Наші домівки, наші сім’ї
Господь ніколи на мене не кричав
Я почувалася безпомічною, спостерігаючи, як найстарший син потрапляє у пастки Сатани, і часто мій страх знаходив вихід у роздратуванні. Я мала змінити себе замість того, щоб намагатися змінювати свого сина.
Коли наші четверо дітей були малі, ми з чоловіком думали, що якщо будемо показувати їм хороший приклад і виховувати у євангелії, виявляючи багато любові й будучи послідовними, то вони обов’язково залишатимуться на цьому шляху.
Одного літнього дня нам довелося розпрощатися з цими поглядами. Наш найстарший син, якому було років 14, пішов купатися з друзями. Коли я прийшла до басейну з молодшими дітьми, мені здалося, що я побачила в його руках цигарку. Я занепокоїлася, тому поговорила з ним про це пізніше. Він просто сказав, що я помилилася. На жаль, то був лише початок його брехні.
З часом він віддалявся від нас все більше і більше. З ним важко було говорити, і часто він впадав у гнів без усякої на те причини. До цигарок додалися алкоголь, наркотики, брудна мова і багато брехні. А поводження в сім’ї стало нестерпним.
Спочатку ми намагалися обмежувати його, щоб захистити, але це викликало ще більший спротив. Дисциплінарні заходи не дали жодних результатів. Коли я намагалася пояснити, що треба змінитися, наша розмова часто закінчувалася гучними суперечками і прірва між нами ставала ще глибшою.
Страх за найстаршого сина ліг важким тягарем на нас з чоловіком. Ми намагалися шукати спрямування в молитві, але я почувалася безпомічною, спостерігаючи, що найстарший син обрав такий небезпечний шлях. Коли ми молилися, то відчули спонукання дати йому більше свободи замість того, щоб контролювати його ще суворіше. Здавалося, що це суперечить здоровому глузду і приведе до протилежного результату, але всі попередні спроби зупинити його поведінку не були успішними. Тож ми вирішили карати чи обмежувати його лише тоді, коли його вчинки безпосередньо впливали на життя нашої сім’ї.
Попри намагання виконувати Господню пораду, ми побачили, що ситуація погіршується. Мені було важко побороти свої сумніви і розпач. Ми з чоловіком намагалися постійно проводити домашні сімейні вечори і сімейну молитву, але мене охоплювало почуття вини, коли я згадували ті рази, коли ми припускалися помилок і коли я неправильно поводилася з сином. Я багато плакала, мало спала і часом була настільки виснажена фізично, що ледве переставляла ноги.
Сімейного життя, в тому вигляді, як ми звикли його бачити, більше не було. Домашні сімейні вечори, як правило, закінчувалися хаосом і суперечками. Особливо я була нетерплячою до найближчих мені людей і гучномовно їм про це давала знати.
Ми з чоловіком зрозуміли, що не можемо дозволити цій ситуації зруйнувати нашу сім’ю. Ми вирішили продовжувати дотримуватися настанови від Господа і пророків, тож докладали зусиль і проводили спонтанні, неформальні сімейні вечори з тими дітьми, які цього хотіли. Але я все ще не могла прийняти того, що наш найстарший син потрапив у пастку Сатани. З молитвою, постом і надією—здавалося, це все, що в нас залишилося—ми поклали свій тягар до ніг Господа і довірилися Йому.
Справи погіршувалися. В один особливо важкий період я попросила у чоловіка благословення священства. Я сподівалася почути слова втішення і підбадьорення. Але Господь знав, що мені дійсно потрібно. Мені докорялося за те, що я так голосно сперечаюся з сином. Господь нагадав мені, що Він ніколи на мене не кричав—але я кричала на своїх дітей постійно.
У тому благословенні я також отримала пораду: мені слід поговорити з сином про те, як я за нього хвилююся, замість того, щоб звинувачувати його. Я зрозуміла, що мій гнів і критицизм насправді були виявом страху за нього. Я постійно на нього нападала, а він захищався, як тільки міг. Я почала думати, як мені змінити свою поведінку.
У цей час я служила вчителем інституту релігії. Я побачила, що мені легко було спокійно і делікатно спілкуватися з молоддю в Церкві, тому що мене не охоплювали емоції матері.
Я спробувала подивитися на сина не очима занепокоєної матері, а очима сторонньої людини. Ця стратегія, а також багато молитов і частий піст, допомогли мені приборкати свої емоції і подивитися на свого сина, якому вже було майже 18 років, іншими очима. Я знову змогла побачити його хороші якості. Я спробувала розповісти йому про свої почуття і занепокоєння щиро, не хвилюючись.
Це стало переломним моментом у наших стосунках. Ми з сином обговорили багато всього, і я дала йому можливість самостійно пожинати наслідки своєї поведінки. Ми з чоловіком лише радили йому і пояснювали, яким чином він може вирішувати свої проблеми самостійно.
Поступово він почав приймати нашу любов і підтримку. Після п’яти важких років наші стосунки з ним зараз, головним чином, основуються на повазі. Його життя у багатьох аспектах все ще зруйноване, але він на шляху до його впорядкування. Він поступово починає розуміти, що є насправді важливим у житті і що приносить тривале задоволення.
Діючи згідно з Господньою порадою, ми всією сім’єю здобули набагато щасливіше життя. Разом з чоловіком ми навчилися змінювати своє життя і життя сім’ї замість того, щоб намагатися змінювати життя нашого сина.
Тепер я знаю, що означає довірити моїх дітей Господу. Він знає їх краще, ніж я. Я навчилася не брати на себе відповідальність за всі рішення, які приймають мої діти. Ми з чоловіком зрозуміли, що найкраща допомога, яку ми могли дати нашому синові—це звернутися до Господа і довіритися Його волі та пораді.
Ілюстрація Бена Совордза