Паси вівці Мої

Сільвія Е. Олред

Перший радник у Генеральному президентстві Товариства допомоги

Завдяки регулярним щомісячним відвідуванням наших сестер ми можемо створити узи любові, дружби і довіри.

Зображення

Мене приводить до покірності можливість стояти перед вами і ділитися почуттями мого серця. Я—звичайнісінька жінка, “сіра” за мірками світу, але Господь у великій милості Своїй завжди благословляв мене унікальними можливостями і дуже цінним даром: я отримала дар відчуття істинності цієї євангелії та реальності Ісуса Христа і Його спокутної жертви. Я відчувала спрямування Святого Духа відколи мені було лише 14 років і я вперше зустріла місіонерів і прочитала Книгу Мормона. Моє свідчення завжди горить у моєму серці, і віра моя непохитна. Цей дар віри і свідчення рясно благословив моє життя.

Сьогодні я опинилася серед найкращих і найдорогоцінніших жінок у світі і цієї самої миті відчуваю на собі тягар великої відповідальності. Я молилася, вивчала Писання і розмірковувала над ними, шукаючи натхнення сказати сьогодні те, чого Господь хотів би почути від мене.

Президентством Товариства допомоги ми вивчали і обдумували історію і цілі Товариства—цієї унікальної організації, у небесний спосіб встановленої пророком Бога, щоб служити і благословляти жінок Церкви. Її натхненні витоки були відповіддю на співчутливі прагнення сердець жінок того часу. Вона була організована з двох досить чітких причин: щоб допомагати бідним і рятувати душі¹.

Сестра Бек згадала, що жінки цієї Церкви можуть і мають досягати успіхів у наданні допомоги.

Зверніть увагу на принцип, викладений в Іван 21:15–17. Господь запитав Петра: “Чи ти любиш мене?” Петро відповів: “Відаєш Ти, що кохаю Тебе!” А Господь відповів: “Паси ягнята Мої!” Господь запитав удруге: “Чи ти любиш Мене?” Петро знову відповів: “Так, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе!” Господь сказав Петру: “Паси вівці Мої!” Господь запитав утретє: “Чи кохаєш Мене?” Петро відповів: “Ти все відаєш, Господи,—відаєш Ти, що кохаю Тебе!” Ісус сказав йому: “Паси вівці Мої!”

Ми, учні Христа, також заявляємо, що любимо Його. Тож як ми пасемо Його овець?

Один зі способів того, як сестри Товариства допомоги можуть пасти Його овець, є візитне вчителювання. “Мета візитного вчителювання—встановити з кожною сестрою близькі стосунки і запропонувати підтримку, втішення і дружбу”². Для цього візитні вчителі мають:

Відвідувати регулярно кожну закріплену за ними сестру (якщо можливо, щомісячно у неї вдома).
“Дізнаватися про духовні і матеріальні потреби сестри та її сім’ї”.
“Пропонувати відповідну допомогу”.
“Проводити духовне навчання з допомогою щомісячного послання”³.

Господь благословив жінок божественними якостями: любов’ю, співчуттям, добротою і милосердям. Завдяки щомісячним візитам у ролі візитних учителів ми можемо благословити кожну сестру, якщо протягнемо руки любові і доброти й поділимося дарами співчуття і милосердя. Якими б не були наші особисті обставини, у кожної є можливість наставляти і підживлювати інших.

Я жила у багатьох країнах Центральної і Південної Америки, а також на Карибах і в Іспанії. Я бачила як віддані візитні вчителі пішки ходили на короткі і великі відстані, або ж їхали автобусом, метро чи електричкою. Моя подруга Ана була молодою мамою в Коста-Ріці, і вона щомісяця віддано ходила на візитне вчителювання, часто ідучи пішки під проливним дощем. Зараз, 30 років потому, вона бабуся і залишається відданою візитною учителькою. Вона благословила життя багатьох.

Завдяки регулярним щомісячним відвідуванням наших сестер ми можемо створити узи любові, дружби і довіри. Якщо ми прислухатимемося до підказок Духа, то знатимемо про потреби людей. Якщо ми будемо діяти згідно з тими божественними підказками, то можемо стати благословенням для нужденних. Та нам треба бути готовими віддавати від свого статку і часу. Істинне мірило життя не в тому, скільки ми отримуємо, а скільки віддаємо. Візитне вчителювання дає можливість давати, приділяючи увагу фізичним, духовним та психологічним потребам одна одної.

Коли я жила в Домініканській Республіці, я пішла відвідати сестру, яку щойно виписали додому з пологового будинку з третьою дитиною. Мене здивувало, як добре і спокійно вона виглядала. Двоє інших дітей були ще такі маленькі! Після кількох хвилин спілкування вона сказала мені причину свого спокою—сестри Товариства допомоги записалися, щоби приходити до неї і допомагати кожного дня протягом наступних кількох днів. Вона відчувала, що її люблять.

Мої візитні вчителі завжди перші приходили відвідати мене і принести обід, коли я поверталася додому з кожним зі своїх новонароджених малюків у Сан-Хосе (Коста-Ріка).

Президент Бойд К. Пекер сказав, що служіння в Товаристві допомоги “звеличує і освячує сестру”, і він радив нам “віддавати служінню в Товаристві перевагу над участю в усіх інших соціальних клубах і товариствах подібного роду”⁴.

Візитне вчителювання також є дуже ефективним знаряддям для роботи з утримання й активізації. Одна молода сестра розповідала:

“Читаючи послання Першого Президентства з Ліягони, я згадала про свій обов’язок щодо візитного вчителювання. Моя напарниця також була моєю подругою, але наші розклади майже ніколи не співпадали. Того ранку я вирішила зателефонувати нашим сестрам, призначити час і сподіватися, що він підійде для моєї напарниці. На жаль, вона не змогла. Я попросила кількох сусідок по кімнаті піти разом зі мною, але ніхто не міг. Знаючи, що ходити на візитне вчителювання самій не бажано, я вже збиралася відкласти візит, але потім вирішила, що краще піти самій, ніж наші сестри ще один місяць будуть без візиту.

Я прийшла до Алехандри і, хвилюючись, наблизилася до її дверей, не знаючи, чи впізнаю взагалі її. Вона здалася мені дуже дружньою по телефону, тому я гадала, що це сестра, яку я мала бачити в церкві. Алехандра привітала мене теплими обіймами і широкою посмішкою. Обличчя було нове для мене. У ході розмови Алехандра поділилася своїм бажанням знову ходити до церкви і сказала, що чекала якогось візиту останні кілька місяців. Вона сказала, що вона вперше приймала вдома візитного вчителя. Ми поговорили про деякі євангельські принципи і поділилися думками про послання візитного вчителювання за цей місяць. Вона зобов’язалася прийти до церкви того тижня. Звісно, вона прийшла (і навіть привела із собою свого хлопця)!

Відтоді ми з Алехандрою хороші подруги. Я вже не її візитна вчителька, але ми спілкуємося значно частіше, ніж раз на місяць. Алехандра регулярно ходить до церкви і на домашні сімейні вечори, а також відвідує Інститут.

Зараз у мене ще міцніше свідчення про візитне вчителювання. Я вдячна за провід Святого Духа і Його тихі підказки, які привели мене до такої доброї і прекрасної подружки як Алехандра. Цей випадок зміцнив нас обох, і він був потрібен обом нам для нашого духовного розвитку”⁵.

Коли пастир дбає, багато тих, хто відбилися, все ще не втрачені. Вони можуть відгукнутися на запрошення повернутися до отари.

У Мороній 6:4 нас закликають пам’ятати і підживлювати охрищених у Церкві Христа.

Євангельське послання, яким ми щомісяця ділимося на таких візитах, зміцнює віру і свідчення. Воно корисно і для вчителя, і для учня, бо вони діляться думками й особистим досвідом, обговорюючи євангельські принципи, Писання і вчення наших пророків.

Ще одне благословення—це тісна дружба і повчання, які відбуваються між двома сестрами-напарницями в цій справі. Коли ми служимо разом, то вчимося одна від одної і любимо одна одну.

Ми можемо і маємо вміти по-справжньому допомагати. В нашому житті є євангельський світогляд. Небесні підказки заохочують нас творити добро. Зобов’яжімося добре робити візитне вчителювання! Ми можемо підживлювати в мирському і духовному планах. Ми можемо і маємо вміти розуміти і могти викласти вчення. Ми можемо втамовувати духовну спрагу і пасти овець. Коли ми пасемо овець, це може бути зміцнення і підживлення нових членів Церкви, малоактивних або навіть повністю активних.

Наше служіння має бути безкорисливим, непомітним і добровільним, із серцями, сповненими любові до Бога і Його дітей. Має бути щира турбота пастиря про отару, щоби запросити їх до Христа.

Я молюся, щоби ми проявили більшу рішучість протягнути руки любові і співчуття, щоби благословляти, допомагати і зміцнювати одне одного, виконуючи візитне вчителювання з небайдужим і радісним серцем. В ім’я Ісуса Христа, амінь.