Голоси святих останніх днів
Молитва ватажка бойскаутів
Ілюстрація Аллена Гарнса
Я був ватажком бойскаутів і вів 20 юнаків та двох керівників у похід Південною Ютою, США.
Коли ми доїхали до дороги, яка вела до місця таборування, я зупинився і оглянув пустелю, що лежала переді мною. Я багато разів їздив цим маршрутом, але чомусь нічого не міг впізнати навколо себе. Я подивився наліво й направо, шукаючи щось знайоме.
Я багато разів звертав на інші дороги, але всі вони закінчувалися тупиком.
Почало смеркатися. Нарешті я зупинився і сказав усім залишатися в машинах. Я взяв ліхтар і сказав, що пошукаю дорогу пішки та подам їм сигнал, як тільки її знайду.
Але насправді я став на коліна і благав Небесного Батька допомогти нам у цій неприємній ситуації. Я вилив Йому своє серце, докладно розповівши про свою підготовку, про любов до хлопців, про свою вдячність за батьків, які їдуть з нами, і про мою абсолютну віру в те, що Він відповість на мою молитву швидко. Я закінчив молитися і підвівся. Я сподівався, що встану з колін, направлю свій ліхтар у темряву і світло відразу ж впаде на правильну дорогу.
Однак цього не сталося.
Я мовчки оглянув горизонт, наскільки сягало світло ліхтаря.
І знову нічого не побачив.
Я не міг цьому повірити. Я знав, що як тільки підведуся, то побачу дорогу. Я знав, що Господь не залишить мене безпорадним, особливо тоді, коли так багато людей залежать від мене.
Тепер мені треба було повернутися до двох невдоволених батьків та до двох мікроавтобусів з галасливими стурбованими юнаками. Усі вони запитають: “Ми вже прибули на місце?”
Я вибачився і запевнив їх, що вже 20 разів у своєму житті їздив цим маршрутом і що знаю, що дорога десь поруч. Я просто не бачу її.
Зрештою ми вирішили поїхати в місто і зняти два номери в мотелі. Ми відпочинемо й вирушимо в суботу вранці.
Оскільки ми не змогли розвести багаття, щоб зготувати похідну вечерю, яку ми з собою привезли, то пішли в місцеву піцерію, яку побачили на околиці міста.
Піца була смачна, і хлопці були задоволені, але я все ще відчував провину за витрати на мотель і вечерю.
Поки ми їли, мене не полишала думка, чому Небесний Батько не відповів на мою молитву, коли раптом почув гучний гуркіт.
Я підвівся, широко відкрив двері піцерії й побачив найсильнішу грозу за все своє життя. На північний захід від нас було видно спалахи блискавок—саме там, де менше години тому я молився, щоб отримати відповідь. У ту мить на мене зійшов Дух і я зрозумів, що Господь відповів на мою молитву!
Наступного ранку небо було блакитним, і коли ми вирушили знову до лабіринту ґрунтових доріг, я відразу ж знайшов той поворот, який шукав напередодні ввечері. Тепер я знаю, що на молитви іноді надходить негативна відповідь, але вона завжди надходить.