В одному човні
Радість розливалася по всьому тілу Маріано Палермо, коли він зі своїм напарником першими подолали 1000-метрову відмітку. Вони були на півдорозі від своєї мрії перемогти в національному чемпіонаті Аргентини з греблі двійок серед чоловіків і за крок від участі у відбірковому турі на Олімпійські ігри 2004 року в Афінах (Греція).
Вони почали в хорошому ритмі—їхні сильні змахи веслами ударяли по воді довершено синхронно і допомагали йти попереду у змаганнях.
Однак за кількасот метрів радість Маріано померкла, бо втома почала уповільнювати швидкість його напарника.
Маріано краєм ока бачив зовсім поруч човен, що йшов другим. Чи розриву між ними вистачить, щоб дістатися до фінішу першими?
“Ми дуже взаємопов’язані”
Люсія—сестра-близнючка Маріано—має свої перегони серед двійок, у яких вона бере участь того ж дня, але вона обов’язково має подивитися змагання з участю брата. Вона так раділа, коли його команда так швидко вирвалася в лідери. Але її серце впало в п’ятки, коли вона побачила, що вони збавляють темп.
Близнюки Палермо завжди були дуже близькими. Будучи одного віку і беручи участь в однакових заходах, вони завжди проводили разом багато часу.
“Спільні заходи, семінарія, школа,—перераховує Люсія.— Зараз, коли ми старші, все трохи по-іншому, але ми все ще тренуємося разом”.
Близнюків, членів приходу Пачеко в колі Літораль в Буенос-Айресі, Аргентина, поєднують також і інші інтереси. Вони обоє люблять щось виготовляти руками—Люсія займається якимось ремеслом чи в’язанням, а Маріано любить возитися з машинами.
“Я люблю готувати”,—додає Люсія.
“А я люблю їсти, отже ми—чудова команда,—сміється Маріано.— Я люблю готувати з нею. У мене не дуже добре виходить, але це весело”.
Обоє близнюків знаходять спільну мову. “Ми можемо говорити про все”,—каже Люсія. За словами Маріано, більшість людей не здогадуються, що вони близнюки. Вони не схожі одне на одного.
“І ще ми не знаємо, про що думає інший,—каже Люсія, жартуючи з того, як іноді змальовують близнюків,— але на кожного з нас дуже впливає, що відбувається з іншим—чи то в школі, чи на змаганнях. Ми дуже взаємопов’язані. І це прекрасно”.
Життя—це командна гра
Коли Маріано відчув, що напарник збавляє темп, він знав, що його особиста сила не мала значення. Якщо Маріано почне гребти сильніше або швидше за свого напарника, то незбалансоване зусилля спрямує човен у неправильному напрямку.
Він підлаштувався під ритм свого напарника і спостерігав, як суперники їх обганяють.
Будучи близнюками, Маріано і Люсія мають багато спільного. Серед цього—жага до наполегливих тренувань і бажання зробити все від них залежне для досягнення цілі. Але в командній греблі особисті зусилля не приведуть вас до фінішу першими. Близнюки зрозуміли, що якщо ви не будете діяти синхронно з напарником, то не переможете.
“Ефективність екіпажу залежить від єдності,—каже Маріано.— Ми повинні однаково думати, незалежно від того, чи є ми командою з двох, чотирьох чи восьми гребців”.
“Якщо ми не працюємо разом,—починає Люсія…
“Саме так”,—втручається Маріано.
…то човен не пливе”,—закінчує вона.
Це принцип, який розуміють обоє не лише як гребці, але як близнюки і члени Церкви.
“Коли команда зосереджується на спільній меті, тоді її легше досягнути,—каже Маріано.— Те саме стосується і сім’ї. У нас є спільна мета—бути разом навіки. Це дуже допомагає”.
Обоє розуміють, що спільна праця є важливою не лише у греблі, але і в досягненні головної мети—стати такими, як Ісус Христос і повернутися в присутність Небесного Батька. Господь сказав: “Будьте єдиними; а якщо ви не єдині, ви не Мої” (УЗ 38:27).
Як тільки ми розуміємо, що життя—це не змагання між окремими учасниками, але командна гра, тоді кожен з нас постає перед дуже важливим духовним рішенням.
За ким іти?
Коли команда, що йшла другою, обганяла човен Маріано, йому потрібно було докласти зусиль, щоб не піддатися спокусі гребти з усіх сил. Фініш був зовсім поруч. Але Маріано знав, що якщо почне гребти у своєму ритмі, то це все зіпсує. У кращому випадку це лише уповільнить темп, а у гіршому—зіб’є їх з курсу і, можливо, виведе з перегонів.
Таке рішення іти в темпі іншої людини, а не у власному, щоб досягти нашої мети —є важливим принципом, який можна прикласти до земного життя. Ми не можемо повернутися в присутність Небесного Батька, покладаючись на власні сили (див. Римлянам 3:23).
На щастя, Спаситель мав бажання приєднатися до нас у човні через Спокуту (див. Алма 7:11–12), уможлививши шлях до фінішу, де знаходиться наш Небесний Батько.
Але, як у греблі, для того, щоб завоювати нагороду, ми повинні добровільно відмовитися від усього, що не дасть нам гребти синхронно з Господом. Спокута означає примирення або відновлення гармонії. Досягнення гармонії вимагає добровільної відмови від гріхів (див. Алма 22:18), зречення мирських бажань і виконання Господньої волі (див. Мосія 3:19).
Це не завжди легко, але Спаситель знає, що “боротьб[а]… перед нами” (Євреям 12:1), і Він знає точно, що нам необхідно, аби повернутися в присутність Батька.
Якщо ми вирішимо не наслідувати Його, віддавши перевагу тому, щоб робити все по-своєму, ми не будемо синхронними й ризикуємо або уповільнити свій розвиток, або навіть залишити боротьбу.
Разом ми досягаємо більшого
У житті, як і в спорті, деякі люди дотримуються свого темпу, вважаючи, що індивідуальність—це шлях до справжньої свободи. Вони вирішують гребти по життю в одиночку, не розуміючи, що з Ісусом Христом вони досягли б набагато більшого (див. Марк 10:27).
Гребці добре знають таку істину: “Команда, яка згуртовано працює, може рухатися набагато швидше, ніж окрема людина”,—каже Люсія.
На дистанції 2000 м для одиночного гребця-чоловіка, який рухається з власною швидкістю хорошим вважається час 7 хвилин (світовий рекорд 6:35,40). Однак у команді з восьми чоловік той самий гребець, навіть якщо йому доведеться гребти з більш слабкими спортсменами, зможе рухатися навіть швидше. Світовий рекорд для команди з восьми гребців—5:19,85.
Так само, як одиночному гребцю важко перемогти згуртовану команду, так і ми не зможемо досягнути своїх вічних цілей без Спасителя.
Когось ви перемагаєте, комусь ви програєте
Маріано зі своїм напарником не хотіли здаватися. Але майже перед фінішем їх обігнали, і їм дісталося друге місце.
Люсія була на причалі, коли Маріано витягав свій човен з води після перегонів. Їй слід було думати про свої перегони, які от-от мали початися, але коли вона побачила його сльози розпачу, то й сама дуже розстроїлася.
“Я знала, скільки зусиль він доклав,—каже вона. Мені було важко дивитися на його розчарування. Я ще ніколи не бачила його таким”.
Близнюки разом сумували через невдачу Маріано. Зрештою тренер Люсії втрутився і забрав її, переймаючись тим, що вона не зможе зосередитися на своїх перегонах. Але коли час настав, Люсія зі своєю напарницею виграла перегони двійок, а потім і на Південноамериканському чемпіонаті, завоювавши право змагатися на Олімпійських іграх 2004 року.
І так само як вони ділили сум через невдачу Маріано, вони раділи успіху Люсії.
“Я так радів, коли вона виборола можливість змагатися на Олімпійських іграх,—каже Маріано.— Вона це заслужила”.
З Христом усі ми можемо перемогти
На Олімпійських іграх Люсія та її напарниця зайняли 17-те місце. Як і у випадку з Маріано, її результати не були такими, про які вона мріяла. Однак їхні цілі залишаються високими. Найближча ціль—завоювати олімпійську медаль. Довготермінова ціль—заслужити вічне життя.
Обидві цілі вимагатимуть жертви й бажання працювати з іншою людиною як одне ціле.
Але якщо у світі нагороджується лише один переможець (див. 1 Коринтянам 9:24), якою б об’єднаною не була команда, нагороду, яку пропонує Господь, може отримати кожен, хто на неї заслуговує. Нефій сказав, що “багато з нас, якщо не всі, мо[жуть] бути спасенними в Його царстві” (2 Нефій 33:12; курсив додано), але спочатку ми повинні “примир[итися] з Христом” (2 Нефій 33:9), принісши у жертву наші мирські бажання заради того, щоб іти за Ним.
Близнюків Палермо об’єднує надія, що їхньої віри і жертв буде достатньо, щоб виграти ті перегони, що є найважливішими з усіх.