю так багато, як думав, що знаю, в 15. Вважаю, що зрозумів дещо про життя—і про спів—за останні 50 років.
Я зрозумів, що жити треба пристрасно і енергійно. Кожна хвилина—це скарб, і як тільки вона минає, їй немає вороття; вона залишає в пам’яті лише ледь помітний слід. Я зрозумів, що коли ви служите іншим або поклоняєтеся Господу,—то досягаєте найбільшого і стаєте найщасливішими, роблячи це з усією радістю та енергією, на яку здатні.
Я зрозумів, що немає досконалих людей по цей бік завіси. І що Господь просить нашого серця, могуті, розуму й сили настільки, наскільки ми можемо їх віддати. Він приймає наші нестримні підношення, якими б недосконалими вони не були, відповідно до повноти нашої відданості.
Як би це не звучало іронічно, але я також зрозумів, що співаю не краще за сестру Мейбл. Сподіваюся, що брати і сестри у моєму приході більш милосердні до мене, ніж я був до неї. Якби вона все ще була б тут, я б попросив її заспівати для мене. Мені не вистачає її ангельського голосу.