Подруги—сестри—напарниці
Валерія Понтеллі з Ріо Гальєгос, пров. Санта-Крус, Аргентина, не ставила за мету навернути до Церкви свою подругу. Просто вона з переконанням жила за своїми нормами. Будучи членом Церкви, вона робила певні речі, а певні—не робила, і всі подруги про це знали. Серед подруг була Паула Альварес, яка завжди придивлялася до того, що робить Валерія, і завжди була вражена тим, як вірно і незмінно Валерія живе за своїми віруваннями.
У Паули була чудова сім’я, але вони не знали про євангелію, щонайменше до того моменту, поки не з’явилася Валерія. Паула згадує: “Валерія не соромилася свого свідчення. Вона знала, ким є. Вона знала, що є дочкою величного вічного Царя, дочкою Бога”.
Те знання і впевненість вразили дядька Паули, Мойсея. Він почав цікавитися Церквою і зустрічатися з місіонерами. День, коли він оголосив, що буде христитися, став для Паули справжнім потрясінням. Вона не очікувала, що дядько захоче зробити такі великі зміни у своєму житті.
На хрищення запросили всю сім’ю, але Паула вагалася, чи слід їй іти. Вона не знала, що її там чекає. Зрештою, сім’я переконала її піти разом з усіма на хрищення дядька. Паула згадує: “Коли ми дивилися, як дядько входить у води хрищення, Дух торкнувся мого серця. Вплив був таким глибоким, ним не можна було знехтувати. У ту ж мить я також захотіла взяти зобов’язання перед Богом і зробити все, про що Він попросить”.
“Можна з тобою поговорити?— сказала Паула, відводячи Валерію вбік.— Я відчула щось особливе під час дядькового хрищення”,–тихенько сказала вона.
Валерія пояснила подрузі, що та відчувала спонукання Духа. “Він каже, що ти повинна зробити те ж саме, що і твій дядько”.
“Але я не зможу зробити це самотужки”, —сказала Паула.
“Не хвилюйся. Я тобі допоможу”,— запевнила подруга. Невдовзі Паула і вся її сім’я зустрічалися з місіонерами і прийняли запрошення христитися. Їхнє життя змінилося назавжди.
Паула розповідає: “Ті норми, якими керувалася в житті моя подруга, тепер стали моїми. Свідчення моєї подруги також стало моїм”. Невдовзі Паула почала відчувати сильне бажання ділитися з іншими тим, що вона отримала. Після року перебування членом Церкви вона заповнила документи для місії, зустрілася з провідниками священства і отримала покликання служити у Східній місії в Сантьяго, Чилі.
Валерія розповідає: “Коли я спостерігала, як моя подруга готується служити на місії, Дух торкнувся мого серця. Я захотіла взяти зобов’язання служити Богові, як і моя подруга”.
“Можна з тобою поговорити?” Цього разу Валерія відвела Паулу вбік. “Я відчула щось особливе за той час, що ти готуєшся до місії”.
Паула відповіла своїй подрузі те ж саме, що та сказала їй одного разу: “Це Дух каже тобі, що тобі слід робити”.
У планах Валерії не було місії повного дня. Вона не була впевнена, що їй робити далі. “Я не зможу зробити це самотужки”,—сказала вона Паулі.
“Не хвилюйся. Я тобі допоможу”,—запевнила подруга.
Пізніше, коли Валерія відкрила конверт з покликанням, то була здивована, що їде в ту ж саму місію, що і подруга. Паула почала служити в жовтні 2002 року. Валерія приєдналася до неї в лютому 2003.
Під час місії вони досить часто зустрічалися під час конференцій та заходів. Їм подобалося розмовляти про своє життя і ділитися новинами з тих регіонів, де кожна служила. Вони ніколи й не мріяли, що в листопаді 2003 року їх призначать напарницями. Їхня дружба перетворилася на стосунки, що триватимуть вічно. Вони почали як подруги, потім стали сестрами в євангелії, а потім— напарницями в місіонерській роботі.
Сестра Валерія Понтеллі розповідає: “Спочатку я боялася, що, працюючи разом, ми зіпсуємо дружбу, але в перший же день цей страх зник. Можливість працювати разом лише зміцнила наші стосунки, а наша дружба допомогла нам у роботі”.
Усі з цим погодилися. Одна жінка, яка довго була неактивною, але повернулася до Церкви завдяки цим двом місіонеркам, розповідає: “Їх неможливо не любити, тому що ви можете бачити любов, яку вони відчувають одна до одної і до всіх навколо них. Вони—мої ангели”.
Цим двом напарницям було важко сказати “до побачення” в березні 2004 року, коли закінчилася місія сестри Паули Альварес. Її непокоїло повернення до Аргентини і те, що буде в майбутньому. Ці дві сестри розмовляли про це занепокоєння, коли разом ходили на зустрічі. “Я не зможу зробити це самотужки”,— казала сестра Альварес.
“Не хвилюйся,—прозвучали знайомі слова напарниці, сестри Понтеллі.— Я тобі допоможу”.