Щоденне життя першого покоління святих останніх днів

Невдовзі після смерті свого батька чотирирічна Ненсі Александер, яка у майбутньому стане святою останніх днів, була свідком того, як її мати, Бетсі, збанкрутувала і відправила дітей жити до родичів. Освітою Ненсі займалися її дідусь і бабуся, вона читала Біблію на сімейних зібраннях і вчилася прясти й шити. Коли Ненсі виповнилося 15 років, її мати повернулася на деякий час, і, не бажаючи знову розлучатися з матір’ю, Ненсі вирушила разом із Бетсі жити з іншими родичами. Невдовзі Ненсі вийшла заміж за свого двоюрідного брата, Мозеса Трейсі, й подружжя “зажило своїм життям”¹.

Дитинство Ненсі не здалося би незвичайним її одноліткам. Багатьом сім’ям у ті часи довелося пережити передчасну смерть когось із членів сім’ї або тривалі періоди розлуки. У більшості американських родин дочок навчали прясти й шити, а молодь ходила на побачення і одружувалася, коли їм було трохи менше або трохи більше двадцяти років.

В історичних записах не часто приділяють безпосередню увагу цим та іншим характерним рисам повсякденного життя в Сполучених Штатах у той час і для сьогоднішніх читачів вони залишаються незнайомими і непомітними. Але розмірене повсякденне життя і дотримання тогочасних звичаїв створювали ту атмосферу, в якій жили і робили свій вибір святі. Серед аспектів повсякденного життя, які зазнали найбільших змін з початку 19-го століття, були сімейна економіка, особисте здоров’я, дозвілля, подорожі та зв’язок і засоби інформації.

Сімейна економіка

Розклад типового дня першого покоління святих останніх днів складався, виходячи з потреб сімейної економіки. Оскільки засоби для виготовлення більшості речей першої потреби знаходилися вдома, люди, щоб вижити, покладалися на членів своєї сім’ї. Понад 90% американців у часи Джозефа Сміта жили на фермах та у сільській місцевості, а міста, навіть найбільші, були малими за сьогоднішніми мірками. Лише в Нью-Йорку, Філадельфії, Балтиморі та Бостоні кількість жителів у 1830 році становила понад 50 000 людей. У сім’ях, які мешкали в сільській місцевості, робота зазвичай розподілялася серед членів сім’ї. Батьки самі забезпечували сім’ю їжею і дбали про господарство. Це тривало до часу, коли до цього можна було поступово залучати дітей.

У сільському господарстві необхідно дотримуватися щоденного і сезонного розкладів. На світанку жінки і дівчата зазвичай починали займатися господарчими справами, зокрема, доглядати за городом і садом, виробляти домашні продукти, такі, як масло та сир, прясти, лагодити і прати одежу та готувати їжу. Чоловіки і юнаки вирушали працювати просто неба. Вони займалися скотарством або ремісництвом, зокрема, теслярською справою, бондарством, дубленням шкір, а також знаходили якусь тимчасову роботу. Після заходу сонця більшість сімей збиралися вдома, щоб спілкуватися або читати Біблію. Батьки, дівчатка і хлопчики, як правило, спали в окремих ліжках на матрацах, набитих соломою чи пір’ям.

Вимоги сімейної економіки спонукали підлітків старшого віку і дорослу молодь шукати спроможного партнера, щоб взяти собі за подружжя. Коли на початку 19-го століття збільшилася кількість людей, що належать до середнього класу, подружжя змогли більш самостійно вибирати, з ким і коли укладати шлюб. Забезпечення стабільного існування розширеної сім’ї перестало бути головною причиною для укладання шлюбу. Все більша увага приділялася романтичним стосункам і щастю подружньої пари. Хоча парам, у яких було кілька або взагалі не було дітей, вдавалося успішно вести сільський спосіб життя, це було вкрай важко для неодруженої людини.

Батьки очікували від своїх дітей, що ті, починаючи з середнього дитячого віку, допомагатимуть поратися по господарству. Для попередніх поколінь суть батьківства полягала в тому, щоб виганяти з дітей дух притаманної дітям злочестивості, застосовуючи суворий нагляд і навіть тілесні покарання. На початку 19-го століття перспективи почали змінюватись і дитинство стало часом для розвитку характеру. Граючи в ігри, діти, які були надто маленькими, щоб виконувати роботу по дому, не лише проводили час. Це також допомагало їм готуватися до прийнятих в культурі відповідних ролей, які вони візьмуть на себе у дорослому віці. Часто дівчатка гралися ляльками, а хлопчики грали просто неба в ігри, що потребували фізичної витривалості. Досягнувши дорослого віку, вони починали жити окремо від сім’ї, коли одружувалися і прагнули обзавестися власною фермою чи розпочати власну справу.

Молоді дружини, зазвичай, вагітніли протягом перших 18 місяців шлюбу. Вагітність і пологи зближували жінок, зокрема, матерям допомагали акушерки, родичі та сусідки. Місцеві акушерки іноді застосовували природні знеболювальні засоби або особливі гриби, щоб підсилити перейми під час пологів, а також наглядали за самим процесом народження. Мати і дитина наражалися на серйозну небезпеку — за деякими оцінками до 4% жінок помирали під час пологів і, орієнтовно, одне з п’яти дітей не доживало до однорічного віку. Батьки, як правило, не відразу давали імена своїм дітям, іноді вони чекали, доки тим не виповниться кілька місяців².

Особисте здоров’я

Подібно до інших американців, які жили на освоюваних територіях у прикордонній місцевості, перші святі останніх днів переймалися питанням здоров’я. Більшість медичних засобів були ненадійними, і в поселеннях часто поширювалися хвороби. Зіпсовані продукти харчування, брудна вода та загальна відсутність санітарії ставали причиною спалахів кишкових захворювань. Саме ці хвороби вражали сільське населення найчастіше. Особисті гігієнічні процедури були такими: миття рук і лиця водою та стирання бруду з решти тіла ганчірками чи рушниками. Мило використовувалося для прибирання оселі та прання одягу, а не для догляду за шкірою, оскільки було їдким.

Стійкі запахи гною, клозетів, поту і компосту були однаково типовими як для містечок, так і великих міст, оскільки небагато людей хоч з якоюсь регулярністю мили своє тіло, а утилізація сміття залишалася постійною проблемою. Фермери часто закопували своє сміття, а містяни залишали його на вулицях на поживу бродячим свиням. Таке поєднання низького рівня гігієни в суспільстві та складнощів з утилізацією сміття сприяло поширенню хвороб. Мине ще ціле століття, перш ніж відкриття щодо ролі бактерій у виникненні хвороб посприяють повсюдному покращенню санітарних умов.

Респіраторні захворювання також ставали дедалі більш поширеними. У 19-му столітті багато американців були прихильниками теорії, яка полягала в тому, що в тілі є чотири рідини, порушення балансу між якими спричиняло хворобу. Ця ідея була настільки поширеною, що в основному для лікування лихоманок на початку 19-го століття застосовувалося кровопускання — видалення з організму хворого певної кількості крові, щоб повернути ці рідини у стан балансу. Лікарі та інші тогочасні медики іноді ненавмисно погіршували стан пацієнтів.

У спекотні літні місяці комарі були переносниками таких хвороб, як малярія і жовта лихоманка. Люди заражалися грипом і туберкульозом через контакт з кров’ю та з мікроорганізмами, які знаходилися на часточках пилу. Міста були сприятливим середовищем для епідемій; майже чверть від усіх випадків смерті у місті Нью-Йорк у 1804 р. сталися внаслідок одного лише туберкульозу. Щеплення захищало від віспи, але багато людей боялися цього методу, який гарантовано захищав від інфекції і, можливо, від смерті, й лікарям упродовж десятиліть було важко лікувати пацієнтів, які скептично ставилися до експериментальної медицини. Більшість людей радше пробували скористатися домашніми засобами або рецептом сусіда, ніж дезінфікувати посуд, часто митися чи проходити медичне обстеження.

Дозвілля

У суворому повсякденному розкладі життя робота була найвищим пріоритетом, але сім’ї мали й трохи часу на дозвілля. Нічого не робити тривалий час могли хіба що заможні люди та маленькі діти. Оскільки з точки зору релігії розваги за своєю природою вважалися грішними, то всіх інших людей активно заохочували бути економними і працьовитими. Дозвіллям часто була можливість змінити робочу обстановку, наприклад, піти на полювання, влаштувати пікнік в обідню перерву та перетворити фізичний труд на гру або спортивне змагання.

Більшість сімей у сільській місцевості працювали шість днів на тиждень і не працювали в неділю, присвячуючи цей день поклонінню Богові та відпочинку, а спілкування, крім цих нагод, здебільшого відбувалося на формальних зборах чи в місцевих тавернах. Сільські громади влаштовували “толоки” — безоплатно працювали гуртом, щоб звести будинки, розчистити землю або зібрати врожай. Нерідко “толоки” були нагодою насолодитися співом, танцями і послухати розповіді. Відвідувачі церкви звикли до довгих зборів, на яких лунали захоплюючі проповіді. Промовці свідомо змінювали свою інтонацію і жваво жестикулювали, що робило їх більше схожими на акторів, ніж на благочестивих проповідників чи дяків. Публічні збори, зокрема, церковні богослужіння, могли тривати годинами; вони й самі по собі були різновидом розваг.

Подорожі

Більшість людей з першого покоління святих останніх днів, як і інші американці у ті часи, подорожували пішки, верхи на конях, диліжансом або на човні. Місіонери здійснювали довші подорожі, дістаючись інших континентів на кораблях, але в повсякденному житті вони ходили пішки та інколи їздили. По дорогах у Північній Америці рухалися диліжанси і фургони, а крізь ліси та по перетятій місцевості простягалися стежки, які могли несподівано зникати, коли змінювалась погода. Американці, які мешкали у прикордонній місцевості, не любили подорожувати навесні, оскільки сніг танув і ґрунтові дороги вкривалися багнюкою. Річки, особливо Міссурі та Потомак, з їхніми непередбачуваними водоспадами і звилистими течіями становили загрозу для всіх людей, крім найдосвідченіших веслувальників. У теплу пору року мандрівники іноді подорожували на човнах по штучних каналах, таких, як канал Ері.

Найпоширенішим засобом для подорожей на довші відстані залишався диліжанс. Візники водили диліжанси всією заселеною територією Північної Америки, а ціна подорожі була такою, сплатити яку більшість перших святих останніх днів могли дозволити собі лише кілька разів у житті. Подорож на диліжансі відбувалася в кілька етапів, від однієї зупинки з місцем для відпочинку до іншої. Таким місцем, зазвичай, був пансіонат або таверна. Подорожуючі милувалися красою мінливих краєвидів та брали участь у вечірніх розвагах, але подорожі були виснажливими у порівнянні з тим, як це відбувається у наш час. Пасажирам часто доводилося допомагати візникам витягувати колесо з багнюки, а іноді бувало так, що коні лякалися і починали несамовито мчати галопом, і тоді візник мав або зупинити їх, або допомогти пасажирам покинути диліжанс. Подорож з Бостона до Пальміри, шт. Нью-Йорк, відстань між якими становила приблизно 400 миль, займала близько двох тижнів³.

Зв’язок і засоби інформації

Можливості підтримувати зв’язок були обмеженими і залежали від доступних видів транспорту. Кур’єри могли доставляти кореспонденцію кораблем або диліжансом. Поштова система у Сполучених Штатах здійснювала доставку листів поштовими каретами, які рухалися поштовими дорогами. На початку 1800-х років майже всі поштові відділення знаходилися у північно-східній частині країни, але упродовж двох наступних десятиліть мережа поштових доріг розширилася і завдяки цьому наприкінці 1820-х років й надалі стала можливою регулярна доставка пошти у прикордонні поселення. Перші святі останніх днів часто підтримували зв’язок одне з одним за допомогою листів, навіть після того, як в середині 19-го століття стало поширеним використання телеграфу.

Засоби масової інформації також здебільшого були друкованими. Читачі шукали новини та інформацію в газетах і журналах, листувалися з ними, а також читали брошури і книги. У цей період рівень грамотності в Сполучених Штатах досяг доволі високих показників і більшість американців брали участь у політичному житті та громадських обговореннях за допомогою друкованих медіа.

Розуміння того, якими тоді були медицина, зв’язок і засоби інформації та умови сільського життя, допомагає нам краще зрозуміти, як перші святі виконували місіонерську роботу, як вони розбудовували громади і яким був контекст одкровень Джозефа Сміта. Хоча ці факти зі щоденного життя часто залишаються поза увагою, вони значною мірою вплинули на зростання Церкви у перші роки після її відновлення та на зусилля перших святих зі збирання і розбудови Сіону.