Моє перше відвідування храму
Автор живе в місті Кордоба, Аргентина.
Я хотів сам поїхати до храму, а не лише слухати, як інші люди розповідають про свій досвід.
Коли мені було 16 років, президентство колу оголосило, що наш кіл поїде до храму в Буенос-Айресі, і мене також запросили в поїздку. Я заощаджував гроші й багато працював, щоб бути гідним отримання храмової рекомендації.
Після того як я отримав рекомендацію, мене з усіх боків оточили спокуси, поступившись яким я перестав би бути гідним храмової рекомендації. Але я мав бажання поїхати до храму. Я не хотів лише слухати, як інші розповідають про свій досвід або свідчать про храм; я хотів здобути власний досвід і свідчення.
Настав вечір від’їзду. Навіть перед тим як сісти в автобус, я думав про те, щоб не їхати, але все ж таки не піддався. Упродовж 10-годинної подорожі я сидів біля члена Церкви, який був дуже дружелюбним. Йому було років 60. Він розповів мені про свою дружину і про те, який він щасливий, що пройшов крізь ті випробування, що йому випали в житті.
Я почав розповідати йому про своє життя і про те, як я почувався дуже самотнім, оскільки багато людей віддалилися від мене через те, що я сповідую Бога. Він сказав мені: “Бог дасть тобі чудового друга, і той друг буде завжди поруч. Не забувай про це”. Після того як він сказав ці слова, я відчув спокій і мир, оскільки відчував, що сказане ним—істина.
Коли я увійшов у храм, важкість, яку я відчував, зникла. Я відчув, ніби мене хтось духовно обняв і сказав: “Я радий тебе бачити, сину. Я на тебе чекав”.
Я відчував, що храм—це дійсно дім Бога, а не просто красива будівля. Після виконання кількох хрищень і конфірмацій я вийшов на вулицю. Я відчув, що мої тягарі знову зі мною, але тепер я відчував, що в мене є сила їх нести.
Я знаю, що коли ми готуємо себе, передаємо все у руки Бога та докладаємо найкращих зусиль, аби увійти до храму—це і є тим, що від нас очікується. Тоді Бог щедро нас благословляє.