Як не піддатися небезпеці сумнівів
Старійшина Уго Монтойя
Сімдесятник
Навіть великі дерева гинуть від невидимого грибка. Так само і з вірою—якщо ми дозволяємо собі піддаватися сумнівам, вони можуть псувати духовне коріння, поки ми не впадемо.
Фотографія Getty Images
Під час Спасителевого земного служіння Його випробовував Сатана.
“І постив Він сорок день і сорок ночей, а вкінці зголоднів.
І ось приступив до Нього спокусник, і сказав: Коли Ти Син Божий, скажи, щоб каміння це стало хлібами!” (Maтвій 4:2–3; курсив додано).
Супротивник спокушав Спасителя, ставлячи під сумнів Його божественність. Він скористався фразою умовного способу “Коли Ти Син Божий”.
Але вдаючись до сили, яку приносить знання Писань, Господь не піддався спокусі. Він сказав: “Написано: Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із уст Божих” (Maтвій 4:4).
Ця розмова між Ісусом Христом і Сатаною дає нам чітке уявлення про те, як супротивник спокушає нас допустити в серце і розум підступні сумніви.
Приховане вторгнення
У штаті Сонора, Мексика, де я зростав, є великі дерева, які називаються індійськими лаврами. Вони сягають майже 30 метрів заввишки, мають величезний стовбур, добре розвинені гілки та листя. Нещодавно ці дерева зазнали нападу захворювання, яке називається техаська коренева гниль. Коли цей грибок вражає дерево, упродовж кількох років не видно жодних проявів. Однак через грибок коріння тих прекрасних дерев поступово підгниває і рослина починає вмирати. Листя жовтіє й опадає. Потім стовбур і гілки всихають, і дерево необхідно зрізати.
Подібно до грибка, який проникає в ці дерева, сумніви можуть заполонити наші думки. Якщо ми дозволимо їм розвиватися, з часом вони можуть вразити наше коріння, фундамент нашої віри підгниє і нас також може бути зрізано.
Так звані “друзі” можуть викликати сумніви, поставивши в’їдливе запитання. Сайти в Інтернеті можуть породжувати сумніви, надаючи інформацію без належного контексту. Але сумніви особливо посилюються тоді, коли ми, відчуваючи себе покинутими або приголомшеними, вагаємося, чи варто нести свої тягарі. Скарги, притаманні тілесній людині, наприклад такі: “Господи, чому це сталося зі мною?” або “Якщо я Твій служитель, чому ти дозволяєш, щоб … ”, можуть нашіптуватися у наші вуха батьком брехні. Він має ницу мету: послабити нашу впевненість у тому, що ми діти Бога.
Аби протистояти таким сумнівам, ми повинні пам’ятати про досконалість плану нашого Батька. Замість того щоб зациклюватися на негативних питаннях, нам слід просити сил, як це робив Джозеф Сміт: “Згадай Своїх святих, що страждають, о Боже наш; і Твої слуги радітимуть у Твоєму імені навіки” (УЗ 121:6). Ми також повинні довіряти тому, що Господь визволить нас (див. 1 Коринтянам 10:13).
Пограбовані під дулом пістолета
Я пригадую випадок з власного життя, який допоміг мені замінити сумніви надією. У той час я служив президентом колу. Мої діти були малими. Ми з дружиною мали невеликий бізнес з виробництва тортилій, тож працювали допізна.
В одну з таких ночей, коли нам з дружиною треба було виготовляти тортильї з опівночі до третьої години ночі, у нашу пекарню увійшли троє юнаків. Усі троє були у важкому наркотичному сп’янінні. Двоє з них були в масках і довгих плащах. Під плащами вони ховали зброю. Вони нам погрожували, завели в пекарню і замкнули. Один залишився ззовні, щоб стерегти нас. Він вигукував: “Убийте їх! Убийте їх!”
Один з юнаків наставив дуло свого пістолета до моєї скроні й змусив лягти. Інший наставив дуло пістолета до грудей моєї дружини. Я молився, щоб мої діти не стали сиротами і щоб Господь нас захистив. Зрештою грабіжники замкнули нас у туалеті й зникли, викравши мою вантажівку.
Ми вибралися й покликали на допомогу. Прибула поліція і також мій брат. Якомога швидше ми відвезли мою дружину додому. Потім разом з братом я вирушив на пошуки вантажівки, але вони були безуспішними. Сумний я повернувся додому о 5 ранку.
Де була моя сім’я?
На мій подив ні дружини, ні дітей там не було. Сусід сказав, що моя 4-річна донька потерпала від болю в животі й вони поспіхом поїхали до лікарні. Знаючи, що нам дуже потрібні гроші, аби про неї попіклуватися, у мене не було іншого вибору, як повернутися до пекарні й виконувати отримані на той день замовлення. Оскільки ми з дружиною працювали лише самі, я залишився один і працював з усіх сил: замішував тісто, формував його у кульки, розраховував розмір, бігав туди і сюди, щоб закінчити тортильї, й чекав на замовників.
Була вже 8 ранку. Я почав розмірковувати над подіями тієї ночі. У голові крутилося питання: “Якщо ти президент колу, чому все це трапилося з тобою?”
Усе, крім тортилій
Я відкинув злостиві думки і молився, щоб мати силу. Тоді я почув за собою голос: “Президенте”. То був мій єпископ і ще один брат з приходу—мої домашні вчителі.
Єпископ сказав: “Ми не вміємо робити тортильї, тож не допоможемо вам у цьому. Але не переймайтеся своєю вантажівкою, не хвилюйтеся про дружину, хвору доньку чи інших ваших дітей. Ви залишайтеся тут, а ми допоможемо з усім іншим”. Мої очі наповнилися сльозами вдячності.
Вони взяли на себе піклування про все, крім тортилій. Того вечора, коли я повернувся додому, то побачив, що в домі чисто і прибрано, мої сорочки випрасовані і на мене чекає вечеря. Нікого не було вдома, але я знав, що сестри Товариства допомоги тут побували. Поліція знайшла мою вантажівку, і хтось у приході заплатив, щоб її віддали.
Я швидко пішов , щоб провідати дружину і дочку. У них уже побував єпископ і дав благословення дочці. У неї був апендицит, але ситуація вже була під контролем.
Коли ми з дружиною розмовляли, то були здивовані тим, що єпископ, надаючи нам допомогу, не скористався пожертвуваннями від посту чи товарами з комори єпископа. Натомість він скористався ресурсами і милістю членів нашого приходу.
Через кілька днів, коли дочка все ще одужувала, а дружина допомагала мені виготовляти тортильї, до пекарні зайшли три жінки. Вони були матерями тих трьох грабіжників і прийшли, щоб вибачитися. Вони розповіли, що поліція затримала їхніх синів. Пізніше ці матері практично притягли своїх синів до пекарні, щоб ті попросили вибачення, і ми їх простили.
Вони не сумнівалися
Духовне коріння мого сімейного дерева зміцнювалося впродовж шести поколінь завдяки непохитній вірі мого прадідуся.
Ще один приклад з моєї сімейної історії нагадує мені, що не треба сумніватися. У 1913 році в Мексиці старішина Ернест Янг і його напарники проповідували євангелію моїй прапрабабусі Марії де Хесус де Монрой, яка була вдовою, трьом її дочкам, Наталії, Ховіті та Гвадалупе, та її єдиному сину, Рафаелю, моєму прадідусю. Вони охристилися 10 червня. Через місяць громадяни Сполучених Штатів виїхали з країни через Мексиканську революцію.
29 серпня 1913 року, в день, коли президент Рей Л. Пратт і всі американські місіонери мали виїхати, Рафаель Монрой, 34-річний навернений, який був членом Церкви два місяці, прийшов у дім місії, щоб висловити своє занепокоєння. “А що ж буде з нами?—запитав він.— У Сан-Маркосі не існує організованої філії, і ми не маємо священства”. Слухаючи про занепокоєння Рафаеля, президент Пратт попросив його сісти. Він поклав руки на голову Рафаеля, дарував йому Мелхиседекове священство, висвятив його у старійшини і рукопоклав як президента філії Сан-Маркос.
Рафаель, який розумів, що його завіт хрищення був священним і вічним, також розумів, що йому треба ділитися євангелією. Упродовж 23 місяців він разом зі своїм радником Вісенте Моралесом допомагав у наверненні й хрищенні більш як 50 чоловік. Вони проповідували ще й десяткам інших людей.
Потім, 17 липня 1915 року, революція дійшла до Сан-Маркоса. Солдати-революціонери звинуватили Рафаеля і Вісенте в тому, що ті належать до армії супротивника і підтримують її, переховують зброю і сповідують дивну релігію. Вони їх кинули до в’язниці, катували і тримали в підвішеному стані, поки вони не знепритомніли. Потім солдати дали їм ще один останній шанс врятувати своє життя. Вони збережуть собі життя, якщо зречуться своєї релігії. Рафаель відповів: “Я не можу цього зробити, бо знаю, що те, що я отримав, є істиною”.
Рафаель і Вісенте не сумнівалися. Вони діяли відповідно до свого знання і свідчення. У кінці дня їх було страчено Армією визволення півдня. Вони віддали своє життя за те, у що вірили1.
Залишатися вірними в наш час
Тож давайте не сумніватися в тому, що ця робота істинна. Кожного разу, коли нас охоплюють сумніви, давайте обдумувати свій духовний досвід. Якщо ми будемо так робити, то нам буде легше позбуватися сумнівів. Це особливо стосується тих, хто повернувся з місії повного дня, а потім поступово піддався сумнівам; давніх членів Церкви, які втомилися терпіти до кінця; і новонавернених, які спочатку відчули радість, але не живили своєї віри.
Якщо це стосується вас, я б хотів вам сказати: якщо євангелія була істинною, коли ви подавали документи на місію (а вона була!), якщо вона була істинною, коли ви увійшли до храму (а вона була!) якщо вона була істинною, коли ви були навернені й охрищені, або коли ви навертали й христили інших (а вона була!), якщо вона була істинною, коли ви запечатувалися (а вона була!), тоді вона так само істинна й сьогодні!
Ісус показував прикладом, що ми можемо отримувати силу з Писань. Джозеф Сміт показував, що коли просити в молитві, це принесе полегшення. Ті, хто віддав своє життя, ні миті не вагаючись, показали, що навіть перед лицем смерті ми маємо надію.
Ми не повинні піддаватися розпачу, бо випробування і спокуси є тимчасовими. Ми всі можемо знаходити надію в проголошених Спасителем словах: “Звертайтеся до Мене в кожній думці; не вагайтеся, не бійтеся” (УЗ 6:36).