Джозеф Сміт—Історія
Уривки з історії пророка Джозефа Сміта
Розділ 1
Джозеф Сміт розповідає про своїх предків, членів сімʼї і про місця, де вони раніше жили—Надзвичайне та всеосяжне релігійне збудження в західній частині штату Нью-Йорк—Він вирішує шукати мудрості, як радив Яків—Батько і Син являються, і Джозефа покликано на його пророче священнослужіння. (Вірші 1–20).
1 Через те, що багато пересудів зловмисників та інтриганів було пущено в обіг стосовно зростання й розвитку Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів і що всіх їх було задумано їхніми авторами, аби шкодити її репутації як Церкви та її розвитку в світі, я був змушений написати цю історію, щоб вивести з омани громадську думку і надати усім шукачам істини можливість володіти фактами в тому вигляді, як вони відбувалися, стосовно і мене, і Церкви, і такою мірою, якою я ними володію.
2 У цій історії я викладу різні події стосовно цієї Церкви в істині й праведності такими, як вони відбувалися, або такими, як вони зараз [1838] є, тобто на восьмий рік від організації вищезазначеної Церкви.
3 Народився я двадцять третього грудня тисяча вісімсот пʼятого року нашого Господа в місті Шерон, округа Уіндзор, штат Вермонт. … Мій батько, Джозеф Сміт старший, переселився зі штату Вермонт до Пальміри, округа Онтаріо (тепер Вейн), штат Нью-Йорк, коли мені минав десятий рік. Десь через чотири роки після цього він переїхав зі своєю родиною до Манчестера, що в тій самій окрузі Онтаріо.
4 Його сімʼя складалася з одинадцяти душ, а саме, мого батька, Джозефа Сміта; моєї матері, Люсі Сміт (чиє прізвище до шлюбу було Мак, дочка Соломона Мака); моїх братів, Алвіна (який помер 19-го листопада 1823 року на 26-му році життя), Гайрума, мене, Семʼюела Гаррісона, Уільяма, Дона Карлоса; і моїх сестер, Софронії, Кетрін і Люсі.
5 На другому році нашого перебування у Манчестері там виникло надзвичайне релігійне заворушення. Розпочате методистами, воно скоро поширилося, охопивши всі секти в цій місцевості країни. Здавалося, що воно охопило всю округу, велика кількість людей приєднувалася до різних релігійних конфесій, а це викликало немале збудження й розділення між людьми. Дехто кричав: “Ось, тут!”, інші ж: “Ось, там!” Одні з них палко захищали методистську віру, інші—пресвітеріанську, а ще інші—баптистську.
6 Та незважаючи на ту велику любов, яку навернені цих різних віросповідань виявляли під час свого навернення, і на ту велику старанність, з якою священики, кожний зі своєї позиції, заохочували людей до вияву цього незвичайного релігійного почуття, щоб навернути у віру кожного,—поблажливо кажучи: Нехай люди приєднуються до будь-якої секти, яка їм подобається,—але вже на початку вступу до тієї чи іншої секти виявлялося, що добрі почуття і у священиків, і у навернених були радше вдаваними, ніж щирими; бо очевидними стали велике збентеження і недоброзичливість—священик сперечався зі священиком, а навернений—з наверненим, і навіть якщо вони й мали якісь добрі почуття один до одного, то вони швидко губились у словесних баталіях і суперництві думок.
7 Мені йшов тоді пʼятнадцятий рік. Родину мого батька залучали до пресвітеріанського віросповідання, і четверо з них приєдналися до цієї церкви, а саме: моя мати Люсі, мої брати Гайрум і Семʼюел Гаррісон та сестра Софронія.
8 У цей час великого збудження я часто серйозно замислювався і відчував великий неспокій, і незважаючи на те, що я переживав такі глибокі й часто гіркі почуття, я хоч і відвідував збори різних конфесій, коли випадала така можливість, але, разом з тим, тримався осторонь. Згодом я почав прихилятися більше до методистської секти, і в мене виникло певне бажання приєднатися до них, але безладдя і суперечки між конфесіями були настільки великими, що неможливо було хлопцеві, настільки юному й не обізнаному в людях і житті, як я, дійти певного висновку—хто був правий, а хто помилявся.
9 Заворушення й галас були настільки великими й безупинними, що часами мій розум надзвичайно збурювався. Пресвітеріанці були найбільше настроєні проти баптистів і методистів і докладали всіх сил в аргументації й софістиці, щоб довести їхні помилки або, щонайменше, змусити людей думати, що вони помиляються. З іншого боку баптисти й методисти в свою чергу так само завзято намагалися встановити власні догмати і спростувати всі інші.
10 Серед цієї війни слів і зіткнення думок я часто розмірковував про себе: Що ж робити? На боці якої секти правда? Чи, може, вони всі помиляються? Чи, може, лише одна з них істинна? Як я можу дізнатися про це?
11 І в той час, коли відбувалася в мені ця тяжка внутрішня боротьба, викликана протистоянням груп релігійників, я одного дня читав Послання апостола Якова, пʼятий вірш першого розділу, в якому сказано: А якщо кому з вас не стачає мудрості, нехай просить від Бога, що всім дає просто та не докоряє,—і буде вона йому дана.
12 І, мабуть, ще ніколи жоден уривок з Писань не зворушував людського серця з такою силою, як тоді ці слова зворушили моє. Вони, здавалося, в повній мірі заволоділи почуттями мого серця. Я знову і знову вдумувався в ці слова, відчуваючи, що я, напевно, більше за всіх потребую саме Божої мудрості, адже я не знав, що мені робити, і так ніколи і не дізнався б, якби не сягнув більшої мудрості, бо вчителі релігії з різних сект розуміли одні й ті ж уривки з Писань настільки по-різному, що руйнувалася впевненість у тому, що питання можна розвʼязати через звертання до Біблії.
13 Нарешті я дійшов такого висновку: або я мушу залишитися у темряві й збентеженні, або ж мушу скористатися порадою Якова, а саме, просити від Бога. Зрештою, я вирішив “просит[и] від Бога”. Якщо Він дає мудрість тому, кому не стачає мудрості, і робить це просто, і не докоряє, то й мені вільно запитати.
14 І ось, сповнений рішучості просити від Бога, я пішов до лісу, щоб спробувати це здійснити. Сталося це вранці чудової, ясної днини ранньої весни тисяча вісімсот двадцятого року. Це була моя перша в житті спроба помолитися вголос, бо досі, незважаючи на всі свої щиросердні хвилювання, я ще ніколи вголос не молився.
15 Діставшись місця, куди я заздалегідь намітив собі прийти, і переконавшись, що навкруги нікого немає, я став навколішки і почав виливати бажання мого серця Богові. Тільки-но я почав свою молитву, як відчув, що якась сила скувала і повністю подолала мене, вона настільки дивовижно подіяла на мене, що мого язика було звʼязано і я не міг говорити. Суцільна темрява огорнула мене, і на якийсь час мені здалося, що я був приречений на раптове знищення.
16 Але, зібравши всі свої сили, я кликав Бога, щоб Він звільнив мене від цієї ворожої сили, яка скувала мене, і тієї миті, коли я був уже ладен впасти у відчай і скоритися знищенню,—не якійсь уявній руйнації, а силі якоїсь реальної істоти з невидимого світу, що мала таку дивовижну могуть, якої я ніколи не відчував у жодній істоті,—саме в цю мить великої тривоги я побачив прямо над головою стовп світла, яскравішого за сонце, і спускаючись повільно з неба, це світло впало на мене.
17 Не встигло це небесне світло зʼявитися, як я відчув, що позбувся ворога, який скував був мене. Коли світло було на мені, я побачив двох Осіб, що стояли переді мною у повітрі, блиск і славу Яких неможливо описати. Один з них звернувся до мене, називаючи моє імʼя, і сказав, указуючи на іншого: Це Мій Улюблений Син, слухай Його!
18 Збираючись звернутися до Господа, я мав на меті дізнатися, яка саме з усіх сект правильна, щоб я міг знати, до якої приєднатися. Тож ледве зібравшись із силами і змігши говорити, я спитав у цих Осіб, що стояли наді мною у світлі, яка ж з усіх сект правильна (бо до того часу мені ніколи не спадало на думку, що всі вони були не правильні)—і до якої мені приєднатися.
19 У відповідь мені було сказано, що я не повинен приєднуватися до жодної з них, тому що всі вони неправильні; і Той, хто звертався до мене, сказав, що всі їхні віровчення мерзотні на Його погляд, що всі сповідники тих сект розбещені, що “вони наближаються до Мене своїми вустами, але їхні серця далеко ухилилися від Мене; вони навчають заповідей людських як учення; мають тільки вигляд божественності, але заперечують саму силу її”.
20 Він знову заборонив мені приєднуватися до будь-якої з них і говорив мені ще багато іншого, про що не можу зараз писати. Коли я прийшов до тями, то усвідомив, що лежу горілиць, дивлячись у небо. Коли світло відійшло, я був знесилений; але згодом, одужавши в якійсь мірі, я пішов додому. І коли я сперся на камін, мати запитала мене, що трапилось. Я відповів: “Нічого, все добре—зі мною все гаразд”. Тоді я сказав моїй матері: “Я сам довідався, що пресвітеріанство не є істинним”. Здається, супротивник був обізнаний, ще в дуже ранній період мого життя, що мені судилося стати порушником і дратівником його царства; інакше навіщо було силам темряви змовлятися проти мене? Чому є ці опір і переслідування, що здіймалися проти мене майже з малого дитинства?
Деякі проповідники та інші сповідники релігії відкидають розповідь про Перше видіння—Переслідування звалилося на Джозефа Сміта—Він свідчить про реальність видіння. (Вірші 21–26).
21 Через кілька днів після цього видіння трапилося мені бути в компанії методистського проповідника, одного з найактивніших серед діячів вищезгаданого релігійного заворушення. Під час розмови з ним на релігійну тему я скористався нагодою і розповів йому про моє видіння. Його поведінка надзвичайно вразила мене. Він поставився до моєї розповіді не тільки легковажно, але й з великим презирством, говорячи, що все це від диявола, що в наші часи немає видінь чи одкровень, що всі такі явища припинилися після того, як апостолів не стало, і що їх ніколи вже більше не буде.
22 Проте незабаром я довідався, що моя розповідь викликала велике упередження проти мене серед сповідників релігії, а також призвела до сильного переслідування, яке невпинно посилювалося. Незважаючи на те, що я був непомітним хлопцем, якому ще не виповнилося й пʼятнадцяти років, і знаходився в таких життєвих обставинах, які не давали мені ніякого певного положення в суспільстві, високопоставлені люди звертали на мене увагу, достатню, щоб підбурити проти мене громадську думку і розпочати жорстоке переслідування—і це було спільним для всіх сект; у цьому переслідуванні вони всі поєдналися.
23 Я досить серйозно розмірковував тоді та й пізніше над цим: як дивно, що непомітного хлопця, якому минуло лише чотирнадцять років, і до того ж змушеного заробляти собі на скудне життя власною щоденною працею, було визнано фігурою, достатньо помітною, щоб привернути до себе увагу поважних людей з найпопулярніших сект того часу і викликати в них дух найжорстокішого переслідування та наклепів. Дивно чи ні, але так воно було, і це часто глибоко засмучувало мене.
24 Проте, незважаючи на все, я дійсно бачив видіння. Пізніше я пригадував, що я почував себе, наче апостол Павло, коли він, захищаючи себе перед царем Агріппою, розповів йому про своє видіння, про те, як він бачив світло і чув голос. Але мало хто повірив йому тоді; деякі говорили, що він безчесна людина, інші—що він божевільний; його ганьбили і насміхалися з нього. Але все це не знищило дійсності його видіння. Він бачив видіння, він знав це, і жодні переслідування під небесами не в змозі були змінити це; і якби навіть переслідували його до смерті, він знав і знав би до останнього подиху, що бачив світло і чув голос, який говорив з ним, і цілий світ не примусив би його думати або вірити інакше.
25 Так було й зі мною. Я дійсно бачив світло, і у цьому світлі я бачив двох Осіб, і Вони насправді говорили зі мною. І хоч мене ненавиділи і переслідували за те, що я розповідав, що бачив видіння, це була правда; і в той час, як мене переслідували, ганьбили, говорили проти мене всяке зло несправедливо за те, що так казав, я запитував у своєму серці: Чому переслідувати мене за те, що я кажу правду? Я дійсно бачив видіння, і хто я такий, щоб протистояти Богові? Чому ж увесь світ хоче, щоб я зрікся того, що дійсно бачив? Бо я бачив видіння, я знаю це і я знаю, що Бог це знає, і я не можу та й не смію зрікатися цього. Принаймні я знав, що якби я зрікся цього, то скривдив би Бога і підпав би під осуд.
26 Тепер я визначив своє ставлення до сектантського світу—бо знав, що мені не слід було приєднуватися до жодної з сект. Я мав залишатися так, як дотепер, поки не одержу наступного наказу. Я переконався в істинності свідчення Якова про те, що той, кому не вистачає мудрості, повинен її просити від Бога, і дасться тому просто й без докорів.
Мороній являється Джозефу Сміту—Імʼя Джозефа матиме добру і погану славу серед усіх народів—Мороній розповідає йому про Книгу Мормона і про прийдешній суд Господа та цитує багато уривків з Писань—Місце схованки золотих пластин відкрито—Мороній продовжує наставляти пророка. (Вірші 27–54).
27 Я продовжував займатися своєю буденною працею аж до двадцять першого вересня тисяча вісімсот двадцять третього року, потерпаючи весь цей час від жорстоких переслідувань з боку різних груп людей, як релігійних, так і нерелігійних, за те, що продовжував наполягати на тому, що мав видіння.
28 Починаючи з того часу, як я мав видіння, і аж до тисяча вісімсот двадцять третього року—маючи заборону приєднуватися до будь-якої релігійної секти того часу, коли мене, ніжного літами, переслідували навіть ті, кому б належало бути моїми друзями і ставитися до мене з добрим серцем, і якщо вони і вважали, що я помилявся, то мали б вплинути на мене тактовно і по-дружньому—я залишався на самоті з різними спокусами; і обертаючись у різних суспільних колах, я часто припускався безрозсудливих помилок, виявляючи слабкості юності й недоліки людської натури, які, соромно сказати, вводили мене в різноликі спокуси, образливі для Бога. Але читаючи цю сповідь, нехай ніхто не думає, що я вчиняв якісь тяжкі або злісні гріхи, бо до такого я ніколи не мав схильності за своїм єством. Але я був винним у легковажності, і іноді спілкувався з веселою компанією, і таке інше, що не відповідало репутації, яку слід було підтримувати тому, кого було покликано Богом, як мене. Але це не здаватиметься дуже дивним тому, хто пригадає мій юний вік і хто знає мій природно жвавий темперамент.
29 І через все те я часто відчував себе осудженим за мої слабкості й недоліки, і ввечері згаданого двадцять першого вересня я вже в ліжку звернувся з молитвою і благанням до Всемогутнього Бога, щоб Він простив усі мої гріхи та глупоти і дав мені прояв, аби я міг знати своє становище і достоїнство перед Ним. Я був цілковито впевненим, що одержу Божественний прояв, як і раніше.
30 У той час, коли я щиро звертався до Бога, я побачив, як у моїй кімнаті зʼявилося світло, яке яскравішало, доки кімната не стала світлішою, ніж у полудень, коли раптом зʼявилася біля мого ліжка особа, яка стояла у повітрі, і ноги її не торкалися підлоги.
31 На ньому була простора білосніжна мантія, біліша за все земне, досі мною бачене, і я не думаю, що щось земне можна було б зробити на вигляд таким надзвичайно білим і блискучим. Його кисті рук були оголені, і його руки також, трохи вище запʼясток, так само і його стопи були оголені, і його ноги, трохи вище кісточок. Його голова і шия також були відкриті. Я помітив, що на ньому не було іншого одягу, окрім цієї мантії, бо вона була розкритою, так що я міг бачити груди.
32 Не тільки його мантія була білосніжною, але вся його особа була такою чудовою, що неможливо описати, а обличчя його було подібне блискавиці. Кімната стала надзвичайно світлою, але не настільки яскравою, як безпосередньо навколо його особи. Коли я вперше подивився на нього, я злякався, але невдовзі цей страх зник.
33 Він звернувся до мене по імені й сказав, що він вісник, посланий до мене з присутності Бога, і що його імʼя Мороній; що Бог призначив мені роботу; і що моє імʼя матиме добру і погану славу серед усіх народів, колін і язиків, або будуть водночас честити його і безчестити серед людей.
34 Ще він сказав, що існує схована книга, написана на золотих пластинах, і в тій книзі викладено історію попередніх жителів цього континенту і вказано джерело, з якого вони походять. Він сказав також, що ця книга вміщує повноту вічної євангелії, як Спаситель дав її давнім жителям;
35 Також, що два камені в срібних оправах,—і ці камені, прикріплені до нагрудника, являють собою те, що зветься Урім і Туммім,—було сховано разом з цими пластинами; тих, хто володів або користувався цими каменями, називали провидцями в давні, або минулі, часи; і що Бог приготував ці камені для перекладу книги.
36 І сказавши це, він почав цитувати пророцтва Старого Завіту. Насамперед він процитував частину вірша з третього розділу книги Малахії. Він цитував також і четвертий, останній, розділ того ж пророцтва, але з деяким відхиленням від викладу в наших Бібліях. Замість того, що ми читаємо у першому вірші в наших книгах, він цитував так:
37 Бо прийде, ось, день, що палатиме, як піч, і всі гордовиті, так, і всі, хто вчинює злочестиво, будуть спалені, як солома, бо попалять їх ті, що прийдуть, говорить Господь Саваот, так що не залишиться в них ані коріння, ані віт.
38 І ще він цитував пʼятий вірш так: Ось, я відкрию вам священство рукою Іллі-пророка перед настанням великого і страшного дня Господнього.
39 Він також цитував і наступний вірш інакше: І він посадить у серця дітей обіцяння, дані батькам, і серця дітей привернуться до їхніх батьків, бо без цього всю землю буде спустошено вщент за Його пришестя.
40 Окрім того, він цитував одинадцятий розділ книги Ісаї, кажучи, що все, сказане в ній, незабаром буде сповнено. Він також цитував третій розділ Дій, двадцять другий та двадцять третій вірші, саме так, як вони написані в нашому Новому Завіті. Він сказав, що цей пророк є Христос, але день ще не настав, коли “кожного, хто не послухає Його голосу, буде відсічено з народу”, але день цей скоро настане.
41 Він також повністю процитував третій розділ книги Йоіла, починаючи з першого вірша і до кінця, і сказав, що це ще не збулося, але незабаром збудеться і що повнота іновірців незабаром настане. Він цитував багато інших уривків з Писань і пояснював багато чого, що не може бути наведеним тут.
42 Також він сказав мені, що коли я одержу ті пластини, про які він говорив,—бо час їх одержання ще не настав,—я повинен нікому не показувати їх, так само як і той нагрудник з Урімом і Туммімом, хіба тільки тим, кому буде наказано показати їх. Якщо ж я ослухаюся, то буду знищений. Коли він розмовляв зі мною про ці пластини, моєму розумові відкрилося видіння, так що я зміг побачити місце, де було сховано пластини, і це було так ясно і виразно, що я впізнав це місце, коли прийшов туди.
43 Після цього спілкування я побачив, що світло в кімнаті раптом почало концентруватися навколо особи того, хто розмовляв зі мною, і так продовжувалося доти, доки в кімнаті знову не стало темно, крім світла навколо нього; тоді раптом я побачив неначе прохід, відкритий до самих небес, і чоловік піднісся ним, поки зовсім не зник, а кімната залишилася такою, якою і була перед появою цього небесного світла.
44 Я лежав, розмірковуючи про особливість цієї події, і дуже дивувався з того, що говорив мені цей незвичайний посланець, коли раптом, посеред моїх роздумів, я побачив, що мою кімнату знову наповнює світло, і за мить, як мені здалося, той самий небесний посланець знову стояв біля мого ліжка.
45 Він почав говорити і знову розповів без жодної зміни те саме, що говорив мені під час першого відвідування; і, сказавши це, він сповістив мене про великі кари, що прийдуть на землю, з жахливими спустошеннями від голоду, меча і чуми,—і що ці жорстокі кари спіткають землю ще за цього покоління. Сказавши це, він, як і перед цим, піднісся на небеса.
46 На цей час враження, справлені на мене, були такими глибокими, що сон відлетів від моїх очей, і я лежав, охоплений подивом від побаченого і почутого. Але яким було моє здивування, коли знову я побачив того самого посланця біля мого ліжка і почув, що він переповідає, або знову повторює, мені все сказане до того, додавши до цього застереження мені, кажучи, що Сатана буде спокушати мене (через скрутні обставини сімʼї мого батька) використати ті пластини для збагачення. Він заборонив мені робити це і додав, що, одержуючи пластини, я не повинен мати ніяких інших намірів, окрім прославляння Бога, і не повинен опинитися під впливом ніякого іншого прагнення, крім побудови Його царства; інакше я не зможу отримати їх.
47 Після цього третього відвідування він знову піднісся на небеса, як і раніше, а я знову залишився зі своїми думками про дивовижність того, що зі мною щойно сталося; коли майже відразу після того як небесний посланець піднісся від мене втретє, заспівав півень, і я зрозумів, що настає день, отже, наші бесіди тривали цілу ніч.
48 Невдовзі після цього я встав з ліжка і, як звичайно, взявся за щоденну необхідну роботу; але, намагаючись працювати, як завжди, я відчув, що сили мої виснажені і я зовсім неспроможний щось робити. Мій батько, працюючи зі мною, звернув увагу на те, що зі мною не все гаразд, і відіслав мене додому. Я вирушив з поля з наміром піти додому, але коли я намагався перелізти через огорожу навколо поля, де ми були, сили зовсім залишили мене, і я впав безпорадний на землю, і лежав деякий час непритомний, не відчуваючи нічого.
49 Першим з того, що я можу згадати, був голос, що звертався до мене і називав мене по імені. Я розплющив очі і побачив, як той самий посланець стояв над моєю головою, оточений сяйвом, як і раніше. Він знову переказав усе сказане минулої ночі й наказав мені йти до мого батька і розповісти йому про видіння і про накази, що я одержав.
50 Я послухався; я повернувся на поле до мого батька і переказав йому все. Він відповів мені, що це від Бога, і сказав, щоб я йшов і робив усе за наказом небесного посланця. Я пішов з поля і попрямував туди, де, за словами посланця, було сховано ті пластини; і дякуючи чіткості видіння, що я мав відносно цього, я впізнав це місце в ту саму мить, як тільки прийшов туди.
51 Біля села Манчестер, округа Онтаріо, штат Нью-Йорк, є пагорб, значних розмірів, що височить над усіма сусідніми. На західному боці того пагорба, біля його вершини, під великою камʼяною брилою в камʼяній скрині лежали ці пластини. Камʼяна брила була товстою і округлою посередині з верхнього боку і тоншала до країв, так що середина підіймалася над землею, а краї були нею вкриті.
52 Відчистивши землю, я взяв важіль, підсунув його під край брили і невеликим зусиллям підважив її. Заглянувши туди, я насправді побачив там пластини, Урім і Туммім, і нагрудник, як було сказано посланцем. Скриня, в якій вони лежали, була сформована з каменів, покладених разом у цементі якогось роду. На дні скрині навхрест лежали два камені і на них лежали пластини та інші предмети.
53 Я спробував було витягти пластини зі скрині, але посланець заборонив мені це робити, сказавши, що час для появи цих пластин ще не настав і не настане, доки не пройде чотири роки від цього часу; але він сказав мені, щоб я прийшов на це місце цього ж самого дня через рік, і що він тут зустрінеться зі мною, і що я повинен робити це, аж поки не прийде час дістати пластини.
54 Відповідно до цього веління я ходив на те місце, як минав рік, і щоразу зустрічав там того самого посланця, і отримував настанови і знання від нього у кожній нашій бесіді стосовно того, що саме збирається робити Господь, і як та в який спосіб Його царство буде кероване в останні дні.
Джозеф Сміт одружується з Еммою Гейл—Він отримує золоті пластини від Моронія і перекладає деякі письмена—Мартін Гарріс показує письмена й переклад професорові Ентону, який каже: “Я не можу прочитати запечатану книгу”. (Вірші 55–65).
55 Матеріальні можливості мого батька були дуже обмежені, і ми змушені були заробляти на прожиток своїми руками, працюючи поденниками і беручися за будь-яку роботу, яка тільки траплялася. Інколи ми працювали у своїй місцевості, інколи—в інших краях, так і заробляли собі постійною працею на більш-менш пристойне існування.
56 У році 1823-му сімʼю мого батька спіткало велике лихо—смерть мого старшого брата, Алвіна. У жовтні 1825 року я найнявся на роботу до одного літнього джентльмена на імʼя Джосая Стоул, що жив в окрузі Ченанго, штат Нью-Йорк. Він щось чув про срібний рудник, який було відкрито іспанцями в Гармоні, округа Сасквеганна, штат Пенсильванія; і перед тим, як я найнявся до нього, він вів розкопки, щоб знайти, якщо можливо, цей рудник. Після того як я перейшов до нього жити, він узяв мене разом з іншими робітниками, щоб розкопати срібний рудник, і так я продовжував працювати приблизно місяць, без усякого успіху в нашому почині, і нарешті, я переконав цього старого джентльмена припинити розкопки. З цього виникла дуже поширена історія про те, що я був копачем скарбів.
57 Працюючи там, я наймав кімнату і харчувався в одного чоловіка, Айзека Гейла, що був місцевим. Саме у нього я вперше зустрівся з моєю дружиною (його дочкою) Еммою Гейл. Вісімнадцятого січня 1827 року, поки я ще працював на пана Стоула, ми з нею одружилися.
58 Через те, що я продовжував стверджувати, що бачив видіння, утиски все ще переслідували мене, і сімʼя батька моєї дружини була дуже проти нашого шлюбу. Отже, я був змушений відвезти її в інше місце; тож ми поїхали й одружилися в домі сквайра Тарбілла, в Саут-Бейнбріджі, округа Ченанго, штат Нью-Йорк. Відразу ж після одруження я залишив пана Стоула і, повернувшись до свого батька, працював з ним цілий сезон на фермі.
59 Нарешті настав час дістати пластини, Урім і Туммім і нагрудник. Двадцять другого вересня тисяча вісімсот двадцять сьомого року я пішов, як звичайно, коли минув ще один рік, на місце, де було їх сховано, і той самий небесний посланець передав їх мені з таким дорученням, що я відповідаю за них, і якщо загублю їх через необережність чи свою недбалість, то буду відсічений; якщо ж я зроблю все можливе, щоб зберегти їх, поки він, посланець, прийде за ними, тоді вони будуть захищені.
60 Невдовзі я зрозумів, чому одержав таке суворе доручення про збереження їх і чому посланець сказав, що коли я зроблю все, що від мене вимагається, він прийде за ними. Бо як тільки стало відомо, що вони в мене, їх усіма способами намагалися забрати. Для здійснення цього наміру вдавалися до всіляких хитрощів, які тільки можна вигадати. Переслідування посилилися, стали жорстокішими, ніж раніше, і багато людей постійно слідкувало за мною, щоб забрати їх у мене при нагоді. Але, дякуючи мудрості Божій, їх було збережено і вони залишилися у мене, аж доки я не здійснив з ними те, що вимагалося від мене. І коли в призначений день явився за ними посланець, я передав їх йому, і тепер він опікується ними аж до сьогоднішнього дня, тобто до другого травня тисяча вісімсот тридцять восьмого року.
61 Однак, збурення людей все ще продовжувалося, і тисячовусті пересуди поширювалися у вигляді різних брехливих історій про родину мого батька і про мене. Якби я переказав хоча б тисячну частку тих наклепів, то це б заповнило цілі томи. Переслідування стали до того нестерпними, що ми з дружиною змушені були залишити Манчестер і переселитися до округи Сасквеганна, штат Пенсильванія. У той час, коли ми збиралися відʼїздити—дуже бідні, без надії на поліпшення свого матеріального становища в умовах сильного переслідування—якраз у розпалі наших страждань ми знайшли друга в особі одного джентльмена, Мартіна Гарріса, який завітав до нас і дав мені пʼятдесят доларів на дорогу. Пан Гарріс мешкав у Пальмірі, округа Вейн, штат Нью-Йорк, він був фермером і шанованою людиною.
62 Завдяки цій вчасній допомозі я здобув можливість переїхати до Пенсильванії, і, приїхавши, я відразу ж почав переписувати письмена з пластин. Я переписав значну частину тих письмен, і за допомогою Уріма і Тумміма дещо переклав. Я зробив це у проміжок часу від приїзду в дім батька моєї дружини в грудні і до лютого наступного року.
63 Якось у лютому вищезгаданий пан Мартін Гарріс прибув до нас, взяв письмена, що я їх переписав з пластин, і відʼїхав з ними до Нью-Йорка. Те, що сталося з ним і тими письменами, я викладаю згідно з його розповіддю про всі обставини того, що трапилося, як він мені розказав після свого повернення додому:
64 “Поїхав я до міста Нью-Йорк і показав ці письмена разом з перекладом професорові Чарльзу Ентону, який був відомий завдяки своїм науковим досягненням. Професор Ентон заявив, що цей переклад правильний, що він точніший за всі переклади з єгипетської мови, які він бачив досі. Я тоді показав йому те, що не було ще перекладено, і він сказав, що це оригінальні єгипетські, халдейські, асирійські й арабські письмена. Він видав мені посвідку, яка підтверджувала мешканцям Пальміри, що це оригінальні письмена, а те, що перекладено, перекладено правильно. Я взяв цю посвідку, поклав її до кишені і вже виходив з дому, коли пан Ентон покликав мене назад і запитав, яким чином молодий чоловік довідався про те, що золоті пластини знаходилися саме там, де він їх знайшов. Я відповів йому, що ангел Божий відкрив йому це.
65 Тоді він сказав: “Дозвольте мені подивитися на цю посвідку”. Я, у свою чергу, дістав ту посвідку з кишені й подав йому, а він узяв і порвав її на шматочки, сказавши, що тепер немає священнослужіння ангелів і що коли я принесу йому ті пластини, то він зробить переклад. Я відповів, що частина тих пластин запечатана і що мені було заборонено брати їх із собою. Він відповів: Я не можу читати запечатану книгу. Я пішов від нього і попрямував до доктора Мітчела, який підтвердив те, що сказав професор Ентон стосовно письмен та їх перекладу”.
· · · · · · ·
Олівер Каудері служить писарем під час перекладу Книги Мормона—Джозеф та Олівер отримують Ааронове священство від Івана Христителя—Їх хрищено, висвячено, і вони отримують дух пророцтва. (Вірші 66–75).
66 Пʼятого квітня 1829 року прийшов до мого дому Олівер Каудері, якого я доти ніколи не бачив. Він сказав мені, що вчителював у тій місцевості, де жив мій батько, а мій батько був одним з тих, хто посилав дітей до його школи, і він певний час жив і харчувався у батьковому домі. Там йому й розповіли, як саме я отримав пластини, і він прийшов тепер до мене, щоб довідатися про все це.
67 Через два дні після прибуття пана Каудері (тобто 7-го квітня) я почав перекладати Книгу Мормона, а він—записувати мій переклад.
· · · · · · ·
68 Наступного місяця (у травні 1829 року), коли ми все ще продовжували працювати над перекладом, ми пішли одного дня до лісу помолитися і звернутися до Господа із запитанням про хрищення для відпущення гріхів, згадування про яке ми знайшли при перекладі пластин. У той час, як ми молилися і зверталися до Господа, з небес зійшов посланець у хмарі світла і, поклавши свої руки на нас, висвятив нас, кажучи:
69 Вам, мої товариші у служінні, в імʼя Месії я передаю священство Аарона, яке володіє ключами священнослужіння ангелів, і євангелії покаяння і хрищення зануренням для відпущення гріхів, і його ніколи вже не буде забрано знову з землі, до того часу, як сини Левія принесуть знову жертву Господу в праведності.
70 Він сказав, що це Ааронове священство не має влади рукопокладення для надання дару Святого Духа, але ця влада буде надана нам пізніше. І він наказав нам піти і христитися, і вказав, щоб я христив Олівера Каудері, і щоб після цього Олівер Каудері христив мене.
71 Саме в такий спосіб ми пішли і христилися. Спочатку я христив його, а потім він христив мене. Після цього я поклав руки на його голову і висвятив його в Ааронове священство, а потім він поклав руки на мою і висвятив мене в те саме священство—бо так нам було наказано.*
72 Посланець, що відвідав нас у той час і надав нам це священство, сказав, що імʼя його Іван, що він є той, кого називають у Новому Завіті Іваном Христителем, і що він діє під керівництвом Петра, Якова та Івана, які мають ключі священства Мелхиседека, і що те священство буде надане нам, як він сказав, у належний час. Він сказав, що я буду зватися першим старійшиною Церкви, а він (Олівер Каудері)—другим. Це сталося пʼятнадцятого травня 1829 року, коли ми через рукопокладання цього посланця були висвячені і христилися.
73 Відразу після хрищення й виходу з води, ми відчули великі й славетні благословення від нашого Небесного Батька. Як тільки я христив Олівера Каудері, Святий Дух зійшов на нього, і він, підвівшись на ноги, став пророкувати багато про те, що мало статися незабаром. Знову-таки, як тільки він христив мене, я також сприйняв духа пророцтва і, підвівшись на ноги, пророкував про появу цієї Церкви і багато іншого, що стосувалося цієї Церкви і цього покоління дітей людських. Ми були сповнені Святого Духа і раділи у Бозі нашого спасіння.
74 Наш просвітлений розум почав відкриватися для розуміння Писань, і істинне значення й задум найтаємніших місць відкрилися нам, як ніколи досі. Ми навіть не могли собі уявити, що можемо осягнути його в такій мірі. Але водночас, ми змушені були тримати в таємниці те, що одержали священство і були хрищені, тому що дух переслідування вже проявився у цій місцевості.
75 Час від часу нам загрожував напад погромників, до яких приєднувалися релігійні сповідники. Їхнім намірам протидіяв лише вплив родини мого тестя (дякуючи Божественному провидінню). Ця родина приязно ставилася до мене й обороняла нас від нападів погромників; родичі хотіли, щоб мені не перешкоджали працювати над перекладом, і тому вони запропонували і пообіцяли нам захист від усіх незаконних переслідувань, наскільки це було їм під силу.
-
Олівер Каудері змальовує ці події таким чином: “Це були дні, які не можна забути ніколи—сидіти, слухаючи голос, що диктувався натхненням з небес,—це пробуджувало виняткову вдячність від глибини душі! День у день я продовжував безперервно писати з його вуст, коли він перекладав за допомогою Уріма і Тумміма, або, як сказали б Нефійці, “тлумачів”, історію, або літопис, що звався “Книгою Мормона”.
Згадати навіть у декількох словах цікаву розповідь, дану Мормоном та його вірним сином Моронієм, про народ, що був улюбленим і вподобаним небесами,—це вийшло б за межі моїх намірів; отже я відкладу це на майбутній час, і, як я сказав у вступі, перейду одразу до деяких подій, безпосередньо повʼязаних з розвитком Церкви, що може бути приємним для кількох тисяч тих, хто виступили вперед під несхвальними поглядами фанатиків та серед наклепів лицемірів і сприйняли євангелію Христа.
Жодна людина у здоровому глузді не могла б перекладати й записувати вказівки (що їх було дано Нефійцям з вуст Спасителя про те, як саме люди мають будувати Його Церкву, а особливо, коли продажність поширила невпевненість в усіх формах та системах, що практикуються серед людей) і не побажати привілею виявити жагу серця і бути похованою у водяній могилі, щоб відповідати “добро[му] сумлінн[ю] воскресінням Ісуса Христа”.
Після написання розповіді про священнослужіння Спасителя решті сімені Якова на цьому континенті, було легко побачити, як це й прорікав пророк, що темрява вкрила землю, а морок—розум людей. Розмірковуючи далі, було легко побачити, що серед великої боротьби й галасу, що здіймалися навколо релігії, ніхто не мав повноваження від Бога виконувати обряди євангелії. Бо можна запитати: чи мають повноваження служити в імʼя Христа люди, які заперечують одкровення, якщо Його свідчення є нічим іншим, як духом пророцтва, а Його релігія заснована, збудована й підтримана безпосередніми одкровеннями, в усі віки світу, коли Він мав народ на землі? Якщо ці факти було поховано й ретельно приховано людьми, чиє ремесло було б у небезпеці, якби було дозволено їм сяяти на обличчях людей,—вони більше не були прихованими для нас; і ми тільки й чекали отримати наказ: “Устаньте й христіться”.
Ми не так довго жадали цього до того, як це було здійснено. Господь, багатий милістю і завжди схильний відповідати на невпинні молитви смиренних, після того, як ми звернулися до Нього в палкій молитві подалі від помешкань людей, удостоїв нас того, що явив нам Свою волю. Раптово, ніби з середини глибин вічності, голос Викупителя промовив до нас, коли завіса розділилася і ангел Бога зійшов, зодягнений славою, і передав нам послання, очікуване з хвилюванням, і ключі євангелії покаяння. Яка радість! Яке чудо! Яке здивування! Поки світ мучився і божеволів—поки мільйони обмацували, мов невидющі, стіну, і поки весь основний загал людей спирався на непевність, наші очі бачили, наші вуха чули, наче в “яскравому світлі дня”; так, і більш того—у світлі, яскравішому за блиск травневого сонячного променя, який пролив своє сяйво на лице природи! Тоді голос його, хоч і мʼякий, пронизав до нутра, і його слова: “Я є ваш товариш у служінні” розвіяли весь страх. Ми слухали, ми дивилися, ми були в захопленні! Це був голос ангела зі слави, це було послання від Всевишнього! І почувши, ми зраділи, бо Його любов запалила наші душі, і нас огорнуло видіння Всемогутнього! Де було місце для сумнівів? Ніде; невпевненість зникла, сумніви потонули, щоб ніколи вже не піднятися, а вигадка та обман зникли назавжди!
Але, дорогий брате, подумай, добре задумайся на мить, яка радість сповнила наші серця і з яким подивом ми повинні були схилитися (бо хто не схилив би коліно для такого благословення?), коли ми отримували з-під його руки Святе Священство, а він говорив: “Вам, мої товариші у служінні, в імʼя Месії, я дарую це Священство і це повноваження, яке залишатиметься на землі, щоб сини Левія могли ще принести жертву Господу в праведності!”
Я не наважуся змальовувати вам почуття цього серця, ані величну красу й славу, що оточували нас під час цієї події; але ви повірите мені, коли я скажу, що не зможуть навіть почати ані земля, ані люди, з красномовством усіх часів, облачати мову в такий хвилюючий і високий стиль, як ця свята особа. Ні; не має сили й сама земля дати ту радість, дарувати той спокій чи осягнути ту мудрість, яка містилася в кожному реченні, що промовлялися силою Святого Духа! Людина може обманути своїх товаришів, обман може йти за обманом, і діти Злочестивого можуть мати силу зваблювати нерозумних та ненавчених, доки ніщо, крім вигадки, не нагодовує багатьох і плоди віроломства не понесуть у своєму потоці легковажних до могили; але єдиний дотик перста Його любові, так, один промінь слави з вищого світу, чи одне слово з вуст Спасителя, з лона вічності, закреслює все це аж до нікчемності і стирає це назавжди з розуму. Упевненість у тому, що ми були в присутності ангела, безсумнівність того, що ми чули голос Ісуса, і течія незаплямованої істини з вуст чистої особи, продиктована волею Бога, для мене є вищими за всі описання, і я завжди буду дивитися на цей вияв великодушності Спасителя з подивом і вдячністю, доки мені буде дозволено жити; і в тих оселях, де живе досконалість, і куди гріх ніколи не заходить, я сподіваюся поклонятися того дня, який ніколи не скінчиться”.—Messenger and Advocate (Месенджер енд Едвокет), том 1 (жовтень 1834), сс. 14–16.