Друг другові
Вантажівка зі святими
“Ходи в дім молитви і піднось свої священнодійства в Мій святий день” (УЗ 59:9).
Я зростав у Монтерреї, Мексика, у штаті Нуево-Леон. Мої батьки були вірними святими останніх днів, і я не пригадаю жодного разу, коли б ми не пішли до Церкви. Коли мені було п’ять чи шість років, у мого батька був старий самоскид, яким він перевозив будматеріали та ґрунт. Кожної неділі ми з сестрами залазили в кузов вантажівки, а тато з мамою сідали в кабіну. Потім ми їхали до моїх двоюрідних братів і сестер, і їхня сім’я теж залазила в кузов. Потім ми підбирали сім’ю Гонсалесів, а потім сім’ю Соланос і так далі. Коли ми під’їздили до каплиці, самоскид був заповнений не землею, а святими.
Для людей, що жили поблизу, найбільшою розвагою було спостерігати, як понад 20 чоловіків, жінок і дітей у білих сорочках і краватках або в недільному одязі висипали із запиленого самоскида. Щонеділі сусіди виходили на вулицю, щоб просто помилуватися цим видовищем. Вони сміялися з нас, але це нас анітрохи не бентежило. Ми були раді, що йдемо до церкви. Ця вистава повторювалася двічі кожної неділі протягом 1960-х років.
Коли у нас не стало вантажівки, ми з сім’єю ходили пішки. Навіть коли був дощ, або холодно, або нестерпно спекотно, ми все одно йшли, хоча ми витрачали годину, щоб дістатися до церкви і годину, щоб повернутися. У ті дні служіння в церкві проводилося вранці й після обіду. Ми завжди були на обох.
Коли через багато років я повернувся до Монтеррею, усі пасажири, які їздили разом зі мною на самоскиді, залишилися активними у Церкві. Той досвід об’єднав нас і зміцнив. Я й досі ходжу на всі свої збори. Як же я можу робити зараз менше, ніж робив тоді?
Діти, ходіть на свої збори! Йдіть пішки. Їдьте на машині. Їдьте на самоскиді. Але їдьте.