Наші домівки, наші сім’ї
Я хочу жити з тобою завжди!
Автор живе в Санто-Домінго, Домініканська Республіка.
Віра шестирічної дівчинки допомогла мені знову знайти свою віру.
Коли мені було 22 роки, в моєму житті стався несподіваний поворот: моя мама пішла з життя. Разом з батьком вони були людьми великої віри, і вони виховували мене в євангелії. Після її смерті батько поїхав з нашої країни до Сполучених Штатів. Час минав, і я почала відчувати гостру самоту, оскільки я була єдиною дитиною своїх батьків. Зі мною на землі більше не було мами, а батько жив далеко; я бачилася з ним усього три тижні на рік.
У мене був такий настрій, що я почала все активніше шукати прихистку в “друзів” по коледжу і в організації, де я працювала. Мало-помалу я почала знаходити хибну радість у тому, що від світу. Я перестала ходити до церкви і поступово стала повністю неактивною. Пізніше я вийшла заміж за чудового молодого чоловіка, який хоч і мав дуже хороші принципи, однак не знав про євангелію. У нас було троє дітей: Лія, Ісаак і Ісмаел.
Ілюстрації Келлі Мак-Морріс
Якось у жовтні до нас в гості приїхав мій батько, щоб побачити новонароджену дитину. Під час його приїзду шестирічна Лія запитала у дідуся, чому він ніколи не приїздить з бабусею. Тоді мій батько пояснив їй, що бабуся знаходиться в дуже особливому місці недалеко від Небесного Батька. Як тільки мій батько поїхав, Лія абсолютно серйозно сказала мені: “Мамо, я хочу побачитися з бабусею. Я знаю, що вона на небесах, але я також хочу, щоб ми колись були там разом—бабуся, дідусь, ти і я. Я хочу жити з тобою завжди. Я хочу, щоб ми були такою ж сім’єю там, на небі, як і тут, на землі, аби я могла гратися з бабусею!”
Я не знала, що відповісти. Я доторкнулася до її прекрасного невинного обличчя, а потім пішла в свою спальню. Я впала на коліна і плакала, поки вистачило сліз. Я просила Небесного Батька простити мене. Я знала, що зійшла з дороги, яка давала нам можливість жити разом вічною сім’єю. Я не виконувала свій обов’язок вести сім’ю шляхом праведності, і я не розповіла своєму чоловікові про євангелію.
Коли я спромоглася підвестися, я зв’язалася з одним з провідників Церкви і він дав мені контактну інформацію старійшин з мого приходу. Наступного вечора вони прийшли і навчали мого чоловіка. З того вечора наше життя змінилося назавжди. Тепер ми ходимо до церкви кожної неділі. У мене є покликання, що дає мені можливість допомагати менш активним сестрам. Ми також готуємося до відвідування храму.
Дух Божий іноді скеровує нас через тих людей, від яких ми найменше сподіваємося отримати скерування. Цього разу це трапилося завдяки моїй шестирічній доньці. Тепер я знаю, що завдяки запечатуванню в храмі я можу жити зі своєю сім’єю вічно.