2007
Багатокілометрова посмішка
Вересень 2007 року


Багатокілометрова посмішка

“Хай з любов’ю все робиться у вас!” (1 Коринтянам 16:14).

Ґрунтується на справжніх подіях

Маркус спостерігав як потріскує багаття і слухав урок батька. “Ми всі повинні наслідувати приклад Ісуса Христа, і тоді ми будемо щасливі”,—сказав тато всій сім’ї. Всі сиділи на колодах навколо вогню. “Дуже важливо, щоб кожен з нас виявляв милосердя до інших”—додав він.

“А що таке милосердя, тату”,— запитав Маркус.

Тато підкинув дрова в багаття. “Милосердя—це чиста любов Христа,—пояснив він.— Ми не можемо бути спасенними в царстві Божому без нього”.

У Маркуса був розгублений вигляд. Батько поглянув на свою сім’ю і запитав: “Чи може кожен навести приклад милосердя, щоб допомогти Маркусу краще зрозуміти, що це таке?”

Мама повернула маршмеллоу на паличці над вогнем. “Коли пані Клентон упала й пошкодила стегно, я допомагала робити хатню роботу”,—сказала вона.

Таннер розповів, як на минулому тижні він допомагав кворуму дияконів збирати їжу й одяг для бідних та бездомних у їхньому місті.

Ешлі дружила з сусідською дівчинкою, на яку інші дівчата не звертали уваги.

“Тато допоміг лагодити дах пана Джонсона, тому що пан Джонсон у інвалідному візку”,—сказала мама.

“А чи враховується догляд за Йо-йо? —запитав Маркус. Йо-йо—це його хом’як.— Я годую його і міняю воду, й віддав йому нову шкарпетку, яка служить йому ліжком”. Маркус відкусив підсмажений маршмеллоу.

“Будь-який вияв доброти чи служіння будь-кому, включаючи Йо-йо,—це милосердя”,—сказав тато.

“Я хочу зробити щось для когось більшого, ніж Йо-йо, так як робиш ти, і мама, і Теннер, і Ешлі,—сказав Маркус.— Але, мабуть, я надто малий”.

“Не обов’язково бути великим, щоб комусь допомагати, чи не так, Маркусе?— запитав тато.— Або щоб почути відповідь на свої молитви?”

Маркус посміхнувся. “Ні”.

“Чому б тобі не попросити Небесного Батька допомогти тобі знайти того, кому ти можеш допомогти, і коли настане час, ти про це дізнаєшся”.

“Як я про це дізнаюся?”— запитав Маркус.

Ешлі нахилилася і витерла слід від маршмеллоу біля рота Маркуса. “Ти відчуєш щось вглибині себе, як і цей маршмеллоу, який ти щойно з’їв”,—сказала вона.

Пізніше того вечора Маркус звернувся калачиком у своєму спальному мішку. Він прислухався, як гілки дерева труться об намет. “Небесний Батьку, будь ласка, допоможи мені знайти того, кому я можу допомогти,—молився він.— Я лише мала дитина, але тато сказав, що не обов’язково бути великим, щоб бути добрим або допомагати іншим. Я допомагаю Йо-йо і своїй сім’ї, коли виявляю доброту й виконую роботу по дому, але я хочу робити ще щось для інших. Ісус допомагав багатьом людям, і я хочу бути таким, як Він”.

За два тижні, в суботу після обіду, Маркус працював разом з мамою на клумбі. Він помітив, як їхня сусідка, що жила поруч, самотньо сиділа на гойдалці біля ґанку. Її вигляд був дуже сумним. “Мамо, що сталося з пані Уолтон?”— запитав Маркус.

Мама розігнулася, облишивши квіти, і поглянула на сусідку. “Пан Уолтон помер близько року тому, і вона дуже за ним сумує. Іноді їй буває важко, і схоже, що це один з таких днів”.

Маркус підвівся й через живопліт, що розділяв два двори, поглянув на пані Уолтон. Він відчув щось вглибині себе. Це відчуття зростало й ставало теплішим, як і багаття, коли тато підкинув у нього дров. “Чи можна зірвати одну з великих жовтих квіток і подарувати її пані Уолтон?”— запитав Маркус.

Мама посміхнулася і кивнула.

За мить Маркус стояв перед пані Уолтон. У неї був здивований вигляд. Маркус протягнув їй квітку. “Це—для вас”,—сказав він.

Вона взяла квітку, а потім подивилася на Маркуса. Він заскочив на гойдалку й сів поруч з нею. Він нічого не казав. Він просто посміхався. Пані Уолтон поплескала Маркуса по руці, й вони удвох сиділи разом і слухали, як дві червоні пташечки співають на клені. Тоді пані Уолтон знову подивилася на Маркуса. Він продовжував посміхатися.

“У тебе кілометри і кілометри посмішок,—сказала вона.— Ти знав про це?” Маркус продовжував посміхатися. “Твої посмішки дуже потрібні мені в цей момент. Дякую!”.

Того вечора Маркус підсипав свіжої стружки у клітку хом’ячка, перш ніж лягати спати. “Йо-йо, сьогодні я працював разом з мамою на клумбі й допоміг пані Уолтон відчути радість Це принесло радість і мені. Не обов’язково бути великим, щоб допомагати іншим. Я можу бути, як Ісус, прямо зараз”.

Зображення

“Ми можемо ділитися любов’ю Христа за допомогою маленьких вчинків”.

Старійшина М. Рассел Баллард, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, “The Hand of Fellowship,” Ensign, Nov. 1988, 30.