Портрети віри
Майкл Рінне
шт. Массачусетс, США
Єпископ Майкл Рінне допомагає своєму сину Каю виконувати домашнє завдання. В домі Рінне є місце і для віри, і для науки.
Єпископ Рінне ввечері ділиться духовною думкою зі своєю сім’єю: Неа (зліва), Айла (справа) і Кай (на задньому плані).
“Тут, у Гарвардському університеті, не знайдеш багато віри”,—каже єпископ Рінне, але разом зі своєю дружиною Тіффані вони намагаються прищепити віру своїм дітям.
Сім’я Рінне—єдині знайомі святі останніх днів для більшості їхніх друзів, які не належать до Церкви. Тіффані Рінне, з донькою Солією, каже: “На хрищенні нашого сина Кая було більше людей, які не належать до Церкви, ніж членів Церкви”.
Єпископ Рінне допомагає Солії підготуватися до сну.
“Зрештою віра—це вибір,—каже Майкл Рінне.— Як єпископ я не можу дати людям віру; вони мають зробити свій вибір—вірити”.
Майкл—лікар, що займається науковими дослідженнями. Його клінічна спеціалізація—нейроонкологія, і він здобув докторську ступінь з молекулярної біології. Він консультує пацієнтів з пухлинами мозку в Інституті раку Дана-Фарбера, розташованого в онкологічній лікарні Гарвардського університету, і проводить дослідження з розробки ліків від раку.
Леслі Нільссон, фотограф
Віра—це щось незвичне для людей моєї професії. Люди, з якими я працюю, вважають релігійні вірування чимось незвичним—химерним і старомодним, чимось на зразок забобонів.
Дехто з моїх колег називає мене віруючим “диваком”. Наприклад, я не вживаю грубих слів. Коли стається щось погане, я кажу: “О, прокляття”. Ця фраза стала приводом для жартів у лікарні, але насправді вона змінила атмосферу. І я постійно розповідаю про Церкву.
Якщо ти живеш за євангельськими принципами, виявляючи терпіння і доброту, це може викликати більший інтерес до євангелії, ніж будь-яка теологічна дискусія. Моїм колегам дуже подобається стиль життя святих останніх днів і те, як ми поводимося і спілкуємося.
Майже всі наші пацієнти мають пухлини мозку, які загрожують їхньому життю. Нам доводиться стикатися з трагедією кожного дня. Дехто з людей запитує: “Як ти можеш тут працювати?” Іноді я відповідаю так: “Я відчуваю, що моя віра допомагає мені сприймати смерть і мати справу з людьми, які стоять на порозі смерті. І я вірю в життя після смерті”.
Коли піклуєшся про тих, хто помирає, це змінює бачення. “Завжди є вірогідність того, що у вас гліобластома”,—кажу я людям. Це найгірший вид пухлини. Саме її я найчастіше спостерігаю.
Багато моїх пацієнтів розповідають про віру в Бога і у дива. Мені треба бути делікатним, але я додаю своє свідчення про істини, якими вони діляться. “Я також у це вірю,—кажу я.— Я вірю, що чудеса трапляються, тож давайте будемо надіятися”.
Існує міф, що віра й наука несумісні. Нам навіюють думку, ніби наука має всі відповіді, що ми вже все знаємо. Але того, що ми не знаємо, набагато більше за те, що ми знаємо.
Я вважаю, що коли ми усвідомлюємо, яким складним усе є—і наскільки довершено спланованим—то тоді й з’являється віра. Ми не можемо зрозуміти істинну природу нашого існування без віри. Істина полягає в тому, що чим більше я заглиблююся в науку, тим краще розумію, що наше сотворіння безперечно скеровувалося розумним і божественним Творцем.
Як єпископ я бачу членів Церкви, у яких настає криза віри. Вони приходять і кажуть: “У мене більш науковий склад мислення, тож мені дуже важко вірити”. Декому з тих, хто має сумніви, допомагає те, що їхній єпископ—учений з Гарварду, який вірить у Бога. Це допомагає їм усвідомити: “Я можу вірити і також бути освіченим”.