Американські індіанці

За століття до того, як Церкву було організовано, населення американських індіанців у Північній Америці зменшилося приблизно до чотирьохсот тисяч внаслідок військових дій, хвороб та руйнування місцевої економіки, причиною чого стали нові поселенці з Європи. У той же час європейське американське населення перевищило п’ять мільйонів. У 1800 році більшість колоніальних поселень залишалася в межах п’ятиста миль від Атлантичного узбережжя, але невдовзі білі поселенці почали просуватися на захід Північної Америки. Ця експансія призвела до напруження в стосунках між індіанцями й білими поселенцями¹.

До початку ХІХ століття індіанці та європейські поселенці вже століттями підтримували торгові, економічні, дипломатичні стосунки, мали військові союзи та конфлікти, а багато племен підписали угоди, за якими можна було заходити на їхню територію та користуватися ресурсами. Однак у 1830 році Конгрес Сполучених Штатів видав закон, згідно з яким дозволялося переселяти різні племена на території, що пролягали на захід від ріки Міссісіпі. Протестантські церкви організовували місії та спонсорували місіонерів, які йшли до корінного населення, що проживало у віддалених місцях, сподіваючись, що проповідування євангелії покращить стосунки з індіанцями. Але переселення індіанців викликало величезний розлад і страждання та призвело до подальшого конфлікту.

Індіансько-мормонські стосунки в 1830-х і 1840-х роках

Книгу Мормона було опубліковано того ж року, коли було видано “Акт про переселення індіанців”. Це допомогло членам Церкви по-іншому подивитися на минулу історію та майбутню долю американських індіанців. Перші святі вірили, що всі американські індіанці є нащадками народів, описаних у Книзі Мормона, і що і їм належав завітний спадок, який поєднував їх зі стародавнім Ізраїлем.² Святі останніх днів часто ставилися до індіанців з тим самим упередженням, що і європейські американці, однак вірили, що корінні американці були спадкоємцями Божих обіцянь, хоча зараз вони страждають через те, що колись відкинули євангелію.³ Це вірування викликало в перших святих глибоке почуття обов’язку нести послання Книги Мормона американським індіанцям.

За кілька місяців після організації Церкви в 1830 році місіонери-святі останніх днів вирушили на Індіанську територію, що знаходилася на кордонах Сполучених Штатів. Парлі П. Пратт повідомляв, що Вільям Андерсон (Кік-Та-Ве-Нунд), очільник певної частини народності Делавер (Ленапе), яка перемістилася в місцевість поблизу Індепенденса, шт. Міссурі, тепло привітав місіонерів, а перекладач сказав Оліверу Каудері: “Вождь каже, що вірить кожному слову” в Книзі Мормона. Утім урядовий представник невдовзі заборонив місіонерам проповідувати серед індіанців у тій місцевості, оскільки у них не було необхідного дозволу.⁴ Упродовж наступних кількох років спілкування святих останніх днів з американськими індіанцями було дуже обмеженим, хоча Пратт та інші продовжували казати про день, коли індіанці приймуть Книгу Мормона⁵.

Джозеф Сміт проповідує американським індіанцям.

З огляду на проблеми, які мали місце в 1830-х роках, провідники Церкви з великою обережністю ставилися до встановлення стосунків з корінними племенами, оскільки вороги звинувачували їх у тому, що вони хочуть скористатися місіонерською роботою, аби підбурювати індіанців до бунту. Упродовж 1840-х років Джозеф Сміт та Перше Президентство посилали місіонерів до Сіу (Дакота), Потаватомі (Бодевадмі), Стокбридж (Мічиган) та інших індіанських народностей, що населяли Вісконсин та Канаду⁶. Делегації племен Саук (Асаківакі) та Фокс (Месквакі) зустрілися в Наву з Джозефом Смітом, який розповів їм про Книгу Мормона і про план звести Новий Єрусалим⁷. Через два роки очільники племені Потаватомі попросили Джозефа Сміта і мормонів надати допомогу та приєднатися до альянсу конфедеративних племен. Джозеф відхилив прохання, але завірив їх, що Книга Мормона може вказати шлях до мирних стосунків⁸. Після смерті Джозефа Сміта Рада п’ятдесятьох під керівництвом Бригама Янга обговорювала можливість ширшої співпраці з індіанськими племенами, але ця дипломатична робота припинилася в 1846 році, коли потрібно було організовувати міграцію святих на захід⁹.

Корінне населення Юти і піонери-святі останніх днів

Як Президент Церкви, губернатор території та суперінтендант території у справах індіанців, Бригам Янг дотримувався мирної політики, щоб засновувати мормонські поселення у місцевостях, де жили індіанці. Святі останніх днів вивчали мови індіанців, налагоджували торгівлю, проповідували євангелію та загалом намагалися уживатися з індіанцями. Мирне співіснування індіанців та святих останніх днів було не лише нормальним, але й ідеальним. Однак попри неухильні намагання Бригама Янга досягти довготривалих угод, його політика миру запроваджувалася нерівномірно і застосовувалася непослідовно. У цих двох культурах — європейців та американських індіанців — були дуже різні уявлення про те, як використовувати землю та власність, і було важко знаходити порозуміння. Це непорозуміння вело до напруженості, а іноді й жорстокості між людьми¹⁰.

Два найбільші конфлікти між святими останніх днів у Юті та місцевими індіанськими племенами пізніше отримали назву війна Уолкера (1853–1854) та війна Блек-Хока (1865–1872). Вони почалися як сутички між мормонським ополченням та переважно індіанцями племені Юта і переросли у більш масштабні конфлікти. Насильства між мормонами та індіанцями ставало менше, оскільки через хвороби та голод кількість корінного населення, яке жило в Західному Міжгір’ї, суттєво скоротилася, а через дії федеральної влади Сполучених Штатів багато індіанців опинилося в резерваціях¹¹.

Індіанські місії та програми для навчання

Незважаючи на періодичні конфлікти, провідники Церкви, як і раніше, і далі вбачали свій обов’язок у тому, щоб нести послання Книги Мормона корінним американцям і організовувати проповідницькі місії та засновувати ферми. Завдяки цим зусиллям індіанці в Юті та Аризоні знайомилися з євангелією та отримували можливість здобути освіту. У другій половині ХІХ-го століття місіонери проповідували народам Катавба (Є Із-Ва Хре), Гошуте (Куціпіуті), Хопі (Хопіту Ші-ну-му), Марікопа (Пііпааш), Навахо (Діне), Папаго (Тохоро О’одам), Піма (Акімель О’отам), Шошон (Неве), Юте (Нунт’ці) та Зуні (А:шиві), яким довелося внаслідок експансії поселенців жити в індіанських резерваціях, розкиданих по всьому американському Заходу. У 1870-х роках були охрищені тисячі шошонів, які мешкали на північному сході. Згодом їх було об’єднано у приход Вашакі, який очолював Мороній Тімбімбу, перший єпископ у Церкві, який був виходцем з американських індіанців¹². Замість того, щоб переселятися в резервації, багато індіанців племені Юта з центральної Юти селилися в Індіанолі, що в окрузі Санпете, де вони створили дуже активну філію й Товариство допомоги, у президентстві якого служили індіанські жінки¹³. Понад 1200 індійців племені Папаго, Піма та Марікопа в південній Аризоні приєдналися до Церкви у 1800-х роках, заснувавши філію, яка пізніше зробила свій вклад у будівництво й освячення храму в Месі, шт. Аризона¹⁴. У південній Кароліні більшість племені Катавба була охрищена. Приблизно через 65 років вождь цього племені Сем’юел Тейлор Блу виступав на генеральній конференції. “Я скуштував благословення і радість Бога, — свідчив він. — Я бачив, як оживляють мертвих, я бачив, як хворі, від яких відмовлялися лікарі, поверталися до життя завдяки священнослужінню старійшин. Мої брати і сестри, без тіні сумніву я знаю, що ця євангелія істинна”¹⁵.

Вождь Вашакі (посередині в першому ряду) та інші чоловіки племені Шошон.

Святі останніх днів продовжували проповідувати американським індіанцям у 1930-х і в 1940-х роках, а місії з’явилися в Аризоні та в Нью-Мексико. Завдяки цим місіям провідники Церкви дізналися про несприятливі умови життя в індіанських резерваціях на південному заході, тож вони почали обдумувати інші способи проповідування, відчуваючи, як пізніше сказав Президент Спенсер В. Кімбол, обов’язок допомагати братам і сестрам у завіті. У 1950-х роках з’явилася програма розселення школярів, згідно з якою сім’ї святих останніх днів брали на проживання індіанську молодь, поки тривав навчальний рік. Крім того, Університет Бригама Янга давав стипендії з метою заохотити американських індіанців до вступу в цей навчальний заклад. За цей період, коли у приблизно в 2000 році цю програму було згорнуто, спонсорську допомогу було надано 50 тисячам американських індіанців¹⁶.

Американським індіанцям доводиться долати певні труднощі й у наш час, що є наслідком багатовікового конфлікту і вимушеного переміщення. Ларрі Ечо Хок, який належить до племені Павні, колишній помічник міністра внутрішніх справ США у справах індіанців і нинішній генеральний авторитет сімдесятник, у 2007 році розповідав про труднощі, які довелося долати йому та його предкам. “Це сповнена болю історія, — сказав він. А потім додав: “Біль довелося пережити не одному поколінню”. Утім він знайшов силу в обіцяннях Книги Мормона і висловив надію, що корінне населення Америки буде жити так, як бачив це у видінні Президент Спенсер В. Кімбол, який сказав, що індіанці стануть могутніми провідниками у своїх громадах і країнах¹⁷.

Пов’язані теми: Lamanite Identity