Поновлення моїх завітів
Я навчилася дорожити своїми завітами після того, як втратила їх внаслідок відлучення.
Ілюстрації Діллін Марш
Я з народження була у Церкві, а у вісім років охристилася і була конфірмована. Євангелія була стилем мого життя і більшості людей навколо мене. Я добре знала, що означає присутність Святого Духа в моєму житті.
Коли мене відлучили, я помітила, що зникло відчуття, майже відчутне на дотик. Я помітила, що процес мислення став ускладненим і уповільненим, а прийняття рішень супроводжувалося збентеженням і було важким. Я відчувала занепокоєння і мені важко було знайти спокій.
Я ніколи не усвідомлювала, як круто втрата членства змінить моє життя. Я більше не могла носити храмовий одяг чи відвідувати храм. Я не могла платити десятину, служити в будь-якому покликанні, приймати причастя або свідчити чи молитися в церкві. Я більше не мала дару Святого Духа. А найважливіше, я більше не була у завітних стосунках зі своїм Спасителем, які виникли після хрищення і отримання храмових обрядів.
Я була спустошена і налякана. Моїм трьом дітям на той час було 16, 14 і 12 років. Вони були моїм спадком, тож я відчайдушно хотіла залишити їм спадок надії. Я сіла з ними і сказала, що якщо помру до того, як мене знову буде охрищено, то вони мають виконати цей обряд за мене, як тільки це буде можливо. Мене лякало те, що я більше не мала благословень, які приносить дотримання завітів, укладених під час хрищення, і я боялася, що мене не буде знову омито і я не буду чиста.
Мій шлях повернення
Я ніколи не ставила під сумнів, що Церква істинна і що євангелія була тим шляхом, яким я хотіла іти в земному житті, тож я продовжувала ходити до церкви. Я хотіла, щоб Небесний Батько знав, що я Його люблю і що я дуже шкодую про свої вчинки. Я ходила до церкви щотижня, хоча це було дуже важко. Прихожанам було ніяково бачити мене там, і майже ніхто зі мною не розмовляв. Однак одна особлива молода жінка з синдромом Дауна на ім’я Холлі виявляла мені виняткову любов. Кожної неділі, коли я заходила до каплиці, вона підбігала до мене, широко розкривала руки, міцно обіймала і казала: “Так приємно вас бачити! Я вас люблю!” Мені здавалося, що вона уособлювала Спасителя, показуючи, що Він радів моїй присутності.
Надзвичайно важко було бачити, як розносять причастя і не мати змоги його приймати, бо я знала, що не отримувала благословень. Приймати причастя—це таке благословення. Це просто надзвичайно—мати благословення очищатися силою Спасителя і Його викупительної жертви, тиждень за тижнем отримувати прощення наших гріхів і недоліків та поновлювати з любов’ю та вірністю укладений завіт завжди пам’ятати Спасителя і дотримуватися Його заповідей.
Оскільки сплата десятини мала для мене важливе значення, я відкрила банківський рахунок і кожного місяця відкладала на нього десятину. Мені було необхідно, аби Господь знав, що хоча Він і не може приймати мою десятину зараз, я все ще хочу її сплачувати. Я більше не була у шлюбі на той час і виховувала своїх трьох дочок-підлітків. Тож я відчувала, що мені потрібні ті благословення, показуючи Господу свою готовність платити десятину, хоча я й не могла цього робити. Я не сумніваюся, що ми отримували надзвичайні благословення завдяки цьому.
Відновлення благословень
Я була повторно охрищена трохи більше ніж за рік після свого відлучення. Яке то було полегшення—вийти з води, знаючи, що Ісус тепер є моїм заступником, моїм партнером. Він сплатив за мої гріхи, і я знову була з Ним у завітних стосунках. Я сповнилася вдячності!
Я знову отримала дар Святого Духа. Я знову мала відчутну присутність: мій дорогий друг знову був поруч! Я докладала всіх зусиль, аби більше не засмучувати Його знову, аби Він знову мене не залишив.
Я закрила рахунок, на який відкладала десятину, виписала чек і з хвилюванням вручила його своєму єпископу.
Через п’ять років я змогла відновити храмові благословення. Я відчувала полегшення і вдячність. Я знову була огорнута любов’ю і перебувала під захистом сили завітів, укладених у храмі.
Зараз я запечатана до чоловіка, який обожнює мене, а я його, і разом ми активно працюємо над тим, щоб наше запечатування було виявом завітних стосунків, які триватимуть вічність.
Пута провини
З того часу минуло 20 років, але іноді мене все ще огортало відчуття глибокої провини, яке викликало душевний біль і переживання. Я думала, чи зробила достатньо, аби покаятися і чи мене дійсно прощено. Лише кілька років тому мої почуття можна було порівняти з тим, що відбувалося з Алмою молодшим, як це описано в книзі Алми 36:12–13:
“Але я був виснажений вічним катуванням, бо моя душа була змучена надмірно і виснажена всіма моїми гріхами.
Так, я згадав усі свої гріхи і беззаконня, за які я був катований муками пекла; так, я бачив, що я повстав проти мого Бога, і що я не виконував Його святі заповіді”.
Одного дня я стала на коліна в молитві й запитала: “Батьку, чи я зробила достатньо? Я зроблю все необхідне, аби ці почуття було забрано від мене”. Тоді я чекала і слухала серцем.
Відповідь була чіткою: “Ти зробила достатньо”. Мене огорнула чиста радість. Я безупинно усміхалася, а по обличчю котилися сльози радості. Того дня у мене паморочилася голова від радості. Увесь сором і провина зникли назавжди.
Я знову пригадала те, що сталося з Алмою молодшим:
“Я не памʼятав більше болю; так, мене більше не мучила згадка про мої гріхи.
І ох, яка радість, і яке дивне світло я побачив; так, мою душу сповнила радість, така ж надзвичайна, якою була й моя мука!” (Aлма 36:19–20).
Мій шлях до поновлення членства у Церкві й завітних стосунків зі Спасителем був болісним і зворушливим. Я вийшла з цього випробування, знаючи, що Спокута Ісуса Христа є найціннішою. Мені знадобилися майже всі ці 20 років, щоб подолати сором і провину свого відлучення і знайти силу розповісти про те, що зі мною сталося, іншим. Я сподіваюся, що мій досвід надихає інших знаходити сміливість змінюватися і допомагати тим, хто хоче змінитися. Я можу встати і без жодного сумніву свідчити, що Спокута Христа є реальною. Його сила може змінити ваше життя не лише на краще, але на найкраще.
Я надзвичайно ціную і люблю своє членство в Церкві. Це безцінний дар і неймовірне благословення у моєму житті. Я ніколи більше не хочу бути без нього.